Чому вона перестала відповідати на листи, він не знає й досі

Чоловік, що розповів мені про своє велике кохання, родом із Борзнянського району. Ту дівчину він зустрів у 19 років, її командирували на переддипломну практику у село, де він працював завклубом. Дівчина не була схожою на перших сільських красунь - невисока, тендітна. Та, побачивши її, він перестав помічати інших.
Тепер їм обом по 75. Чоловік не приховує: протягом прожитих років - на тлі важливих подій (одружився, став батьком, овдовів, зійшовся з іншою жінкою) ніколи не забував про давню любов.
Сам постарів, а дівчина-практикантка залишилась у пам'яті такою, як була колись. Вона нікого не витіснила з його життя, так само як ніхто не зайняв там її місця.

- Чому ж ви не разом? - запитую.
- Мабуть, не судилося. Після практики вона поїхала, а мене забрали в армію. Я дуже сумував. Писав їй кожного дня. Вона відповідала. Потім листи перестали приходити. Я шаленів, мучився від сумнівів, та нічого не міг вдіяти. Досі не знаю, що трапилось насправді. Грішу на хлопців, з якими служив. Усі вони відкрито мені заздрили. Думаю: написали Галі щось погане про мене. Вигадали, а вона повірила.

- Відтоді жодного разу не зустрічались?
- Зустрічались. Але завжди - на людях. А при всіх про таке не запитують.
Про неї знаю небагато. Вийшла заміж начебто за льотчика. Жили в Городні, бо він там служив. Мабуть, і досі живуть. У них - дві дочки. Світ тісний: раптом зустрінете її, передавайте від мене вітання.

... Ця історія (попри те, що минав час) не виходила з голови. Вирішивши знайти жінку, підняла на ноги городянських друзів, а виявилось, що шукати треба було у своєму районі - у невеличкому (там лише півсотня людей) селі Щокоті. Там Галина Яківна Шеремет зараз хазяйнує. Сама. В подальшому планує перебратися назад у Городню. А поки що здає там своє житло квартирантам.
- Це по чоловіку я - Шеремет, - розказує, - а в 1956-му, в 19 років, була Леонтієва. Тоді я закінчувала Борзнянський сільськогосподарський технікум.

- Пам'ятаєте свою переддипломну практику?
- Пам'ятаю. А чому таке запитання?
- Бо привезла вітання звідти. З Вашої молодості.
- Від Миколи? - трохи ніяковіє жінка. - Спасибі.

Запитую, як склалося її життя після технікуму.
- За розподілом ми з подругою потрапили на роботу у Львівську область. А там змогли запропонувати лише посади бригадирів. Тож ми роз'їхалися по домівках. Тоді у Щокоті було багато людей. Тільки в садово-городню бригаду ходило три десятки. Цією бригадою у 1957 році ми посадили сад. Це був мій перший виробничий екзамен. Колгоспом тоді керував Семен Семенович Шеремет. Людина серйозна і справедлива. Був мені як батько. Мого рідного розстріляли гестапівці. Як, де - невідомо. Знаю тільки, що в 1942 році мама повезла передачу в Чернігівську тюрму, а, їй звідти викинули його закривавлений одяг...
А от син Шеремета - Володя (він на три роки старший) ганяв на мотоциклі, був чи не першим у селі серцеїдом. До мене теж пробував підбивати клини. - Але я з хлопцями строго себе тримала. Задля розваги зустрічатися ні з ким не збиралася. Може, саме це змусило його ставитись до мене з повагою. У 1958 ми одружилися. Розписалися у сільраді 29 жовтня - на сорокові роковини ленінського комсомолу. А весілля гуляли 7 листопада - на жовтневі свята. От які були заполітизовані. Згодом Володя змінив шоферську «баранку» в колгоспі на надстрокову службу в армії. Далі закінчив Васильківське військове училище, і у 1964 році ми переїхали в Городню. Він служив у льотній частині - спочатку був техніком, а потім «виріс» до інженера ескадрильї. У нас росло дві доньки (Лариса народилася в 1960, Алла - на рік молодша). Отримали трикімнатну квартиру., У мене теж була непогана робота: на початку - інспектором по кадрах у сільгоспуправлінні, пізніше - завідуючою в РАГСі.

- Жили щасливо?
- Як у кожній родині, всього траплялось. Зійдемось,бувало, з подругами на посиденьки і обговорюємо своїх чоловіків. Хто хвалиться, хто плачеться. Одна весь час хизувалася: «Мій кілька разів на день «люблю» говорить!». Я їй навіть трохи заздрила, бо Володя на такі слова був скупий. Турбувався про нас з доньками, жалів, а всякі «усі-пусі» терпіти не міг.
Тільки перед смертю зізнався: любив завжди.
І я його любила. Місця собі не знаходила, коли він почав хворіти.
З 1993 року ми почали їздити на літо в Щокоть - на свіже повітря, на парне молоко (спеціально купили козу). Та недуги не відступали. Чоловік переніс сім операцій. Почав до всього втрачати інтерес.
Щоб підтримати, вдихнути в нього життя, відволікти від сумних думок, якось кажу йому: «Скоро у нас золоте весілля. Давай обвінчаємось». Він погодився.
31 серпня 2008 року ми стали чоловіком і дружиною не тільки перед людьми, а й перед Богом. Через 50 спільних років вперше обмінялися золотими обручками. Володя аж повеселішав. Може, саме це тримало його на світі ще цілий рік. А 13 листопада 2009 року його не стало.
Важко було не тільки на серці, а й матеріально. Пенсії на все не вистачало. Довелося порати в Щокоті город. Коли добре родило, і на продаж залишалось.
Якось повезла на базар моркву. Там мене Микола і впізнав. Підійшов з дружиною. Познайомив нас. Було ше кілька зустрічей. Коротких і випадкових. Вони нічого не змінили і не могли змінити. Але були радісними, бо нагадали часи, коли ми були молодими.
Про деталі жінка не розповіла. Як і про те, чому перестала писати солдату. Спитала тільки, який Микола зараз. Кажу: на вигляд набагато молодший за свої літа, життєрадісний.

- Ну і слава Богу, - посміхнулась. - Значить, у нього все добре:
- Передавайте і йому вітання, якщо побачите.

... Кожен прожив своє життя. Гірше чи краще, аніж те, яке могли прожити разом, - хто візьметься сказати? Та не в цьому річ. Важливо інше: у пам'яті цих двох людей залишився спільний світлий спогад. Не опошлений буденністю, не понівечений часом. Далеко не в кожної пари, що не склалася, є такий.

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №14 (342)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.