Справжні чоловіки живуть на Алтаї і… в Смячі

Уже за кілька хвилин спілкування з нею важко позбутися думки: «От кого треба у «Вечірню казку». Усі її оповідки мудрі і повчальні. Усмішка ніжна і щира. Голос - заслухаєшся: співучий, лагідний. Малюки б сиділи перед телевізорами, не поворухнувшись. І потім їм би снилися тільки хороші сни.
На цьогорічну Покрову їй виповнилося 90. Попри все, що довелось пережити: війну, смерть старшого сина, чоловіка, зятя, - не озлобилася, не зачерствіла душею.
- Бо виросла у світі добра, - посміхається.

- Де ж він є такий?
- Як де? У нас на Алтаї. Точніше, у селі, де я виросла. Воно називається Карагайка. Там люди душевні і незлостиві, бо живуть із Богом у серці. А він велить любити ближнього.
У мого діда Тараса була навіть своя капличка. З молитвою він прокидався, сідав до столу... І нас так учив. У нього було 18 онуків, і жоден не був зобижений. Моя мама була йому невісткою. Скільки пам'ятаю себе, дід звав її Петрівнонька. Там взагалі не почуєш грубого - Нінка, Колька... Тільки лагідні, пестливі імена. А від душевної чистоти - чистота й тілесна. У кожному дворі у нас банька. Люди красиві, здорові. А як трапиться неміч, перші ліки - молитва і віра. Мама моя уміла замовляти кров, зубний біль, знала молитву проти зміїної отрути, худобу гляділа, про свій смертний час усе знала. Її не стало на 106-му році. Сказала звечора: «Не тривожте мене, завтра о третій після полудня помру». Все так і було. Душа її відлетіла легко, бо не було на ній гріха. Велика трудівниця була, рукодільниця. Досі бережу її «доріжки», наволочки, вишиті, як у нас заведено, болгарським хрещиком. Вимочать жінки льон, натчуть полотна - і ну вишивати. До кого не зайди в світлицю, аж сяйво стоїть. А від мережива наче інеєм горниця взялася. А край який щедрий! Риба, хутро, кедрач, птиця різна. Гори навесні аж червоні від суниць. У лісах - морошка, обліпиха. Пасіки багато хто заводив. У мого діда було 45 вуликів. У страви мед замість цукру клали. Від усього цього і живуть тут довго. І я дожила до 90, бо алтайка.

- Чоловіки на Алтаї теж, певно, найкращі?
- А хіба ні? - питанням на питання відповідає співрозмовниця. І ніби відчуваючи, що далі запитаю про те, чому ж тоді вона вийшла заміж за сільського хлопця зі Щорсівщини, додає:
- У вас теж є справжні господарі. От як мій Митя.
Так вона називала свого чоловіка. (Насправді він Микита). А найчастіше казала: «батя», кожного разу наголошуючи, ким має бути чоловік для своєї родини, щоб почуватися за ним, як за кам'яною стіною. Такий захист вона відчувала все життя - від того самого дня, коли в 1942-му потрапила під його командування: на службу у берегову охорону Тихоокеанського флоту.
- Він завжди знаходив вихід. Завжди знав, що робити. Дбав про бійців. У нього люди не були голодними, хоч продукти не завжди надходили регулярно. Батя чинив як справжній алтайський хазяїн: розпоряджався робити запас риби (ми її солили, в'ялили, сушили), полювати на диких кабанів. Нам на весілля теж забили кабана. Вийшло таке свято! Мені роздобули нарядну блузку, баті - навіть костюм. Накрили стіл у їдальні. Хоч на трохи забули про війну. Потім нас відпустили на кілька днів - влаштували медовий місяць.



У Приморському краї в 1946-му народився їхній первісток. Назвали Геннадієм. Зінаїда Михайлівна пам'ятає події тих років до деталей. Береже свою книжку червоноармійця, посвідчення помічника шофера автодрезини, воєнні фотографії.
- Отакими ми приїхали до батиних батьків у Смяч, - показує. - Прийняли мене там добре, але ми в селі не затримались.
Микита Ротозій пішов працювати в депо, вивчився на машиніста. Перевіз сім'ю до Щорса. Згодом спорудили власний будинок, посадили сад. Тут народилося двоє їхніх молодших дітей. Щоб дати усім їм можливість здобути вищу освіту, тримали цілу ферму - зарплат не вистачало.
Донька Тамара закінчила біологічний факультет Гомельського університету. Вона - відмінник народної освіти України. Автор екологічного словника, численних публікацій, методик, розробок: Проживає в Кіровограді.

У неї, як і в матері, троє дітей. Усі теж із вищою освітою. Доньки заміжні. Старша, Людмила, уже ощасливила онукою. Син Олександр поки що не одружений. Він оперуповноважений, бореться з корупцією. Тамара - у постійному неспокої за нього. Як і за матір. Щоб доглядати за нею в Щорсі, залишила роботу.
Обидві - вдови. Уже більше 10 років. У обох не стало чоловіків через нещасливий збіг обставин - інакше не скажеш. Для Микити Івановича ним стало... невдале видалення зуба.
- А мій чоловік не в той час і не в тому місці вийшов у тамбур вагона покурити, - зітхає Тамара. - Він був військовим, сильним, натренованим. Один на один йому ніхто не був страшний. А тут - цілий натовп... Його пограбували, роздягли і викинули з вагона далеко від населеного пункту. Він знайшов у собі сили дійти до людей, але врятувати його не змогли.
Нема серед живих і старшого сина Ротозіїв. Геннадій закінчив військове училище зв'язку в Чернівцях, служив у Москві.

Військовим став і молодший - Олександр. Мріяв про це ще зі школи. І саме школа ледь не зламала його мрію. Розказує: перед самим випускним побився - за дівчину. Як і на-лежало чоловіку, став на її захист. У результаті замість золотої медалі отримав лише довідку про закінчення школи. Тим самим був позбавлений можливості вибирати вищий навчальний заклад. Довелось починати з військово-морського училища в Ленінграді.
Служив успішно. Зокрема, 13 років на підводному човні. Потім закінчив військо-морську академію ім. М. Г. Кузнецова.
Нині 55-літній капітан 1-го рангу Олександр Косарев займається науковою діяльністю. Змінити батькове прізвище на дівоче материне його змусила... служба. (Справді, «капітан Ротозій» звучить аж ніяк не по-військовому).
Живе з сім'єю у Санкт-Петербурзі. З дня на день мав стати дідом. А може, поки матеріал готувався до друку, уже й став?

Приїздив привітати матір із ювілеєм. Наговорились, наспівались. Запросили багато її колишніх колег - і по роботі (працювала в Щорському клубі залізничників), і по сцені (була активною учасницею художньої самодіяльності).
Тамара посадила в саду 9 нових саджанців. Кожен - символ прожитого матір'ю десятиріччя.
Мине час, і вони стануть молодим садом. І правнуки Зінаїди Михайлівни пригостять найкращими плодами сусідів. Так завжди робила вона, так робила її мама і односельці з прекрасного і далекого світу добра...

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №48 (323)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.