Кава з приватним нотаріусом

Нині вже нікого не здивуєш, коли у периферійному населеному пункті, за сотні кілометрів від столиці, побачиш приватного нотаріуса. Прагматичне сьогодення, вибудоване на підґрунті різноманітних довідок, угод та стосу інших бюрократичних паперів, вимагає існування такої інституції. Що зробиш - реалії XXI століття.

Мусила діяти рішуче

Вона понад два десятиліття працювала у районному центрі на державних посадах за юридичним фахом. А потім через недолугі амбіції місцевої влади та обласного керівництва юстиції стала безробітною.
- Тоді ми з сином замислювалися над кожним куснем хліба: їсти його сьогодні, чи залишити на завтра. Бо наступного дня могли мати геть порожні кишені... Я вже пройшла стажування на посаду нотаріуса, але мене не прийняв державний нотаріус, Тож мусила піти стезею приватного нотаріату з середини 90-х років. Мені дав Господь силу, віру, вселивши надію. Так і розпочала приватну практику, ставши першим у Новгороді-Сіверському приватним нотаріусом...

Перший приватний нотаріус

Нині у Новгороді-Сіверському приватні нотаріальні контори не дивина. Офіс Ольги Глазкової у самісінькому центрі. За крок - міська рада.
Бесіда з Ольгою Глазковою про життя, політику, мистецтво, мораль, духовне - легка і невимушена. Постійно відчувається гуманітарний склад мислення співрозмовниці. І це не дивно. Окрім виконання професійних обов'язків ця жінка досить популярна громадська діячка у місті.
- До переїзду 1981 р. у Новгород-Сіверський працювала в Росії, Узбекистані, куди направляли чоловіка, - від такого життєвого періоду у часі відштовхнулася Ольга, узагальнивши кількома рядками історію прибуття до Новгорода-Сіверського. - Вже тридцять років як я укоренилася на Новгород-Сіверській землі, - не поспішаючи розмірковує господиня офісу, гостинно запрошуючи до кави. - На рідну Чернігівщину поверталась, коли мала двох синів - Володю та Миколку. Сюди, на посаду заступника районного прокурора, направили чоловіка. А я працювала у сільгоспуправлінні та у службі зайнятості...

Першу зарплатню поцупили злодії

Після закінчення середньої школи на Коропщині у 60-ті роки прагнула вступити до Київського державного педагогічного інституту ім. Горького, щоб стати вчителем.
Але й тоді не все було гладко у сфері освіти. Дівчину, яка склала іспити на «5» та «4», до вишу не прийняли. Ось і вирішила спробувати долю на Волзі. Подалась підкорювати Саратов, влаштувавшись робітницею на військовий радіозавод із секретним режимом.
Перші зароблені 65 карбованців, а ще посвідчення-перепустка до секретного цеху у дівчини із села Шабалінова поцупили, але це назавжди лишилося цікавою «фішкою» подальшого життєпису.
Та молодість, все ж таки, бере гору. Гірке забувається, поступаючись надіям та мріям. Рік минув швидко, відкривши дорогу новій спробі до омріяної вищої освіти. Цього разу вийшло! Тож, навіть якийсь час навчалась і у виші, і у фінансово-економічному технікумі.
Саратовський юридичний став для Ольги головною долею. А невдовзі увійшла ще й у роль дружини та мами народженого первістка.

Дарує друзям картини

Її нотаріальну контору, у старому особняку XIX століття, у місті не знає хіба що ледачий. Бажаючим зустрітися з нотаріусом потрібно подолати круті сходи з вулиці нешироким коридором аж до приймальні. Тут панує атмосфера затишку. Його власноруч створила господиня, сповідуючи принципи шанобливого ставлення до людини. Вона й не приховує прагнення бути почутою і зрозумілою клієнтами.
- Важливо, - каже співрозмовниця, - щоб відвідувач почувався по-домашньому, не поспішав і не нервував. Був зосереджений лише на справі, з якою завітав. Бо ж усім відомо, що до нотаріуса, найчастіше, йдуть немов до лікаря чи священика, сподіваючись на диво.

На стінах картини, світлини, ікони, обрамлені автентичними українськими рушниками. Серед образів переважають такі, що розміняли століття. А ще - фотокартки на столах та поличках: дітей, онуків, батьків, дідів та бабусь.
Ольга Глазкова купує роботи місцевих художників. Обожнює творчість місцевого майстра Олександра Михна. Він вміє пензлем на полотні догодити вибагливій шанувальниці живопису. Пані Глазкова відвідує виставки художників у Музеї-заповіднику «Слово о полку Ігоревім». Бува, замовляє сюжети пейзажів з оточуючих ландшафтів, затишних місць стародавнього Новгорода-Сіверського.
А ще - полюбляє дарувати мистецькі роботи друзям на уродини та інші свята.

Автопортрет сина...

Над робочим столом - акварельний автопортрет сина. Це молодіший - Миколка. Талановитий був хлопчина. Музикант і художник, поет і композитор, справжня радість пані Ольги... Трагічно загинув у Києві 2002 року за загадкових обставин у 25-річному віці... Навчався одразу після служби у армії, обравши для другої вищої освіти (після музичного училища) Національний економічний університет. На другому курсі підкорював правознавство. Мама так і залишилась у вічному життєвому смутку і неспокої, запам'ятавши його молодим і красивим.
Пані Ольга показує десятки листів, які зберігала ще за життя синочка. Є диск із записами пісень під гітару та розмов із друзями-студентами. Руками лагідно пестить дорогу серцю переписку з часу військової служби Миколи. Розумні літературні творіння, які виходили з-під пера юнака. Справжня, без фальші любов до матері. У багатьох - ще й змістовна поезія...

Цінує свободу і незалежність

. ї характер у всі часи не приходився до владного «двору». Там її не любили, але терпіли. Бувало, створювали і досить некомфортні ситуації на роботі та у житті. Та всупереч усьому жінка перемогла.
Свою незалежність разом зі свободою цінує, маючи великий гурт прихильників - городян, молодих колег-юристів, голів селищних рад... Особливо сьогодні, коли проблеми у місті так і пруть «на гору», Ольга Глазкова досить критично розглядає діяльність місцевої влади.
- Прикро дивитися на запустіння, архітектурну безсмаковитість. Ніхто нічого не планує, немає генерального плану розвитку. Хто що замислить по-своєму, так і ліпить. Будуємо європейського рівня у маленькому містечку вокзал чи готель з президентськими апартаментами, а у самісінькому центрі справжній туалет не можемо поставити за останні двадцять років. Хіба то не показник нашого життя?
А й справді, озирнувшись довкола, помічаєш правдивість слів поважної містинки.

Поговорили

До приміщення з крутими східцями і - на чашку кави заходять добродії, кому до душі відкрита хлібосольність пані нотаріуса.
Наше спілкування в обідню перерву за кавою добігло кінця, бо на сходинках, що ведуть із вулиці до робочого офісу співрозмовниці, ставало чути кроки клієнтів, які поспішали у справах до нотаріуса. І так - щодня. Такі реалії цивілізації - хтось продає, інший купує, дарує чи бажає заповісти дороге його серцю у руки надійного спадкоємця.

Борис Домоцький, тижневик «Деснянка вільна» №90 (274)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.