Нащадок Олеся Донченка підкорює мікробіологічну ниву

Доля Дмитра Донченка вражає драматичністю. Своїм досягненням ця мужня людина (за першою освітою - ювелір, а за другою - мікробіолог), перш за все, завдячує незламній волі, цілеспрямованості та завзяттю. Пану Дмитру довелося пережити всього: часи великих статків та... бідності, періоди, сповнені натхнення та... розпачу. А найгірший спогад - пожежа у власному будинку, точніше... підпал, взагалі розділив все його життя на до... та після...

Батько пана Дмитра - наш земляк Василь Донченко, народився в селі Ховми Борзнянського району. Нелегкі випробування випали і на долю маленького Василя. Хлопчик не з чуток знав, що таке війна. Під час бомбардувань його дім перетворився на руїни. Гіркі воєнні часи забрали обох його батьків: матуся загинула під уламками власного будинку, татко – на лінії фронту. За таких обставин Василько потрапив до дитячого будинку міста Остер (Козелецький район), а подальше навчання здобував у Білорусі. Коли ж прийшла пора армійської служби, потрапив до російського міста Ленінград. Cаме там юнак зустрів свою долю й одружився. У місті на Неві народився і його нащадок – Дмитро.

Життя до...

«Зростаючи в осередку ювелірного мистецтва практично неможливо до нього лишатися байдужим», - наголошує пан Дмитро.
Із справою життя хлопчина визначився доволі швидко і без особливих вагань вступив до училища при Ленінградському ювелірному заводі, який на той час входив до складу об’єднання «Русские самоцветы».
Таланту й жаги до самовдосконалення теж не забракло. Минуло не так багато часу, і юнак почав співпрацювати з чи не найкращими антикварами в місті. Реставратор старовинних ювелірних виробів несе велику відповідальність за свою роботу, - він як хірург, перш за все, керується постулатом: «Не нашкодь!». За кілька років майстерність Дмитра сягнула неабиякої висоти: відтворені деталі ювелірних виробів іноді навіть експерти не могли відрізнити від справжніх! І матеріальне становище було пристойним, - приміром, доходи за місяць складали пару-трійку тисяч євро (і все це відбувалося в 90-ті роки минулого сторіччя!). Життя було яскравим: відпочинок на кращих курортах декілька разів на рік, престижні машини, приватний будинок і багато інших атрибутів заможного буття. Але золоті часи тривали не довго...

Чоловіки не плачуть

- Пане Дмитре, що ж насправді трапилося з Вашим домом?
- Підпал мого будинку (це сталося в 1992 році) було скоєно одним із кримінальних угруповань, які намагалися розподілити сфери впливу в місті Санкт-Петербург. (Про боротьбу «пітерських авторитетів» співвітчизники мають уявлення з фільму «Бандитський Петербург» - Авт.) Така собі своєрідна помста з боку злочинців за те, що не погодився «слачувати данину». З відкритого протистояння, яке тривало не один місяць, я вийшов переможцем. Як з’ясувалося пізніше, таких образ «впливові» не пробачають...
І от, у ніч на Різдво будинок, а разом із ним і мої ексклюзивні ювелірні інструменти, згоріли за 40 хвилин. Але найстрашнішим було те, що в задимленому приміщенні ніяк не вдавалося знайти молодшого сина – чотирирічного Микиту. Малий з переляку заховався до... дерев’яної шафи швацької машини. На щастя, минулося... Дружина й сини (старшому Данилу на той час було шість років) лишилися живими... В ту ніч на вулиці «тріщав» мороз – 30 градусів. Сусіди принесли нам одяг. І все... Коли ж я звернувся до страхової компанії, сума нарахованих відшкодувань від втрати житла склала приблизну вартість... пральної машини. Уявляєте? Що тут скажеш, окрім «міцного слівця»?

Але життя тривало. Наступного ж дня я влаштувався на роботу до будівельної бригади. Вдень - заливав бетон, ночами - таксував. Зароблених грошей вистачало тільки на їжу. До того ж, на будівництві просто зухвало «кидали» на зароблені гроші.
Поневіряння тільки додали гарту, - я знову забажав працювати «на себе». На щастя, за часів процвітання, встиг придбати 10 гектарів землі в приміській зоні. Так я почав займатися сільським господарством, точніше вирощенням городини. Саме цей вид діяльності мене і підштовхнув до захоплення мікробіологією.

... Життя після

«Спостерігаючи за розвитком рослин я помітив, що добрива бактеріального походження майже на 30% збільшують врожайність. І одного дня японське чудо-добриво, яким я постійно користувався, зникло з продажу. Натомість з’явилося інше, - зі схожим складом. Але... Після його застосування показники врожайності значно погіршилися. Лабораторний аналіз підтвердив мої підозри: склад речовин, зазначений на обгортці, просто не відповідав дійсності, - живих бактерій в цьому препараті майже не було», - згадує пан Дмитро. - Ці подіїї спонукали мене до вивчення властивостей пробіотичних речовин.
Справжнім відкриттям для мене став факт, що російський вчений Ілля Мечников ще на початку ХХ сторіччя дослідив корисні властивості болгарської молочнокислої палички (Lactobacillus delbrueckii subsp. bulgaricus), а в 1908 році навіть отримав Нобілевську премію за праці з імунології!
Сьогодні ж, майже століття потому, в сільському господарстві застосовуються переважно пестициди й гербициди! Та якби ж я не бачив на власні очі тих вражаючих результатів!»
З кожним днем моя цікавість зростала, змушуючи засвоїти й «перетравити» безліч довідників з мікробіології. Саме вони - молочнокислі бактерії, симбіотичні культури й термофільні стрептококи - здатні творити справжні дива!

Від рослини до тварини

«Коли я почав осягати процеси біоценозу ссавців, - займатися лише аграрним бізнесом стало просто не цікаво. Коло моїх інтересів повільно змістилося в бік тваринництва. А там ситуація «не гірша», аніж в аграрному секторі! Медицина семимильними кроками просувається вперед, - тварин з народження до смерті труять антибіотиками, неначе навмисне забуваючи про природні й корисні методи розвитку та лікування!», - обурюється дослідник.
З притаманною йому ювелірною точністю пан Дмитро дослідив особливості біологічного розвитку домашньої худоби (птахів, свиней та корів), а також фактори, що впливають на послаблення імунітету чи наражають тварин на небезпеку захворювань. Озброївшись цим знанням, було визначено певні періоди, в які домашня худоба найбільше потребує додаткового захисту й підтримки. Звести нанівець ризики захворювань досліднику вдавалося за допомогою пробіотиків.

Пан Дмитро провів багато експериментів, - отримані результати, за його словами, вражали! Застосовуючи харчові добавки із вмістом молочної сироватки, лакто- й біфідум- бактерій свині та птиця набирали вагу куди швидше, аніж за умови звичайного режиму відгодівлі.
«Я здав екстерном іспити з мікробіології, не навчаючись в університеті жодного дня. Провідний професор із задоволенням прискорив здібному учневі процес отримання диплома про вищу біологічну освіту (всміхається – Авт.). Скажу більше, на результатах проведених мною дослідів захистилося вісім кандидатських диссертацій», - згадує пан Дмитро.

- А як же Ви?
- Слава та вчені ступені мені ні до чого. Головною метою своєї діяльності вважаю створення сприятливих умов для розвитку тварин, знижуючи до мінімуму їх лікування антибіотичними речовинами. Правда життя є такою, що зараз людство майже не вживає якісних продуктів, особливо це стосується м’яса. Сьогодні маю власні лабораторії в Україні та Росії.

«Тварини супроводжували нас «вдячним» поглядом»

Ефективність від застосування пробіотиків можна навести на прикладі одного з чернігівських господарств. Ситуація була наступною... Корови занедужали внаслідок недбалого догляду, - їх нагодували надмірною кількістю люпину. Кожен гарний господар знає, що ця культура містить алкалоїди й може викликати: в кращому випадку - розлад травлення, в гіршому – спричинити смерть. Коли до мене звернулися по допомогу, - від побаченого завмер: корови лежали на підлозі, впираючись головами в ясла. Тварини були геть виснажені. Кількаденне лікування антибіотиками не покращило їхнього самопочуття, - ознак видужання не спостерігалося.
Але вже на третій день після введення в раціон пробіотичних речовин у корів нормалізувалося травлення. Через два тижні збільшилися надої молока на 800-1500 грамів, у порівнянні з періодами до отруєння.
Через деякий час ми з колегою навідали підопічних. Тварини виглядали бадьорими. А залишаючи приміщення корівника, були здивовані, - тварини махали головами, проводжаючи нас до самого виходу «вдячним» поглядом, неначе говорили: «Дякуємо за спасіння!».

Великі пращури

- Чому Ви приїхали саме на Чернігівщину?
- Я тут - не випадково. На цій землі народилися дідусь із батьком. Минулого року я приїздив на Чернігівщину разом з синами. Головною метою цієї подорожі було вшанування пам’яті їхнього прадіда – Феодосія Донченка. В селі Ховми Борзнянського району на пам’ятнику захисникам вітчизни, які не повернулися з війни, викарбуване його ім’я.
Я пишаюся своїми пращурами, - мій прадід - поет та прозаїк Олесь Донченко, відомий не лише на Україні, а й за її межами.




Пан Дмитро в лабораторії

Тетяна Леонова, тижневик «Чернігівщина» №30 (305)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.