На високих підборах у владних коридорах
Ірина Синельник
У прес-службі міської ради вона почала працювати в 2003 році, але на деякий час переходила на іншу роботу – до інформаційного відділу міської податкової. Радником О.Соколова повернулася в 2007-му.
«НАМАГАЮСЯ ПОЛЕГШИТИ РОБОТУ КЕРІВНИКА»
- Пані Ірино, ваша посада звучить досить пафосно – радник міського голови. За який же напрямок ви відповідаєте?
- Вважаю, моє головне завдання – сприяти спілкуванню міського голови і журналістів, створити належні умови, щоб журналісти могли отримати будь-яку інформацію. Крім того, готую повідомлення, адже бувають деякі незаплановані важливі зустрічі, на які не встигають прибути журналісти. Я пишу матеріали, які ми розміщуємо на сайті міської ради, надсилаємо до ЗМІ.
Також я готую виступи міського голови, узагальнюю матеріали, що подають відділи та управління міської ради. Щойно додався ще один напрямок роботи – з кореспонденцією. Я здійснюю попередній розгляд документів. Намагаюся полегшити роботу керівника, адже його діяльність завжди напружена, відповідальна. Якби це було підприємство, моя посада називалася б «помічник керівника». Мені ця робота подобається.
– Існує думка, що випадкових людей у міській раді не буває. Тут всі комусь свати-брати-куми. Цікаво, як ви опинилися у владних коридорах?
– Тоді я, мабуть, випадкова людина (посміхається-авт.). Як на мене, думка про родинні стосунки у владі поширена і є деяким стереотипом. Але її заперечує конкурсний підбір кадрів на посади.
Крім того, у будь-якому колективі можуть виникнути дружні стосунки між колегами, що переростуть у спілкування родинами. А щодо мене, то після закінчення педагогічного університету працювала кореспондентом на обласному радіо, і оскільки була наймолодшою в колективі, часто чергувала на свята.
Якось під Новий рік я мала готувати ефір на 2 січня. Хотілося зробити щось завчасно, тому що в ці дні всі зазвичай відпочивають. Я попросила інтерв'ю з міським головою про підсумки року, чим жив Чернігів і чернігівці в 2002 році.
Спілкування з міським головою мене тоді вразило, адже він щира й відкрита людина. А за кілька місяців мені запропонували взяти участь у конкурсі на посаду працівника прес-служби. Я спробувала, і врешті-решт прийшла сюди.
Спочатку працювала спеціалістом, а потім очолила прес-службу. До речі, певні труднощі доступу ЗМІ до міської влади я відчула на собі як журналіст. Але редакційне завдання виконала. Тож зробила для себе висновок – все залежить від прагнення журналіста отримати потрібну інформацію. Тепер намагаються всіляко сприяти роботі представників ЗМІ. Сподіваюся, в цьому напрямку є позитивні зміни. Наше суспільство змінюється, органи влади стають більш доступними, а їхня діяльність – більш відкритою. Я радію, що цьому сприяє і законодавство.
«В ДЖИНСАХ НА РОБОТУ – НЕ МОЖНА!»
– Ірино, після приходу до міськради ви стали більш елегантною. Це своєрідний дрес-код? Чи хтось допомагає вам у підборі одягу?
– Мені здається, цьому сприяє публічна діяльність – треба виглядати достойно. Мабуть, і з мого вигляду, в тому числі, формується певне враження
про міську владу. Не можна сказати, що я представляю великий напрямок роботи, але він відповідальний, важливий. Тому мені хочеться виглядати гідно.
Дійсно, робота в органах влади спонукає до того, щоб дотримуватися деяких правил. Як такий дрес-код у нас не заведений, але є неписані правила, тому експерименти в одязі дозволити собі не можемо, не можемо приходити в джинсах.
Я завжди чітко розмежовую, коли я йду на роботу чи в розважальний заклад. Ці речі не можна плутати. В основному заведено ходити в костюмах, не рекомендовано зловживати брюками, високими підборами. Але я люблю високі підбори!
За правилами ділового етикету, сукню може вдягати лише жінка-керівник. Кольори одягу мають бути стриманими: сірий, синій, коричневий. Вбрання купую сама – щось у магазинах, інколи на ринку, і розраховую тільки на своє почуття смаку, стилю.
– Я бачила на вас жакет з вишитими рукавами. Це дизайнерська річ?
– Минулого року замовила цей наряд у чернігівської майстрині Ольги Костюченко спеціально для Страсбурга.
Нас попередили, що там відбудеться вечірка в українському стилі, тому всі мають вдягнутися відповідно. Спочатку хотіла перешити сорочку з бабусиної скрині, але рука не піднялася.
Майстриня порадила, що підійде, наприклад, рушник. Я спитала в мами, і вона згадала про рукава від сорочки, яку вишивала ще моя прабабуся. Мені дуже дорога ця річ, завжди почуваюся в ній комфортно. Вона родинна, а я дуже трепетно ставлюся до цієї теми – родинних традицій, родинного коріння. Коли складала родинне дерево, дійшла до п'ятого коліна.
Вдома зберігаю різні і вирізки – статті про нашу родину, старовинні фотографії. Замислююся над і тим, що взагалі було б цікаво написати книгу про нашу родину – не для широкого загалу, а для близьких. Тому, що люди нас залишають, і зникає інформація про те, що вони любили, щі для них було важливе, який був побут. Мені хочеться передати дітям таку інформацію. Можна, звісно, зануритися в архіви, знайти якісь повідомлення, але там не буде емоцій.
– Це справді дуже важливо!
– Наприклад, моя бабуся закінчила тільки 4 класи, і вона розповідала, як і батько мріяв про те, щоб вона здобула освіту. Він готовий був зробити ве можливе. Але в неї це не було реалізовано, а вже моя мама закінчите інститут, ми з сестрою також. Виходить що речі, про які колись так емоційне мріяли в родині, потім втілюються в життя наступних поколінь.
– Так, родинна історія - це й справді надзвичайно цікаво! Виходить, ви родом з селянської родини?
- Так, я сільський житель, і ніколи цього не приховувала. Народилася в с. Конятин Сосницького району. Це дуже мальовнича місцевість на березі Десни. Але й Чернігів став для мене рідним, я його дуже люблю і поважаю. Я тут навчалася, тепер працюю. Я – міський житель в першому поколінні.
«МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ НАВЧАТИСЯ»
– А що це була за поїздка до Страсбурга?
– У Страсбурзі проходив літній Університет демократії в рамках Української школи політичних студій. Цей проект навчання та стажування молодих ініціативних людей підтримує Рада Європи. Конкурс досить серйозний – більше 10 людей на місце. Відібрані кандидати з різних регіонів України збираються на чотири сесії упродовж року. Навчання стосується важливих тем у сфері політики, економіки, громадського сектору.
Я стала першим представником влади з Чернігова, що потрапив до цього проекту. Під час сесій і спільного відпочинку сформувалося певне товариство, ми спілкуємося, збираємося зустрітися на Говерлі 24 серпня.
Люди представляють різні території, сфери діяльності, але нас багато чого об'єднує. До речі, під час другої сесії ми багато про це говорили – що може об'єднати Україну, і готували презентації, що може бути національною ідеєю.
– Цікаво, якого ж висновку дійшли?
– Наша група запропонувала, що це має бути спільна діяльність і спільна мета. Але були й інші пропозиції. Найбільш креативна: Україна має бути модною, треба просувати цей бренд у світі.
– Навчатися було складно?
– До першої сесії кожному з у часників був надісланий перелік філософських творів, які ми мали прочитати, а потім їх обговорювали.
Тематика стосувалася держави, політики, права. Позиція модератора була така, що ми краще розумітимемо сучасні процеси.
Взагалі навчатися мені подобається. Я з великим задоволенням користуюся будь-якою можливістю. Так, під час роботи в податковій вступила до ЧДТУ отримала другу вищу освіту за спеціальністю «бухгалтерський облік і аудит», Втім, переконалася, що це не моє. Я все ж таки гуманітарій. А зараз навчаюся в Національній академії управління при Президенті України. Для мене важливо весь час рухатися вперед, розвиватися.
«ГОЛОВНЕ – БУТИ ПОЗИТИВНО НАЛАШТОВАНИМ!»
– Виходить, що вільного часу у вас практично не залишається. Однак якісь суто жіночі захоплення мають же бути?!
– Я займаюся йогою, мені це дуже подобається, щоправда, буваю на занятті лише раз на тиждень. Люблю танці, відвідувала заняття з сальси. Мені по душі емоції, які викликають танці. До речі, там не потрібен партнер, так що для дівчат це вихід! Участь у проекті «Танець мрії» була для мене дуже важлива.
Люблю читати книги, обговорювати прочитане – у мене залишилися дружні стосунки з колегами з попередніх місць роботи. Раніше були деякі літературні спроби, щось навіть друкувалося, але зараз часу бракує та й «виписуюся» в інших сферах. Намагаюся вдосконалювати свою англійську мову, тому що розумію, що без цього на державній службі неможливо. А ще я люблю відвідувати театр, кіно.
– А хто складає вам компанію?
– Часто це подруги чи сестри. Але можу піти навіть і сама.
– А що в особистому житті?
– Мушу визнати, що цей напрямок у мене недопрацьований. Моє серце вільне. Можливо, інколи не вистачає часу. Також мені здається, що я не маю права на помилку. Можливо, я занадто вимоглива. Але я оптиміст і вірю, що у мене все ще буде. Тож зараз намагаюся проявляти свою активність у різних проектах.
Чим мені ще подобається державна служба – вона надає різні можливості. Приміром, влітку цього року я маю стажуватися у Варшавському університеті. Навчання стосується також різних сфер політики, культури, історії. Цю можливість мені не подарували, я подавала заявку, готувала документи, пройшла за конкурсом.
Переконана, що не можна жити тільки в своєму середовищі. У такому спілкуванні багато чого запозичуєш, навчаєшся, а потім реалізуєш у роботі.
- Пані Ірино, дякуємо за відвертість! Успіхів вам і кохання!
Вікторія Сидорова, «Любимая черниговская газета», №4 от 27.06.11
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.