Його голосом «промовляє» столичне метро

Голос нашого земляка Миколи Петренка чув кожен українець, котрий хоч раз спускався у Київський метрополітен. Саме він майже два десятки років оголошує зупинки, просить поступатися місцями стареньким та інвалідам, повідомляє, де треба пересісти на потрібну лінію. А ще він – головний казкар країни, оскільки очолює Державний театр ляльок. Про свій шлях від чернігівського хлопчака з передмістя «Кавказ» до шанованої особи Микола Іванович розповідає читачам.

– Миколо івановичу, як ви стали голосом метрополітену?
– У перші роки незалежності оголосили кастинг на диктора в метро. Я вирішив спробувати й переміг. Відтоді «живу» в столичному метрополітені.

– А десь рік тому з’явилася ініціатива спочатку доручити це дітлахам, потім – акторам чи політикам…
– Було таке. Оскільки неодноразово пасажири намагалися вкоротити собі віку саме в метро, то вирішили виводити їх зі стану депресії за рахунок оптимістичних дитячих голосів. Мовляв, почує людина дзвінкий голосочок і настрій її підвищиться. Начебто слушна думка. Але ж в метро їздять не лише щасливі батьки. Якщо, наприклад, мати засмучена, що дитині треба хіміотерапію робити? Тож має бути діловий інформаційний текст без всяких розважальних моментів. Те саме стосується голосів відомих артистів і політиків. Якщо є бажання перетворити державу на суцільний цирк, то хай зупинки оголошують саме вони, клоунів і там, і там вистачає.

– Певно, тому киянам ідея не сподобалась?
– Гадаю, що так. Коли мене запитали, кого бачив би у ролі диктора, я назвав ім’я Ганни Герман. Вона має приємний тембр голосу, гарну вимову, дикцію. Але кожен має виконувати свою справу. А вдосконалити в метро краще те, що не потребує додаткових коштів. Наприклад, часто кажемо, що Київ – європейська столиця. Кожному було приємно, якби на кінцевих зупинках лунали такі слова: «Шановні пасажири! Колектив Київського метрополітену вдячний за те, що ви скористалися надійним видом транспорту». Те ж саме – на кінцевій. Ті два речення здатні людині поліпшити настрій.

– Згодна. А тепер розкажіть, будь ласка, про своє чернігівське дитинство.
– Народився на березі улюбленої мальовничої річки. Була у нашої сім’ї невеличка квартира, яку повені заливали майже щороку. Жили ми біля річкового вокзалу, а вчився я у школі №2 імені Леніна (нині Художній музей). Там ще бюст стояв, біля нього квіточки, бузок. Щодня я крокував через мальовничий Вал. Пам’ятаю Літній театр, картинну галерею в Домі Мазепи, філіал Політехнічного інституту в споруді чоловічої гімназії, де тепер історичний музей. Ще був тир і маленький планетарій.

– Я теж виросла на валу. тож краса цього місця й надихнула вас на професію актора?
– Не все так просто. Була велика передісторія. Гуманітарні предмети в мене йшли добре, а з точними – просто біда. У 8-му класі постала проблема: «Що з тим Петренком робити?» На іспитах вчителька математики принесла готові рішення і попросила: «Ти хоч уважно перепиши!» Вручили мені комсомольську путівку в ПТУ-6, що поряд з музичною фабрикою. Вчився на столяра-червонодеревника. Професія подобалась, бо я займався різьбленням, випалюванням по дереву. В училищі почав з чистого аркуша. Тоді тенденція була така: якщо в тебе батьки інженери чи керівники – отримуєш «четвірки» і «п’ятірки». А моя мати працювала в річковому порту. Вона дбала, щоб дитина була нагодована і шкоди не робила. Я любив літературу, з садочка виступав на дитячих ранках. А в училищі художня самодіяльність була на високому рівні, і я брав активну участь як читець. У Києві відбувся республіканський конкурс серед учнів профтехосвіти. І нас четверо переможців виступало у Палаці «Україна.

– Для підлітка це велика сцена…
– Так. Але найбільшою була в Чернігові. Тоді проводили обласні партгоспактиви. Після них – концерти. Пам’ятаю закриту завісу, запах драматичного театру (для мене мастика – суто мистецький запах). Симфонічний оркестр у ямі. Лунають якісь позивні. І тут виходжу я, і так урочисто:

«Мы по собственному велению,
сердцу верности поклянясь,
говорим о Владимире Ленине».
ЗВідкривається завіса і хор виводить:
«Мы за партией идем,
славим Родину дела-а-ми».

Якось у газеті «Деснянська правда» прочитав оголошення: «Чернігівський театр ляльок набирає штат акторів». Я й пішов. Не було приміщення власного, театр займав 5–6 кімнат на вулиці Комсомольській, навпроти входу у в’язницю. Там я і пройшов кастинг, як нині кажуть. Байку якусь прочитав і мене зарахували в штат.
Наприкінці сімдесятих в наших магазинах продукти почали зникати. По учнівському квитку за 1,75 крб сідав у перший автобус, що йшов до Києва і гуляв день містом. Відвідував музеї, які траплялися дорогою. Йшов однією вулицею до кінця, а потім повертав назад, щоб не заблукати. Родичі просили: «Привези вівсяного печива, соломку, качку». Продавалися такі, з лапками. Якось піднімаюся Прорізною. Далі Золоті ворота, вулиця Ярославів Вал. Гарний будинок і вивіска: «Державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого». Так здивувався! Уяви не мав, що на акторів ще й учать! Я от профтехучилище закінчив і вже артист. Зайшов у двері з тими качками. Сам в сорочечці, а там дівчата у чорних спідницях, з гарними зачісками.

– Ви до нас вступати? – літній чоловік на вході.
– Ні, я вже актор, працюю в Чернігові.
– Заходьте, спробуйте!
Завів до великої аудиторії (потім я в ній навчався). Бачу: стіл накритий червоною скатертиною, графин. Сидять якісь статечні тітки й дядьки. А я зі своїми торбинками.
– Це ви нам принесли?
– Ні! Це тьотя Проня просила купити.
– Тоді залиште за дверима.
– Що ви, поїдять! Там людей багато.
– Засміялися.
– Тоді залиште в кутку й читайте.

Читав, співав, танцював. Добре, кажуть, чекайте, ми повідомимо. Ні, відповідаю, кажіть зараз, бо я на автобус спізнюся. Знову засміялися. За кілька хвилин виносять папірець з переліком документів та загальноосвітніх іспитів. Виявилося, це був третій тур. Приїхав додому і радісно так: «Мамо, мене до театрального інституту зарахували!»
На другий день треба було вирушати на гастролі. А я поїхав на іспити. Так закінчилося дитинство у Чернігові.

– Після інституту де працювали?
– В Укрконцерті. Потім служба в групі Радянських військ у Німеччині. Був шпрехштелмейстером, вів програми німецькою мовою. (Читає вітання глядачам німецькою – Авт.)

– О, то у вас гарний акцент!
– Ви б чули, як я говорю японською! Театр ляльок брав участь у міжнародному конкурсі в Японії. Вистави йшли японською, то ж працювали з перекладачем-репетитором. Там я посів перше місце як іноземний актор (їздив як художній керівник і як актор) за вимовою. Треба відчути мелодику мови, тоді нескладно її відтворити.
Ще працював у профспілках, був головою об’єднаного комітету профспілки театрально-видовищних підприємств Києва. Але схильність до дитячого мистецтва перемогла.
3 1986 року очолюю Державний театр ляльок. Театр пережив складні часи. Його було відселено з колишньої синагоги Бродського, і вісім років ми мандрували містом: мешкали в школах, будинках культури... А з 2005 року маємо власне стаціонарне приміщення. Чудову споруду звели за один рік. Справжній Храм мистецтва. До речі, за час з 1917 року в Києві не було побудовано жодного театру! Були лише реконструкції.

– Тож ваші мрії здійснилися?
– Не зовсім. Мрію про те, що дітки дивитимуться вистави безкоштовно. Адже саме тут вони отримують перші уявлення про добро і зло.
До речі, я нерідко веду всілякі офіційні заходи, тож маю змогу поспілкуватися з найвищими посадовцями країни. Років зо два тому підійшов до Президента Ющенка: «Вікторе Андрійовичу, а чому наголошується завжди, що сила держави – у зміцненні економіки? Дозвольте не погодитись. Сила держави тримається на трьох китах або підмурівках. Перший з них – охорона здоров’я. Буде дитина здоровою, то й виросте на радість батькам і державі й розбудує економіку. Другий кит або слон – добра освіта. Отримає людина сучасні знання й зможе працювати в потрібній народному господарству галузі. Третій підмурівок – це культура і духовність. А потім уже можна говорити про економіку, котру розвиватимуть здорові, освічені й культурні люди».

– Заради цього ви й працюєте. Нещодавно ваша вистава «Про курочку рябу» отримала престижну театральну премію «Золота пектораль».
– Так, режисер її Марія Назаренко. А складається п’єса з двох казочок – про курочку Рябу» і «Ріпка». Останнім часом довелося оволодіти суміжним фахом – стати драматургом. Чому? Тому що ляльковий театр розрахований на наймолодшу аудиторію і треба враховувати її тендітну психологію. Не можна перетнути межу і налякати малечу. Але водночас дійство має бути захоплюючим. От і пишу. Як, наприклад, виставу про Діда Мороза, яка дуже подобається дошкільнятам. Без перебільшення, у нас найкраща новорічна ялинка в столиці.

– А для мам і тат щось пропонуєте?
– Влаштовуємо вистави и для дорослих. Це «Декамерон» Дж. Бокаччо і «Лісова пісня» Лесі України. Є задумки про комедійні вистави із запрошенням сучасних «зірок». А якщо чесно, я потрапив у країну дитинства і з неї намагаюсь не виходити. Театр ляльок – це така феєрія, затишна територія, де абстрагуєшся від усіх проблем. Настане час і проросте те зерно, яке ми посіяли, і дасть воно щедрий урожай духовного багатства!

Ніна Сотник, тижневик «Деснянка вільна» №50 (234)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.