Журналісти гостили на щедрик у Василя

Шукаючи у Бахмачі хату скраю, аби познайомитися з її господарями та розповісти про них, не знали-не гадали, що у переддень старого Нового року натрапимо на Василя. А сталося саме так. Чоловік, який, почувши несамовитий гавкіт пса, вийшов з будинку, назвався: — Василь Якович Шульган. Тільки-но провів гостей. Приходили хлопці з моєї бригади вітати з Василем. Ні-ні, не день народження. Завтра ж Василя, а я — Василь. Та чого це ми у дворі? Заходьте до хати!
Отак на щедрик потрапили ми до Василя, на іменини.

«У нас із Надією любов із сьомого класу»

— Я була в сьомому, а Вася — у восьмому, — сміється Надія Олексіївна. — Моя хата он, поряд, а Василева — через дорогу. Знали одне одного з дитинства. Ну, а тоді вже й любов почалася. Проводжала його в армію. Писали одне одному листи. а побралися, як відслужив, у 1973 році. Живемо душа в душу, ніколи не лаялися, дочок виростили, онуків діждалися...
— Вона в мене молодець, моя Надійка, — у голосі Василя Яковича неприхована ніжність. — Трудяга. Дім, сім'я — усе на ній. Я на роботі в депо з ранку до вечора, а вона усе встигає. Хазяйство держали, город... Надійка тридцять три роки відпрацювала на хлібозаводі, позмінно. І дочкам толк давала. їсти завжди наварено, хата прибрана, усе випране, попрасоване. Швидка, роботяща. І характер м'який. Це вже ми тридцять восьмий рік разом. Ніколи не пожалів, що взяв у жони її.

Надія Олексіївна не перебиває, слухає чоловіка з легкою усмішкою на устах.
— До хлібозаводу від нашої хати далеко, кілометрів чотири, — каже вона.— Ну, літом на велосипеді, а зимою — пішки. Сусіди ще сплять, а я у пів на сьому вже крокую вулицею на роботу. Тістомісом робила. Робота важка. А пенсію заробила мінімальну, трохи більше 700 гривень. Так що, коли б не чоловік, не знаю, як би й зводила кінці з кінцями. Він у мене залізничник. І свекор, царство йому небесне, теж був залізничник. І моя мама робила в депо в бухгалтерії, а батько — там же, столяром. І брат робив у депо. Тепер він у Тольятті живе. Так що ми тут усі залізничники.

В армії ледь не загинув

— Я служив у будівельному батальйоні в Лозовій. Це Харківська область, — розповідає Василь Якович. — Забрали мене 26 травня, а 7 вересня сталося лихо. Вибухнув кисневий балон. Вісьмох солдатів убило, в тому числі і Гришу Кошеля, теж бахмачанина. А трьох покалічило. Я йшов у строю першим, то мене оглушило. Біль страшний, ліве вухо розпухло до неймовірних розмірів. У перший момент думали, що і я мертвий, а коли прийшов до тями, відвезли в Лозову до лікарні. А Гришу повезли в цинковій труні в Бахмач.
Я додому не повідомляв, що лежу в лікарні. Мати дізналася про це від військових, що супроводжували тіло Гриші. Знала, що служимо ми в одній частині. Отож на похороні і запитала, як там я. А хлопці кажуть, що я в лікарні. Вони з батьком і моєю двоюрідною сестрою швидко зібралися і машиною, якою привези домовину з Гришею, приїхали у військову частину, а з неї вже в лікарню. Мама казала: «Поплачу, вмиюсь, утрусь рушником і йду до тебе».

А я, як побачив її, дуже здивувався. Ну звідки вона взялася? Я ж нікому нічого не повідомляв. Кажу: «Бачите, я живий. Усе в порядку. Не треба вам іти в готель, залишатися на ніч. їдьте додому. Ну, пока не чую на ліве вухо. Та то не біда. Вилікують. Тут догляд хороший». — Випроводив їх. Ну, справді, що там їм робить? Я ж у лікарні. А це ж осінь. Дома роботи багато. їдьте, — стою на своєму.
Лежав у лікарні аж сімнадцять днів. А як вийшов, кличе командир і каже: «Даємо тобі відпустку». Я здивувався. Яка відпустка? Я ж не прослужив ще й чотирьох місяців. Ні, кажуть, їдь додому, оддихни. Десять суток отпуска дали.

— То ви зразу до Надійки? — переводимо розмову на любов.
— Ні, зразу додому, а тоді, звісно, до Надійки, — сміється Василь Якович. — її ж хата он, через забор.
— А що ж було далі?
— А що далі? Поїхав дослужувать. Ще ж уся армія була попереду.

Через рік після весілля збудували хату

— Оцю хату ми збудували самі. Ні, не власними руками. Наймали майстрів, але платити самі. Бачите, невеличка, зате — своя. Тут і дочки наші виросли, Лена і Таня. Звідси заміж їх віддали. Лена тепер живе по сусідству, в бабиній хаті. Так що, вважай, живемо однією сім'єю. А син її Юра у нас і ночує. У восьмому класі вчиться. Дочка Аліна, онука наша, вступила до Конотопа на продавці. Щодня їздить на заняття. Електричка півгодини йде. Ну, на квиток гроші даю. Нехай вчиться!
А в Тані нашої росте синок Антон, п'ять років йому. Таке потішне дитя! Завтра, мо, прийде до діда з бабою засівать. Ну, мама наша приготувалася, наварила-насмажила всякої всячини, карасів на базарі наловила. Колись я сам дуже любив рибу ловити...
— То ти ж, було, пару штук принесеш, а я з базару.— цілий кошик, — обзивається Надія Олексіївна. — Наготувала всього потроху. Хазяйства ми вже не держимо. Город, правда, пораємо. Так що овочі свої. А на базарі все є. Іди й купуй.

У вересні у дворі нап'яли намет, накрили столи — проводжали Василя Яковича на пенсію. 42 роки його трудовий стаж у залізничному депо. Прийшов сімнадцятилітнім, був учнем слюсаря. Там і батько працював, Яків Васильович. А як повернувся з армії, знову прийшов у депо. І так до пенсії. Мав уже п'ятий розряд, був досвідченим слюсарем рухомого складу. І пенсію заробив хорошу.
Ні в якій партії ніколи не був. Але по телевізору політику дивиться. Про сучасну владу каже, що нічого хорошого від неї не чекає.
— Про народ не дбає ніхто. Ото допалися до корита і гребуть під себе.

«Рідного батька так батьком і не назвала»

Батьки Надії Олексіївни розлучилися, коли їй було тільки два роки. Отож батька вона не знала. Його замінив дівчинці вітчим Федір Сергійович Міщан. Любив падчерку, ростив, як рідну. В сім'ї народився ще син, який живе нині в Тольятті.
А рідний батько Олексій Іванович Цап виїхав до Смоленська, створив нову сім'ю. Через тридцять п'ять літ, овдовівши, приїхав на батьківщину, до Бахмача. На той час уже кілька років жила удовицею мати Наді Марія Яківна. Вони зустрілися. Про що говорили, що згадували, дочка не відає. Може, усе життя мати любила його, Олексія? Один Бог святий знає. Але вони зійшлися і прожили разом ще сім років, аж до смерті Олексія Івановича.
— А я його так і не назвала батьком, — каже Надія Олексіївна. — Усе життя татом був для мене Федір Сергійович. Мати не наполягала, а він, Олексій Іванович, хотів, чекав, навіть просив. Але щось мені не давало вимовити те слово.

З матір'ю вони жили добре, радо приймали батькових дітей, коли ті приїздили до Бахмача. І поховали ми його, як належить, і пам'ятник поставили. І могилу провідуємо. А от батьком його я так і не назвала.
— І моїм, і Надійчиним батькам ми поставили хороші пам'ятники. З чорного граніту, — доповнює дружину Василь Якович.—Тепер я кажу: «Ти там збери на пам'ятники й нам. Щоб дітям не думати, коли ми відійдемо». Аякже, треба і про це думати.
— Щось ми довго говоримо й говоримо. Час уже й за стіл сідати та випити чарку за Василя, — запрошує нас до столу господиня. — Ми, правда, ремонт хати затіяли. Ну, та нічого. Холодного покуштуйте, плову... Я й окрошку приготувала. А хлопці з депо торт принесли, мандаринів, хорошої ковбаси. Спасибі, не забувають мого Василя. Прошу і вас до столу. Будемо святкувати.

Отакими були наші гостини на щедрик, у затишній хаті Василя Шульгана. Доброго здоров'я вам, господарі! Щастя вашій родині!


Василь Шульган зі своєю коханою Надійкою

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №3 (1289)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.