У неї робоче місце – за півтора метра від ліжка

Чернігівка Ольга Гриньова працює літературним секретарем відомого російського письменника Юрія Сбітнєва. Автора понад 20 книг, перекладених багатьма мовами світу, сценариста фільмів «Случайные пассажиры», «Костер в белой ночи», «За счастьем». Нарешті, автора роману-дилогії «Великий князь». Книги дилогії у 2008, 2009 роках були представлені у Чернігові.
Ольга Володимирівна родом із далекого північного Єрбогачона. У це селище, розташоване на річці Нижня Тунгуска, приїздив у молодості Сбітнєв. Зустрічався з батьком Ольги, журналістом Володимиром Юр'євим. Разом вони шукали давні російські та евенкійські поховання. Тоді Сбітнєву було трохи більше тридцяти. А дівчинка Оля готувалася йти до школи.

Зараз Юрію Сбітнєву — сімдесят дев'ять. Живе він у підмосковному селі Талєж.
— У 2005 році я з'ясувала через Інтернет, що він живий і здоровий, — розповідає Ольга Гриньова. — Знайшла на одному із сайтів (електронних сторінок) його «Прощание с Землей», повість про річку Нижню Тунгуску.
Координатів письменника на сайті не було. Я написала листа автору сайта, звуть його Віктор. Запропонувала проілюструвати твір Сбітнєва власними фотознімками з Нижньої Тунгуски. Запитала, чи не допоможе зв'язатися з письменником. Та у автора сайта координатів письменника не було.

Ми листувалися два роки. І в 2007-ому отримую від нього повідомлення: «Я одержав листа від Сбітнєва!» Як з'ясувалося пізніше, Юрій Миколайович, освоївши Інтернет, вирішив подивитись, що там пишуть про нього. Інтернет «викинув» сотні сторінок з прізвищем «письменник Юрій Сбітнєв». І — о, провидіння! — він натиснув саме на адресу сайта Віктора!
Я написала тоді письменнику: «Чи пам'ятаєте Ви маленьку дівчинку...» Отримала відповідь: «Все пам'ятаю. Плачу. Скоро напишу».

Юрія Миколайовича дуже схвилював мій лист. Він надзвичайно любить Тунгуску, край навколо неї, саме там народився як письменник, бував там багато років поспіль, навіть кочував з евенками. Дивний збіг, але Чернігів теж йому рідний. Адже у своїх творах Сбітнєв багато писав про стародавній Чернігів.
Письменником запросив мене в гості в Талєж. Запропонував попрацювати літературним секретарем.

— Що це за робота така — літературний секретар?
— У мої обов'язки входить літературне редагування, коректура, зв'язки зі ЗМІ та громадськістю, з видавництвами, написання статей, рецензій, передмов тощо.
Зараз Юрій Миколайович пише відразу на комп'ютері, він освоїв його у 75 років. Як іде до нього текст — так він і набирає. Не особливо слідкує за комами, крапками. У мої обов'язки входить підвести все під норми орфографії.
При коректурі до п'яти разів читаю на комп'ютері. Бо око «замилюється». Потім роздруковую і ще читаю. Перевіряю факти. Наприклад, яку відстань може пройти кінь за добу. Із вершником, без вершника. Або — чи міряли у дванадцятому столітті час годинами та хвилинами.

— Знання української мови допомагає?
— З давньоруської мови багато слів перейшло в українську, її знання допомагає відтворити колорит давньоруської епохи, знаходити потрібні слова для прози.

— Чи вигідно працювати?
— Для мене це зараз ідеальна робота. Творча. І не треба вранці кудись бігти... Робоче місце — комп'ютер. Розташоване за півтора метра від ліжка.
Це співпраця із надзвичайно цікавою людиною. Сбітнєв був знайомий з Гагаріним, Леоновим, Висоцьким, Моргуновим... Зустрічався з Шолоховим, Василем Шук-шиним. Дружив із письменником Віктором Астаф'євим.
Ноутбук, фотоапарат, мобільник придбав для роботи Сбітнєв.
Він оплачує також мої телефонні розмови. А телефоную я додому щодня. Премію за роман «Великий князь» письменник майже всю віддав мені. За неї ми в чернігівській квартирі зробили ремонт.

— А в якому будинку мешкає знаменитий письменник?
— Це дерев'яний дім, обкладений цеглою. Зведений у сімдесяті роки. У розрахунку на двох творчих людей. Покійна дружина Юрія Сбітнєва, Майя Ганіна (вона померла у 2005 році) — теж письменниця.
Будинок загальною площею близько двохсот квадратних метрів. Двоповерховий. Але другий поверх — це, радше, мансарда. Є руська баня. Протоплюємо ті за бажанням. Вода для бані — із власної свердловини. Дрова Юрій Миколайович купує, а інколи — з власного саду бере, із сухостою.
У кухні є газова плита, газ привозять у балонах. Кухня та ванна кімната, де господар планує спорудити власне ванну та душову, обладнані бойлерами (ємностями із теплою водою).
Пральна машина, електрична м'ясорубка, мікрохвилівка, блендери, кавомолки.
На першому поверсі камін. На Новий рік обов'язково розпалюємо його...

— Де там твоя територія?
— Я живу на другому поверсі. Як ми кажемо, на сопочці. Господар мешкає на першому поверсі, у так званій барліжці. Друге «ім'я» Юрія Миколайовича — Амікан, тобто старійшина роду на евенкійській мові. Воно споріднене із словом «амака» — ведмідь. Аміканом називають Юрія Миколайовича всі в моїй сім'ї: чоловік Сергій, донька Юля, син Олександр з дружиною Оксаною. Ставляться до нього з великою повагою.

— Яким стравам надає перевагу Амікан?
— Він спеціаліст по м'ясу. Ось, наприклад, рецепт смачної і поживної страви «Свиня в городі». У глибокий товстостінний посуд покласти свинину. Додати картоплю, моркву, цибулю, капусту, тобто все, що росте на городі. Добре протушкувати у духовці або мікрохвилівці.
Ми готуємо по черзі. Я часто салати роблю. Овочеві. Оселедець під шубою. Олів'є. Або салати з крабовими паличками чи креветками та інші.
Завжди на столі у Сбітнєва — мед зі своєї пасіки. Курага, горіхи.

— У Юрія Сбітнєва є діти?
— Донька Марія працює юристом у Подольську, син Іван — тренер зі спортивних танців, невістка Ольга — багаторазова чемпіонка світу зі спортивних танців.
— У спогадах про композитора Свиридова письменник Юрій Сбітнєв пише про теплиці, про вирощування сортових овочів...
— Зараз теплиць немає. Ростуть фруктові дерева, малина, полуниці, картопля, морква. Але я землі не торкаюся зовсім. У мене нема цього в крові. Половина моїх предків — кочовий народ... Землю допомагає обробляти найманий працівник. Землі — сімдесят п'ять соток. Росте жимолость сибірська. Ранетки сибірські, маленькі такі яблучка. Терен. Горобина. Розкішний дуб і вікові липи.

— З чого живе письменник? З гонорарів?
— Зараз, щоб видати книгу, навпаки, потрібно вкласти свої кошти. Сбітнєву часто допомагають видавати книжки заможні шанувальники його таланту.
З гонорарів Юрій Сбітнєв жив у радянські часи. Він був багатою людиною. Коли зарплата 110-115 рублів не вважалася низькою, його гонорари в місяць становили 1500 — 1700 рублів!
Книжки Сбітнєва видавалися шаленим накладом, перекладалися на різні мови.
Зараз Юрій Сбітнєв живе з пенсії, це, у перерахунку, близько двох тисяч гривень. Та за рахунок продажу книжок. У Талєжі біля святого джерела, яке є місцем паломництва тисяч людей, є магазинчик, що продає книжки Сбітнєва. Книга «Святе джерело у Талєжі і навколо нього» витримала вже п'яте перевидання.

В Україні і в Росії зараз продаються книги «Великий князь» і «Тайна родного Слова».
Саме за роман про Ігоря Чернігівського «Великий князь» Сбітнєв отримав премію «Александр Невский». Вручали її у Петербурзі, у колишньому Зимовому палаці імператриці Єлизавети. Він частково працює як готель. Доба перебування — кілька тисяч доларів. Навіть сантехнічні крани — золоті, принаймні, на вигляд.
Позаминулого літа на запрошення Леоніда Кучми майже два місяці письменник мешкав у Новгороді-Сіверському, у готелі «Слов'янський», де працював над новим романом.

— Як познайомилися з Леонідом Кучмою?
— Через Віктора Миро-ненка. Чернігівця, колишнього першого секретаря ЦК ВЛКСМ. Віктор Іванович та його дружина Лариса приятелюють зі Сбітнєвим. Леоніда Даниловича запросили на презентацію книги «Великий князь» у Чернігів, у травні 2009 року. Що тоді почалося! Чиновники одразу кинулися шукати книгу, хвилювалися. Екс-президент приїхав після презентації, назавтра, і приватно зустрівся з письменником. Вони зі Сбітнєвим обідали у ресторані «Брюссель». Юрій Миколайович розказав Леоніду Даниловичу про своє вже понад шістидесятилітнє дослідження «Слова о полку Ігоревім», подарував дилогію «Великий князь», відбувся цікавий діалог.

Другий президент запросив письменника попрацювати у Новгороді-Сіверському. Ми приїхали влітку. Нам кажуть: «Готель переповнений. Але для вас зарезервовані апартаменти. Вільний також президентський номер».
Ми вибрали апартаменти. Вони складаються із вітальні, спальні, кабінета, кухні, кімнати з ванною, обладнаною джакузі, двох туалетів.
У Новгороді-Сіверському Сбітнєв працював над історичним романом «Велика княгиня». Написав п'ять розділів. На думку письменника, княгиня Болеслава, племінниця Ігоря Святославича, — авторка «Слова о полку Ігоревім». Княгиню у дитинстві він пише з моєї внучки Женечки, передає її звички, характер.

Уривки з книг:

«Бог всегда дарует людям Свою Любовь, и приходит она только от Бога! Но куда уходит Она, почему покидает человека, почему неверными Ей становятся люди? Бог может отнять у человека разум, дело, путь, наконец, жизнь! Но Он никогда не отнимает Им даденную Любовь! Как теряет её человек, куда уходит она, им оскорблённая? Куда уходит Любовь — люди не знают. Почему уходит, дано им ведать: с предательством не живёт!»
Ю.Сбитнев «Великий князь»

«... То высокое, не шибко просторное чистое поле тесно обступили чёрные леса с трёх сторон, а с четвёртой —крутые горы с глубокими падями, заросшие вековечной дубравой — болдиной. В какие это было времена, не упомнилось, но на поле том прочно встал и возрос первый из всех первейших городов — град Чернигов. И первым князем его и всей Северской бескрайней земли был не князь Чёрный, коий в беспамятстве долгих лет стал оным, но славный древлей славою своею разумный и храбрый вождь — Черниг.
Было это, когда на Северской земле мужья, обретая жён своих, брали для себя имена их. По одной только любви возникали новые семьи. Она и Он, третьих не было. Имя своё отдавала жена мужу, а он принимал его как верность ей единственной и новому роду. Только женщине дано приносить в Мир самый главный праздник всех праздников — Рождество. Имя первой княгини первого славянского княжества — Чернига — ягода.»
Ю. Сбитнев «Великий князь»

«В дворцовых палатах княгини всегда солнце. Льётся неудержимо в белую детскую ложницу, старается заглянуть в люльку, посдвинуть лёгкую кружевную завеску, тёплым рыжим облачком уместиться рядом с дитём человеческим. Не одно в люльке дитя — двое — княжич и княжна. Между ними и уместиться бы тёплому колоколнышку — завеска мешает. Тихо спят рядышком: Владимир Мстиславич да Ольга Всеволодовна. Матери их рядом: не богатая телесами, стрункая, стройная ладной фигурой, всё ещё с виду девушка-отроковица Любава и крутобёдрая, полногрудая, во всей красе и стати женской, со взгляда холодна и неприступна, а внутри, в персях и плот, северный пламень — Мария. По сути—мачеха и падчерица, по жизни — две желанные подруги. В приязнь они друг для друга, но в этой приязни полюбовно верховодит княгиня черниговская, а княгиня великая киевская послушно отдала себя всю в её волю. Обе матери, но у одной уже четверо рождённых и своими грудями вскормленных, у другой — единственный, первородный. Но не поэтому только верховодит в их приязни, Мария, а потому, что очень хочет этого Любава, былинкой тянется к доброму женскому опыту матери и любимой мужем жены... Только-только прикоснулась к этим тайнам, ещё и малого не познав от того великого...

В одно горло и разом возопили дитятки. Вмиг оказались в дверях мамки. Мария повела рукою: «Сами управимся!» Сидели на лавице обе-две рядом в одних широких нательных рубахах. Жаром палил черниговский червень, старалось вовсю солнышко, парко телу в денной одёже. Мария потянула на ворогу тесьму, упала оплечь рубаха, оголив княгиню во пояс. Бесстыдно припало солнце к белым наполненным до краев чашам, лизнуло коричневые желуди крупных сосков, замерло в страстном поцелуе на чуть приоткрытых губах. Сладко зажмурилась Мария, поднесла к молочному роднику орущее зевко, и оно смолкло мигом, ухватило уже не упругий жёлудь, но мягкую плоть вскормившего все человечество материнского сосца, засопело, зачмокало сладко... Любава кормила Владимира, приспустив с плеча рубах, узкой ладошкой чуть приподнимая девственную грудь, и тоже жмурилась от неуёмной ласки солнца.

— Дакося мне его, так охота потешить другое вымечко! — страстно попросила Мария. — Дай, девонька, уважь маманьку.
Любава рассмеялась:
— Видано ли, сестричка сводного родимого братика молочком своим кормит! Ты не гляди, Маня, что грудь у меня мала. Молоком-то я заливаюсь, сцеживать приходится.
— Мала коровка, да молоком богата, — ответила на шутку шуткой Мария, и опять: — Ну дай, девонька, страсть как охота! А я тебе опосля свою дам...
Дитё и не пикнуло даже, оторванное от груди матери, влепилось розовым хоботком в сестрин сосок, заурчало сладостно. Мужичок в любой женщине мамку свою любит...
Ю. Сбитнев «Великий князь»

Тамара Кравченко, тиждень «Вісник Ч» №2 (1288)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.