Лисиця винесла з двору 33 індики

Хата Петровських у Вертіївці — перша зліва, як їхати з Чернігова на Ніжин. Хазяйство трохи навіть на відстані від села.

— Не самотньо тут, далеко від сусідів? — питаємо господарів.
— Таке скажете! Чого це самотньо? Навпаки, простір який, роздолля! — милується околицею Микола Михайлович. — А що сусідські паркани подалі, то навіть добре. Люди ж нас не цураються, провідують часто. Ми їх теж. Сьогодні ось сіно возили. Кумів син допомагав. Тільки-но поїхав велосипедом додому. Підвечеряли, випили по чарці...

А жити на околиці завжди добре. За радянських часів я б сказав: «И все вокруг колхозное. И все вокруг — мое!» Ну, тепер інші порядки. Своєї землі — порай, не хочу, більше гектара. А в батька мого, Михайла Павловича, було тільки 15 соток городу. Стільки дозволяли мати людям, що не працювали в колгоспі. Батько був черговим на залізничному переїзді, отут, рядом. У матері, Параски Іванівни, нас четверо, роботи вистачало вдома. То їй у старості навіть пенсії не призначили, доплачували до батькової десять чи дванадцять рублів. І все.

Колись наша вулиця звалася Слобода. Хату цю батьки збудували ще до мого народження, у 1947 році. Ми всі тут виросли. Я в Ніжині технікум механізації закінчив, працював механіком у ДТСААФ. Першою померла мати. Доглядати батька прийшла у Вертіївку моя дружина Ніна Іванівна. А після виходу на пенсію тут постійно живу і я.
— У нас із Миколою це другий шлюб, — вступає у розмову Ніна Іванівна. — Перші не склалися, хоч були в них діти. У мене — двоє, син і дочка. Разом ми з 1972 року, маємо спільну дочку Наташу, а тепер уже й онуку Богданку. Сьогодні приїздили наші дівчата. Залишала ночувати, не погодилися. Кажуть: «У вас у хаті жарко». Страшна погода. Такої спеки і не пригадую. Подивіться, квіти посохли, жоржини спеклися! У картоплі під корчем — нічогісінько! Що ж це воно буде? Поливаемо-поливаемо, а толку мало. Пече немилостиво.

У Петровських чимале хазяйство: корова Лиска, коза, кобила Зорка, двоє підсвинків, індики, бройлери, кури. А ще пасіка. Вже двічі качали мед — різнотрав'я, акація, липа, гречка...
— А нащо ж коза, коли корова є?
— Для онуки, Богданки. Маленьким дітям козяче молоко дуже корисне.
— Жить у хаті скраю непогано, — каже Ніна Іванівна. — Недалеко поле з суницями. Цього року ціле відро набрали. Малина добре вродила, вишні, смородина... Корову за городом припинаємо, на пашу не гонимо. На нашій околиці всього шість корів, яка це череда? Зате дою тричі на день. Такі, скажемо, переваги життя скраю. А те, що торік не було спасу від лисиць, — то біда. Не повірите, 33 індиків виносили з двору! По п'ять-шість у день брали. Залишилося тільки двоє — індик та індичка. На розвод.

— Ви, мабуть, заїхали до нас, щоб переконатися у справедливості старої приказки: моя хата скраю — нічого не знаю? — хитро мружить очі з-під бриля Микола Михайлович. — Тепер не ті часи! У мене он супутни-кова антена. Телеканалів — не злічити. Усе бачу і все знаю. І хоч політикою особливо не захоплююсь, про все маю власну думку. Ось уряд піднімає ціну на газ. Постійте, хлопці, а що ви обіцяли перед виборами? Пенсію підвищили далеко не всім. Та й на скільки? Чи не пахне це новою зрівнялівкою? Хто робив, як кат, хто не робив, а мінімалка однакова. Ні-ні, хоч моя хата і скраю, але знати мені ніхто не заборонить. Не ті часи!


"Ти ж моя голубка!" Микола Михайлович та Ніна Іванівна

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №30 (1264)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.