Знайшли своє кохання через газету

Звичайно, ви зустрічали такі слова на сторінках шлюбних оголошень. Самотніх людей, надто жінок, у нас багато, і кожна хоче влаштувати свою долю. Вдається не всім. Наталія та Микола Соколовські познайомилися через газету дев'ятнадцять літ тому, а через рік взяли шлюб. Микола Костянтинович переконаний, що все вирішується там, угорі. От і їх з Наталею, людей уже не молодих, звів Господь Бог. Живуть Соколовські душа в душу.

Наталія: «Слово «Мама» він писав з великої літери. Хороша людина, подумалось»

Оголошення в газету «Молодь України» в 1991 році дала її сьогодні вже покійна подруга Люба Заборовська. Наташа сама ніколи б на таке не відважилася. Жила з мамою Ніною Ігнатівною та молодшим братом Миколою, ростила сина. Ігор на той час уже відслужив армію і працював у Києві в міліції. А Наташа все життя — в Забарівській сільраді Корюківського району, бухгалтером. Обирали й секретарем. Люба ж завідувала сільською бібліотекою. Любила свою подругу і дуже переживала, що така золота жінка не має чоловіка, вірного друга, надійного плеча. Переглядаючи газети, читала оголошення: «Самотня жінка бажає познайомитись...» Ну не обов'язково ж на них відгукуються ув'язнені, пройдисвіти чи сутенери, подумалося. Самотніх чоловіків теж немало, і причини тієї самотності різні. Знаючи, що Наташа протестуватиме, Люба не сказала їй ні слова, а сама написала до газети «Молодь України». Призналася подрузі вже тоді, коли газета надрукувала оте: «Самотня жінка бажає познайомитись із порядним чоловіком для створення сім'ї. Маю дорослого сина. Житлом забезпечена».

— Жила я з мамою, але своя хата вже була, — каже Наталія Миколаївна. — Нас у мами четверо. Брати Льоня і Вітя багато старші за мене, від першого чоловіка, який загинув на фронті. А мама з дітьми у війну жила у Корюківці. дивом врятувалася від карателів, які 1 березня 1943 року знищили 7 тисяч мирних жителів. Мама з хлопчиками й ще кількома сім'ями сховалася у погребі. Усе життя згадувала, як було страшно, щомиті чекали, що їх знайдуть і теж розстріляють. Старші мої брати — Поповські, а наше з Колею, який на рік молодший за мене, прізвище Крот.
Після публікації в газеті листів ішло багато. На якісь відповіла, на інші — ні. Лист Миколи Соколовського з Рівного вразив тим, що в ньому слово «Мама» було написане з великої літери. Подумалось, що це не випадково. Коли людина шанує матір, мабуть, вона хороша. І я відповіла на його щирий і відвертий лист, у якому він розповів про себе. Ми почали листуватися, обмінялися фотографіями. Я вже чекала цих листів, і коли Микола попросив дозволу приїхати, погодилася.

Він приїхав взимку. А я саме хворіла, лежала в лікарні в Чернігові. Отож наша перша зустріч відбулася у квартирі моєї тітки, куди я прийшла з лікарні. Коли зустрілися, здалося, що знаю його давно. Рідна людина.
Додому поїхали разом. Коля пожив у нас кілька днів, сподобався матері і брату, моїм друзям. Головне, що не п'є горілки! На вихідний приїхав з Києва син. І з ним Микола знайшов спільну мову. Ігор усе зрозумів і не мав нічого проти наших відносин.
Дні нашої першої зустрічі минули швидко. Миколі треба було повертатися на роботу. Прощаючись, він дістав з кишені коробочку з обручкою, надів мені на руку і сказав, що просить мене стати його дружиною. Через місяць приїхав знову, потім ще і ще. А в квітні вже з речами, назавжди. Ми перейшли в мою хату, а в червні зареєстрували шлюб. Уже вісімнадцять літ разом.

Микола: «Усе вирішується на небесах»

— Мій батько Костянтин Соколовський — з лемків. Його рідне село Цицево у Львівській області. А мама — з Рівненщини. Там, у селі Бродів-Хутір Острозького району, у 1947 році народився я, — розповідає Микола Костянтинович. — Вчився в школі, потім у профтехучилищі, де здобув професію арматурника-бетонника. Служба в армії розтягнулася аж на десять років. У Казахстан під Семипалатинськ уже після офіцерських курсів я привіз із рідного села молоду дружину. Там у нас народився син. Коли за станом здоров'я мене комісували, повернувся в рідні місця. Працював майстром в ТПУ, інженером відділу КВПІА.
У першому шлюбі прожив двадцять літ. Син був уже дорослим, коли ми розлучилися. Три роки жив сам. А тоді, не пам'ятаю вже, в якій газеті, прочитав оголошення: «Самотня жінка бажає познайомитись...» Не знаю, чому, але вирішив написати, і зрадів, коли одержав відповідь. Наташа була молодшою за мене на два роки, а сини наші — ровесники. І імена у них однакові — Ігор. У чому я все більше переконуюсь, то це в тому, що все вирішується там, угорі. От і з Наташею нас звела доля. Що це людина рідна, зрозумів уже з її листів. Приблизно півроку ми листувалися, обмінялися фотографіями. Лежав сніг, коли я приїхав на станцію Низківка. Мене зустрів брат Наташі Микола. Її вдома не було, лежала в Чернігові в лікарні. І ми вирушили до Чернігова. А в село приїхали вже разом. Було відчуття, що ми знаємо одне одного давно.
У сорок п'ять літ починати все спочатку не просто, страшно помилитися. Але Наташа мені сподобалася. Привітна, скромна, весела, розумна, щира. Вірилося, що з такою людиною можна жити.
Я ще разів п'ять приїздив, а потім розрахувався на роботі, залишив свою кімнату сину і приїхав до Наташі назавжди. Ми побралися. За всі роки жодного разу не пошкодував про це. Живемо дружно, підтримуємо одне одного в усьому.

«Соколовські — гарна пара»

Так кажуть про подружжя в селі. Тепер і Наталія Миколаївна, і Микола Костянтинович на пенсії. Великого господарства не тримали ніколи, не вистачало часу. У кожного — своя робота. Микола Костянтинович працював спочатку в колгоспі, потім на овочевій базі, а найдовше у телекомі електромонтером зв'язку.
— П'ятнадцять літ на велосипеді. Від ранку до вечора, — каже він.
Але хазяйство було. Кіз тримали й по двадцять голів. Це з молодняком. Перших дві кізочки — Циганку і Білку купили відразу, як перейшли в Наташину хату. Тепер дійних шість. А всіх — тринадцять. Молоко завжди є, смачне й корисне. Були й кролі, а ще птиця — гуси, індики, кури. Порають Соколовські мало не гектар городу. Роботу не ділять на чоловічу і жіночу.

— Нам казали, що кіз доїть Микола Костянтинович... — кажу я.
— Ой, не пишіть про це! Доїть. І я дою. У кожного свої кози, — махає руками Наталія.
А ще він дуже любить працювати на землі: садити, полоти, збирати вирощене. Наталія ж Миколаївна — вправна куховарка, прекрасно консервує.
— Разом ми давно, а от на Рівненщині я не була ще жодного разу, — каже Наталія Миколаївна.— Усе через хазяйство. На кого його залишити? Микола їздить на могили рідних, провідує родичів. А я все збираюся...
Напередодні вона повернулася із Севастополя. З братом Миколою проводжали в останню дорогу старшого брата Морського офіцера Леоніда Поповського. Після обширного інфаркту він довгі роки тяжко хворів. Дружина й дочка робили все, аби врятувати дорогу людину. Але смерть не відступила.

Наталія Миколаївна показує фото брата, а далі — синів, онуків.
— Оце Ігор Миколин, а оце мій. Вони знайомі, добре ставляться один до одного. У Рівному у нас двоє онуків. Бачите, які гарні діти. А в мого Ігоря — донечка, Дашуня, розумниця. У сина хороша сім'я, прекрасна дружина. Живуть у Чернігові. Коли зустрічаємось, радості немає меж. Тоді у нас свято...
Ні, від долі не втечеш. Можна познайомитись і через газету і бути щасливими. От як Наталія і Микола Соколовські.


Микола Констянтинович

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №11 (1245)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.