Як журналісти село підкоряли

Як журналісти село підкоряли

Задеріївка — село у Ріпкинському районі. До райцентру — 24 кілометри, до Чернігова — 70. До Дніпра (річки) — два. За Дніпром білоруський Лоєв (райцентр). Жити тут і добре — прокладено асфальт, поруч ліс з ягодами та грибами, річка з рибою, і погано — нема газу, часто вибиває світло, роботи до біса.

Сергій та Алла Савенки виховують трьох хлопців — Тимофія, Юрка та Антона, тримають чимале хазяйство — дві корови, двоє поросят, гуси, кури. Купили трактор. Весною —- оранка, влітку — сіно, городи, восени — збір урожаю. Разом працюють, разом відпочивають. На свята їздять на природу чи у сусідів збираються. По вечорах дивляться телевізор. Для сільських жителів не дивина. А міські — дивуються: і як встигають?

Кореспондент Марина Забіян одну добу жила і працювала в сільській сім'ї.
До Задеріївки потрапила о пів на п'яту вечора. За зеленим парканом — охайна хата, дровітня, далі — сараї, погріб, городи.
— А я вже гусей загнав. Не дочекався, — зустрічає у дверях господар Сергій Савенко. Вручає малинову хустку, куфайку, бурки з калошами. — Тримай, у городському тут не походиш.
Біля печі Алла мішає свиням, мнучи у блискучих відрах тертий буряк, варену картоплю, муку з водою.
— Ну, пішли годувати худобу, — запросила.
У сараї гучне рохкання. Свинки чекають на господиню.
— Ну-ну, куди ви? Давайте назад, — з відчиненої хвіртки вибігли двоє рожевих поросят. Швидко повернулися на місце і почали смачно хлебтати з корита.

По сусідству — великий кабан Кузьма. Він неквапом підійшов до своєї порції. Коли цей репортаж побачить світ, Кузьки вже не буде. Його закрутять у банки, поріжуть на ковбаси, він шкварчатиме на сковорідці і пектиметься у горщику.
— У суботу будемо різати, — потріпала пацю за вухом господиня. А тоді звернулась до мене: — Пішли. Треба ще назавтра наготувати.
Натерли буряків, кинули туди муки, зерна — і до хати. Погрітися, бо на градуснику— мінус 18. Далі — корів доїти.
— Вони зараз тільні. Рябці — у березні, Зорці — у лютому, тому її тільки вранці дою.
Алла виводить з сараю корівку надвір. Тут, у відсіку, вже наготоване сіно для тварини. Господиня доїть, корова — жує.
— Хочеш спробувати? — припрошує Алла. — Бери і тисни. Раз-раз. Спочатку за ці дві дійки, тоді за інші. Відро ногами притримуй, так зручніше.

М'які дійки легко піддаються. Теплі білі струмені кількох спроб таки влучаю у відро. Цікаво. Пальці стомлюються, наче довго набирала на комп'ютері. А як оце щодня, та не одну корову доїти...
— У нас чотири було. Ще й бички. Та позводили. Нема від того толку. Молоко за безцінь беруть. У нас у селі Бобровицький і Чернігівський заводи приймають. По 2 гривні за літр від людей, з колхозу (так місцеві називають місцеве ТОВ імені Попудренка) – по 2,80. А літом - менше гривні було, — розказує Алла. — А з двома не стільки роботи.
Молока вийшло менше трьох літрів. Господиня несе надій до хати. Там проціджує і зливає у бідончик.
— Зараз здаємо через день. Літрів по десять. А влітку двічі на день. А бідон то з хати, то в хату. Зимою у сінях тримаємо, щоб не замерзло. Влітку у воду холодну ставимо, щоб не скисло. Так і тягаємо, -  пояснює Сергій.


Батько топить грубку

У хаті тепло. Грубка у першій кімнаті, грубка у другій. Хазяїн уже наносив дровець на завтра, щоб жінці зранку не бігати. Поскладав біля печі.
— Зараз вечеряти будемо. Чули, хлопці? — мати гукає на синів, що шаруділи у сусідній кімнаті. А сама вже дістає з печі чавунець з борщем. Потім добрий кусень печеного м'яса. З банки — солоне сало. Батько з-під ліжка вишневий компот.
До столу біжать двоє хлопців. Як дві краплі води схожі на маму — круглі щічки, губки бантиком.
— А третій де?
— На навчанні. У Задеріївці тільки дев'ятирічка. Діти вчаться у Радулі. Тимофій там у моєї сестри живе, — говорить Алла.
— На вихідні — додому, — продовжує чоловік. — Тоді гуртом все і робимо. Сіна на тиждень натаскаємо, поприбираємо. І вже легше. Я ж кажу: все у нас схвачено.


Мати витягає борщ із печі

Після вечері хлопці миють посуд. Усе по черзі. Як один миє, то другий картоплю назавтра чистить. По-чесному.
А батьки до телевізора — відпочивати. У рекламах Алла з хлопцями чистили і нарізали картоплю на завтра.
— Це — на борщ, це суп в обід поїмо, а це жаренка на вечір.
— Добре зимою — корів подоїв, усіх нагодував і відпочивати. А весною — оранка гаєм. Лягаємо о першій, а о п'ятій вже вставати. Та весна рік кормить. Корів збули, трактор купили, причіп. Так і крутимось.

Алла дістає фотокартки. Це на Дніпрі шашлики, це храмували.
— От молодці!
— Ми і на Новий рік з клубу поприходили о п'ятій, а в сім уже порались, — усміхається Алла. — Все самі. Ні дітей нам ніхто не няньчив, ні городи не обробляв.
— Та молоді ж і дружні. Все схвачено, — із задоволенням повторює Сергій. — Тільки от кожен день одне й те ж, одне й те ж. Набридає воно. Ми вже звикли, нікуди не поїдемо. А от хлопцям їдьте, нема чого тут сидіть.

На годиннику 22-а. Можна спати.
— Виспалася? — Алла вітає мене з рогачем біля печі. — Одівайся добре. До корів підемо.
За десять хвилин сьома. Господарі вже були на ногах і давненько. Піч розтоплена.
— Це ви вже давно встали і мене не розбудили?
— Недавно, — заспокоює Сергій. — Піч недовго натопить. Алла любить смоляні дрова. Кілька вкинув, і горить тобі. Тоді тільки підкидай. Так що небагато проспала. Ще роботи хватить.
Сергій іде до сараю перед нами — повичищати усе. Зранку доїмо і Рябку, і Зорку.
— Вже молоко несуть. Мо, останні будемо, — приказує дружина.

Беремо бідон і на молочарню. Приймальниця живе за кілька дворів. У холодних сінях пластикові бідони з молоком. На столі великий апарат — міряти жирність.
— Успіли? — запитує Сергій.
— Та ще. Давай, наберу на пробу...


Діти за обідом

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №7 (1240)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.