Сергій Коршок - дідусь і воїн

Фотографії двох маленьких хлопчиків у цьому будинку на одній з центральних вулиць Линовиці, здається, всюди. Хоч на стіни подивись, хоч на підвіконня, то побачиш на фото їх або самих, або в обіймах дідуся. Дідусь Сергій Миколайович Коршок розглядає їх зі щасливою посмішкою. Бо онуки – найдорожче, що має. За них і мільйони українських дітей і дорослих він проливав кров на нинішній війні. Думка про онуків допомагає зцілюватись після поранення, яке старший сержант отримав за день до свого 60-річчя.

Спортсмен з дитинства

Двері будинку нам відчиняє дружина Сергія Миколайовича Еля - мініатюрна чорнява жіночка, на тендітних плечах якої нині лежить весь побут сім’ї. Дивно, але вона все встигає: і ароматну каву своєму Серьожі заварити, і у немаленькому будинку прибрати так, що аж сяє, і яблуневий сад обрізати так правильно і красиво, що хоч екскурсії садівників-почат- ківців можна водити. Еля показує нам напрям до кімнати, де лежить її чоловік. Обпершись на спинку ліжка, нас зустрічає великий і кремезний господар у футболці ЗСУ, якому, це відразу видно, не дуже зручно, стримуючи свою міць, просто лежати, чекаючи на одужання. Сила воїна відчувається і у рукостисканні, проте розмову починає неголосно і, на диво, спокійно.

Народився Сергій Коршок 16 грудня 1964 року на Черні­гівщині - у Мильниках, виріс у Носівці. Після школи вступив до Ніжинського технікуму, звідки був призваний до лав ра­дянської армії. Було це у 1983 році. Служив у прикордонних військах - в окремому контрольно-пропускному пункті в аеропорту. Після демобілізації у 1985 році пішов вчитись у Харківський зооветеринарний інститут. Роботу після його закінчення шукав, маючи на руках диплом зооінженера. Так у 1991 році і потрапив у Линовицю.

Направлення, згадує, тоді вже не давали. Шукав робо­ту сам. їздив Чернігівщиною, дізнавався, приглядався. У сільгоспуправлінні Прилук чоловіку порадили з’їздити у Линовицю. Там йому сподобалось, та ще й директор зрадів, сказавши, що такі спеціалісти потрібні. Працював головним зоотехніком, а після того, як сам каже, на різних посадах. У селищі тоді на двох відділеннях були молочно-товарна фер­ма з 2000 голів великої рогатої худоби і свиноферма на 1500 голів. Нині від великого поголів’я лише згадки залишились, а приміщення ферм слугують зерноскладами.
Коли прийшли нові інвестори, розповідає чоловік, змінився і склад інженерно-технічних працівників. А він ще років з п’ять пропрацював, а потім змінив профіль - пішов працювати у групу швидкого реагування у столиці. Здоров’я і силу для того мав, оскільки ще у школі любив фізкультуру, займався спортом - боксом. Ще коли вчився у Ніжині, згадує, їздив на змагання від фізкультурно-спортивного товариства «Спар- так». Здобув перший розряд. Боксом нині займається і його молодший син.











Пішов добровольцем

Старший син Сергія Миколайовича Дмитро, 1989 року народження, одружений, має двох дітей, проживає у Києві, працює у сфері ІТ. Молодший Дмитро, 1992 року, як і тато донедавна, служить у ЗСУ - у 48 артбригаді.
Сам Сергій Коршок на фронт пішов ще у 2022 році. Під час повномасштабного вторгнення, розповідає, знаходився у Києві на роботі. Затриматись там довелось на півтора місяці, оскільки зміни не було, працювали ті, хто залишився. Через декілька днів після початку, згадує, зі столиці було вже не виїхати, бо перекрили трасу і залізницю. Потім зміг доїхати на малу батьківщину у Носівку.

«Тоді тим, хто виїхав і не може повернутись додому, пропонували ставати на облік у військкомат у тому насе­леному пункті, де вони знаходяться, - розповідає воїн - Я і став у Носівці. Звідти у серпні 2022 року був мобілізований до першої окремої танкової Сіверської бригади, у другий стрілецький батальйон, окремий кулеметний взвод. Там і проходив службу до досягнення вікового рівня, тобто, до пенсії.».

На палаючій Донеччині

По штату старший сержант був командиром відділення, але, оскільки не було командира взводу, заміняв його. На озброєнні бригади, розповідає, переважно були танки Т-72 і Т-64, але мали і закордонну техніку. Його кулеметний взвод воював «ДШК» і «Браунінгами».

«Браунінг» - кулемет нормальний, - розповідає колишній взводний. - Має свої плюси і мінуси. Нас озброїли новими чеськими. Вони мали недолік один: якщо ми стріляли ра­дянськими або російськими патронами, то кулемет не витримував - збивались бойки, лопався газовий поршень. А чеськими патронами стріляти не завжди виходило. Бо були то ті, то інші. На бойовому чергуванні, наприклад, нам більше покинутих росіянами залишалось».
Коли батальйон лише сформувався, пригадує, воїни два тижні перебували на полігоні у Гончарівському. Звідти їх виве­ли у Дніпропетровську область, а потім наприкінці жовтня - на початку листопада поїхали на Донеччину. «Велика Новосілка і Старомайорське - це було наше направлення, - розповідає поранений захисник. - Там пробули майже півтора року - до грудня 2023-го». Фото стел з назвами населених пунктів, де довелось воювати, і досі зберігаються у його телефоні. Наразі деякі з них вже зруйнували окупанти. Літери зі стели на в’їзді у Покровськ, наприклад, розкидало вибухом.

- Чи всі були такими мотивованими воїнами, як Ви? - запитую Сергія Миколайовича.
- Коли формувався батальйон - практично всі, - відпо­відає. - І багато було старшого віку. Ще на початку нам сказали, що ті, хто не хоче або не може, можуть «туди» не йти і їм нічого за це не буде. Таких, може, двоє-троє знайшлось. А вже як зайшли у намети, то звідти жоден чоловік не пішов. Старші за 40 і навіть за 50 років ніколи не відмовлялись від завдання. Хоча бувало тяжко: коли певний час прослужив і нема заміни, здавали нерви.

- А за що воюють вороги? Яка у них мотивація?
- Коли стикався з тими, кого брали у полон (а це, зазначу, було нечасто), у мене склалось враження, що вони мотиво­вані більше за гроші. У багатьох були кредити, наприклад. Люди у них є різні, але ті, кого я зустрічав, не дуже фізично розвинені були, хоча і неслабкі.

Поранення перед ювілеєм

Поранення, як вже написано, Сергій Коршок отримав за день до свого 60-річного ювілею. «Бойового розрахунку не було, - згадує. - Чисто шалена куля. Це вже сталось, коли ми виїжджали на Чернігівщину і Сумщину. Зараз мій підроз­діл - на Курщині, у Суджі. Мені треба було вибирати, чи їхати лікуватись туди, чи тут - у шпиталі. Хоча 60-річчя зустрічав у підрозділі, мені спочатку наклали гіпс».
Куля не лише перебила кістку на нозі, а і змістила її фрагменти, тому у Чернігові захиснику зробили операцію з накладанням пластини. «Півтора місяці сказали на ногу не ставати, - розповідає. - А тоді поїду, і пластину назад викрутять».

У Чернігові лікувався спочатку у госпіталі, а потім - в об­ласній лікарні. Операцію робив лікар Михайло Миколайович Романюк. За те, що все пройшло добре, Сергій Миколайович йому дуже вдячний. «Хочу також подякувати всім побра­тимам, з якими лежали у палаті, - додає. - Буває, коли кожен сам по собі, а у нас всі допомагали один одному. Хоча практично всі лежачі, і було це не в окопах, а у лікарні».

Від дідів до онуків

Про свої нагороди Сергій Коршок особливо розповідати на хоче.

«Подання були, але отримав не всі, - каже. - Коли вручили медаль «Ветеран війни», приїхав у відпустку і віддав її онуку. Так і не знаю, де вона зараз». А от посвідчення учасника бойових дій лежить поряд з ліжком на тумбочці.
Про минулу війну Сергію Миколайовичу розповідали батьки, які її застали. А діду Семену Павловичу Рубану з Держанівки тодішнього Носівського району ще й довелось повоювати у партизанах. Як і бабусі.

Про те, що і йому доведеться бити ворогів, Сергій Мико­лайович, мабуть, і не задумувався. Хоча вибір зробив не спонтанно. «Як і більшість чоловіків, я схильний до зброї, спорту, екстриму», - зізнається. Про те, що серед бійців мав повагу, вказує його позивний - Бугор. «Я відділення зібрав, - пригадує. - Вибирати позивні. Той так назвався, той так. А мені, кажу, вибирайте, який хочете. Хлопці і вибрали».

На запитання, чи доводилось йому бачити на фронті жі­нок, Сергій Миколайович відповідає ствердно. Хоча у його батальйоні їх і не було.

- У Покровську, останньому місті, де ми були, зустрічав жінок - медиків і психологів, - відповідає. - А ще була 6в ок­рема єгерська бригада, так там жінки з місць позбавлення волі були такі, що і хлопцями командували!

- Насамкінець, можливо, не дуже легке запитання: що треба для перемоги і закінчення війни, Сергію Ми­колайовичу?
- На мій погляд, і зі спілкування з побратимами це можу сказати, що з тією мотивацією, з якою ми почали захи­щатись, якби на той час нам було б надане потрібне озброєння, ми б вже її закінчили, - відповідає захисник. - На сьогоднішній день перемогти силою, звісно, не так просто. А для того, щоб захищатись, також треба, щоб те озбро­єння було. У нашому батальйоні не вистачало вогневої підтримки. Коли по рації передаєш: танк виїхав, міномет б’є - прийми! А комбриг перед тим приїхав і сказав, що йому 20 снарядів видали на тиждень. Так чи просто вистрілити цей снаряд, коли сказали по рації, чи, коли вже буде ціль на виїзді, стріляти? І живої сили у них більше. У Покровську я сам був свідком, коли кожен день 20 - 30 їхніх робили «двохсотими». Ті лежать, а наступного дня нові лізуть...

Та наші мужні воїни не втрачають віри у перемогу. І ми не повинні. Як не повинні забувати і про те, що захисникам треба допомагати. Всім, чим можемо.

Джерело: "Прилуччина + Прилучаночка", Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.