Родина Журавель з Сосниччини вирощує гігантські яблука вагою 700 грамів

Цього року яблука вродили не так рясно, як минулого. Та такі ж смачнючі і величезні, одне сорту "Вагнер" важить в середньому 700 грамів. Вислала фото подрузі, яка нині проживає у Німеччині, а вона похвасталась друзям, так не повірили, мусила знімати відео всього дерева та класти яблуко на ваги. Дивуються, мовляв, у вас війна, як можуть рости яблука! МожутьБ бо ми ж трударі!
17 листопада відзначається День працівників сільського господарства. Великі та успішні фермерські господарства вважають своїм професійним святом день аграрія. Але так уже повелося з діда-прадіда, що українці - люди, які працюють на землі, тваринницьких фермах і чи не тому так ціняться українські землі... Напевно, мало таких, хто не знає звідки береться справжній хліб і природне, не штучне молоко. А Сосниччина - це край, який славиться роботящими, охочими до роботи людьми. Отож у переддень свята ми побували у гостях у голови профспілкової організації АПК Віктора Івановича Журавля та його дружини Оксани Василівни.

Вони не професійні агрономи чи зо­отехніки. Він - педагог, полковник за­пасу, афганець, спортсмен. А вона ткачиха і працівник торгівлі, і май­стер зі збуту готових виробів нашої «Еліти». У обох за плечима великий стаж роботи. Та нині їх об’єднує ба­жання ростити сад: не тільки сад жит­тя, а й яблуневий сад, а ще вирощу­вати полуницю, помідори, перці і вся­ку всячину.



У САДУ БІЛЬШЕ 50 ДЕРЕВ

20 років тому, щоб бути ближче до землі, до річки, вони за 500 дола­рів придбали дачний будинок у селі Мале Устя. Проживаючи у квартирі, вони, як і всі охочі сосничани, мали 6 соток землі за селищем для вирощу­вання городини і картоплі, яку щоосе­ні возили продавати. Причому Віктор Іванович завжди й дотепер притри­мується правила, що насіння карто­плі треба обов’язково змінювати кож­ні 3-4 роки. І це спрацьовує - урожай високий!
Так після 40-ка років подружжя за­йнялося дачною ділянкою - «розгу­лятись» є де. Спочатку, як і більшість селян, садили картоплю. Але 8 ро­ків тому вони втомилися і посадили 2 ряди різних деревець, в основному яблуньок. Господар, жартуючи, каже, що треба було не 2, а 4 такі ряди поса­дити, щоб ще менше було орної зем­лі. Та все ще попереду. Одночасно за 2-3 дні посадили цілий сад, в якому більше 50 дерев. А це 8 сортів яблунь, здебільшого пізніх, груш, теж пізніх, 3 черешні, до речі, ще 27 вересня квіт- ла черешня. Персики і абрикоси не приживаються, хворіють. А ще є ма­лина, смородина, жимолость. Всі сад­жанці закупили через інтернет, замо­вили у Вінницькому розсаднику. Тоді вони коштували по 34 грн. одне одно­річне деревце. Смородину купували у Жуковецького. Цього року урожай значно менший, ніж минулого, але яблука красиві, великі.

ДО 100 КІЛОГРАМІВ ЯБЛУК НА ОДНОМУ ДЕРЕВІ

Заходимо на подвір’я садоводів. Сучасний будиночок, хоча йому біль­ше ста років, але зберігся він добре. Віктор і Оксана люблять природність, тому і ззовні, і всередині будиночок оббитий дерев’яною вагонкою. По обидва боки доріжки все у квітах: пра­воруч ще квітнуть троянди, а ліворуч хризантеми. Жасмін, форзиція.

Пізня осінь - не дуже вдала пора для того, щоб повністю оцінити дач­ну красу. Тільки можна уявити, як вес­ною починають квітнути тюльпани, нарциси, а потім різнобарв’ям вигра­ють арки з кручених паничів, пету­нії. Клумби від доріжок відділені пло­том, який сплела Оксана Василівна, а лозу підготував Віктор Іванович. Для декору - глиняні глечики. А далі від­кривається роздолля. Ось виноград­на бесідка, де росте синій виноград та сорт «Лідія», з яких господарі ро­блять смачнюче вино. І це не на сло­вах, нас вони пригостили і вином, і яблуками, і грушами.

Далі йдемо до малини, на віттях до­волі достиглих і ще зелених ягід, хоч на дворі 6 листопада (а завтра, 7 ли­стопада, Оксана Василівна зустріне своє 64-річчя). Садівниця із великим азартом розповідає, як готує малину на зимівлю.

- Це польський сорт «Лашко». Я пагони малини на зиму обрізаю так: у молодих зрізаю тільки вершки, за­лишаючи до півметра, а старі зрізаю майже до землі. Тоді на весну півме­трові швидко виростають і влітку вже родять, а старі родять пізніше і ось так усе літо і осінь, до морозів маємо свіжу ягоду. Якщо треба прибрати гус­тоту, пересаджую у ті місця, де висох­ли пагони, бо літо було спекотне.
Так само обрізаю вершки і у сморо­дині, прибираю сухі пагони. На зиму притрушуєм кущі попелом.

А ось жимолость вже куштували, кущик купили весною у розсаднику під Черніговом.

До нас приєднується Віктор Іванович. Він розповідає, як догляда­ти за яблунями. Вже господар їх по­білив.

- Ось як опаде листя, треба оброби­ти яблуні мідним купоросом, не тіль­ки стовбури, а й всі гілочки, щоб не було на деревах можу, а гілочки були гладенькими, не хворіли. На зиму стовбури білимо сумішшю мідного ку­пороса, глини і фарби водоемульсіон- ки, яка залишилась від будівництва, вона не шкідлива, а весною ще й ко­лір зберігає, не так швидко змиваєть­ся і все літо дерева стоять догляну­ті. Від всяких жучків допомагає настій попелу із табака. Але один раз вес­ною обприскуємо хімічними препара­тами. Поливаємо сад часто, але не щодня. Ось на зиму полили під кожне деревце по 200 літрів води.

Сад садили в один день, всі одно­річки прийнялись, а виросли неодна­кові та й смак, наприклад, колишньо­го Білого наливу зовсім не такий, до якого ми звикли, і родить він раніше.

Є у саду і прищеплені сусідом де­ревця, але вони ще не родять.

Одна середня яблунька, а всі вони невисокі, дає 70-100 кілограмів яблук. Минулорічний урожай був дуже силь­ний, поламалось гілля, хоч ставили чи не під кожну гілку підпірки, а гі­лочки полікували спеціальним розчи­ном і вже на весну ті гілки прижились і дали плоди. У минулому році май­же тонну яблук зібрали. Продавали мало. То друзів пригостили, то сусі­дів. Та й вся сім’я чимала. Вже цього- річ перший 20-кілограмовий ящик пі­шов солдатам.
За садом починається город, на якому всякої-всячини.

- Оце кукурудза для курей. А це солодка, сорту «Бондюель». Це такі великі качани, кладу у морозилку і варю, коли захочу. Садили більше 100 стебел солодкого перцю. І в ба­ночки закрили, і в морозилку поклали, бо яка ж то піца без свіжого перцю. Помідорів теж було багато. Один по­мідор сорту «Ведмежа лапа» був ва­гою 1 кг 800 грамів.

А що вирощуєте у парничку? Розсаду? - цікавлюся

- У парничку в основному огірки. Ще у жовтні їли їх. І капусти різної по­садили, і патісони, кавуни і дині. У людей більше родять кавуни, а у нас дині по 3,5 кг., - розповідає господиня.
Завершують коло грядки, приготов­лені вже на зиму.
- Ось часник і цибуля. А це полуни­ця. Захотіла ще таким методом поса­дити. Минулого року вже робила так і ягода вродила велика та рясна. А потім грядка під­нялась на 20 см - пішло зілля, агроволокно попа­лось неякісне. Отож на цю зиму зробила підвищення, накрила чорним, а зверху білим агроволокном, за­кріпила його, поробила ді­рочки і посадили полуни­цю у 3 ряди. Думаю, цьо­го разу все вийде і бур’яну не буде. А ще, як ви помі­тили, у нас весела грядка, а як вітер, ще й мелодій­на. Це для відлякування кротів та мишей, - розпо­відає Оксана Василівна.

Подвір’я Журавлів при­крашає калина, вона як оберіг. Тут є стаціонарний мангал, бо всі свята сім’я проводить на дачі.

ПІЧ - ОКРАСА БУДИНКУ

Заходимо у будинок че­рез розкішну дерев’яну терасу. У будинку сьогод­ні прохолодно, тому госпо­дар відразу кладе на при­пічок гілочок і ніби в каміні потріскують вони. Піч го­сподарі залишили, а ось грубку вирішили прибрати. Піч - окраса дачного будинку, об­кладена каменем - робота афганця, майстра Олександра Коробкіна. І на черені, і комин - все він оригінально зробив.

- Коли ми приїжджаємо на дачу на увесь день працювати, то я спочат­ку топлю піч, варю страву, у печі вона дуже ароматна і смачна. Як нароби­мось, ідемо до хати перепочити і по­обідати.
Стіни прикрашають старовинні кар­тини від мами Оксани і годинник її.

І шафа ще мамина, а в ній вишука­ний посуд. Багато дерев’яних кухон­них приборів, приміром «лікувальна» качалка з написом «Приборкувач для чоловіка». І навіть карнизи натураль­ні, проста дубова гілочка, але дуже гарно вписується у інтер’єр. На сті­ні довершені малюнки внучки, карти­на Оксани Василівни, вона не тільки садівниця, а й художниця, свого часу оформляла стенди, планує цієї зими написати чергову картину, добре ви­шиває бісером і нитками, в її дороб­ку 40 картин.

ПОЗНАЙОМИЛИСЬ. І ЗА ДВА МІСЯЦІ ЗГУЛЯЛИ ПИШНЕ ВЕСІЛЛЯ

Яблуневий сад не потребує великих затрат, якщо працювати з любов’ю, кажуть садівники. А ось ростити сад життя непросто.
Оксана та Віктор зустрілись у Чернігові на танцях. Він вже закін­чував педінститут, а вона навчалась та одночасно працювала, проходя­чи практику, на камвольно-суконно­му комбінаті. Це була середина трав­ня. А влітку Віктор запросив Оксану в своє село Мітченки на Бахмаччину, познайомитись з батьками. Приїхали. Саме тут гостював старший брат з сім’єю, який приїхав з Білорусії, і він каже: «Поки я тут, давай згуляємо ве­сілля». Отак стихійно почали готува­тися. Оксана покликала Віктора до своїх батьків, на Вінничину. Коли мамі сказала, що виходить заміж, вона розгнівалась, адже Оксанині одно­класники гуляли випускний, їй лише 17. Віктор, помітивши невдоволення, тихо нашептав нареченій, що вечеря­ють і завтра повертаються до нього.

Сіли вечеряти, мама заспокоїлась і давай розпитувати Віктора де він навчався, чи працює. І коли почу­ла, що зять має вищу освіту, вчи­тель, їде за направленням на ро­боту... Розцвіла. Бо і сама філо­лог, - пригадує Віктор Іванович. «Молодець!» - раділа вона і вже на ранок всі разом машиною їха­ли гуляти весілля.

Заяви у ЗАГС молоді не пода­вали. Це за них зробили брат та його вагітна на 7 місяці дружина і ще з собою взяли своїх двох дітей. Всього у брата було їх шестеро.

Весілля було 29 липня, через 2 місяці від знайомства, з роз­махом, по-сільськи, на 200 чо­ловік, пів села у наметі. І дарма, що мама Віктора була дояркою, а батько теж тваринником у колгос­пі та в сім’ї зростало троє дітей! Молода була у розкішному на той час модному платті із німецької парчі. Три дні гуляли.

А потім повернулися у Березне, куди у Віктора було направлення на роботу. Щоб не їздити у Чернігів, Оксана влаштувалась на молочну ферму, де проробила до народ­ження донечки. А оскільки житла свого не мали, вирішили, що кра­ще їхати у місто Гайсин на Вінниччину: там більше перспектив для спортсме­на і жити є де. Пішов Віктор вчителю­вати, і повістка не забарилася.

АФГАНІСТАН РОЗЛУЧИВ СІМ’Ю НА ПІВТОРА РОКУ

Не страшно, буде у Львівському СК - так думали. Присягу прийняв 5 січ­ня 1980 року в Ужгороді і прямою на­водкою у Афганістан.
Для 18-річної Оксани з дитиною-інвалідом на руках - це було не просто важко, це було нестерпно.

- Коли вона підросла, то всовува­ла у грубку розетку і все кликала тата. «Альо-альо, папа!» - казала вона. За 1,5 року він один раз був у 10-денній відпустці, - зі сльозами на очах прига­дує минуле Оксана Василівна.
Нинішнім дружинам і коханим, які провели чоловіків на війну теж важ­ко. І одне, що радить жінка, яка це пережила, чекати, щодня чекати і ві­рити. Єдине, що полегшує теперіш­ню тривожність, це телефон. А тоді із Афганістану треба було чекати листа 3 тижні, а то і більше місяця. Ніяких телефонних переговорних пунктів не було. Досі зберігся голубий конвертик без марки від коханого. Оксана пам’я­тає випадок, коли вона, побачивши військових, які несли цинкову труну на плечах, втратила свідомість.

- Ми разом з такими, як я, молоди­ми мамами, гуляли на вулиці. Наша вулиця йшла горою. Ми жили вгорі і внизу все добре далеко видно. Отож стоїмо і я дивлюсь: ідуть солдати, на плечах - труна. Я впала. Тоді я поду­мала, що на кутку тільки у мене сол­дат і тільки до нас можуть нести цин­кову труну. А виявилось, що сусід вій­ськовий за дві хати від нас купив бу­динок і встановлював ринви (стоки цинкові для води). Гайсин - це міс­течко військових. Ці солдати несли на плечах сусіду цинкові ринви. Тоді цей сусід вибачався і пояснив, якщо трапиться з чоловіком біда, то люди з військкомату спочатку прийдуть і по­відомлять про це.

2 РОКИ НА ВІЙНІ 22-РІЧНИЙ ОНУК

Жінка, яка з дитинства і до сьогод­ні живе війною, постійно, у стресі. Це про Оксану Василівну. Її батько був військовим і сім’я постійно змінюва­ла місце проживання. Народилась ді­вчинка у Івано-Франківську, мама ро­дом із Черкащини. У школу Оксана ходила у Гайсині, там мама не тіль­ки вчителювала, а й займалась садівництвом, тож напевно і в Оксани Василівни її захоплення поселилось, і малювання це від мами. На жаль, тато рано помер, вже на навчання мама сама проводжала доньку, під­тримував вітчим. Потім чоловікова служба на вій­ні. А тут і внук сказав, що буде військовим.

- Ну куди, такий ма­ленький, дрібненький. Та не перечили. Закінчив Чернігівський ліцей з під­вищеної фізпідготовки і сказав, що піде далі на­вчатися у Хмельницьку академію на прикордон­ника. Та туди й поступи­ти не так просто, - каза­ли ми внуку. Але гордість дідуся за внука зашкалю­вала і він сказав: «Будемо пробувати». Так і внук став військовим і вже в лютому буде 2 роки, як він на війні і вже має ви­соке звання лейтенанта.
Тепер дідусь і бабуся теж на війні. «Постійно від­криваю телеграм і дивлю­ся чи був у мережі, якщо довго не заходить, зна­чить на позиції», - розпо­відає Оксана Василівна.
А внук дуже тісно спіл­кується з бабусею і діду­сем, і коли буває вдома, обов’язково їде на дачу, погрітись на печі, полюбу­ватись їхньою роботою і розповісти про свої будні.
А ще досхочу наїстись ма­миним фірменним тортом.

Дідусь з бабусею шлють внуку посилки. Допомагають добрі люди збирати на найнеобхідніше. Сітками, дякують, допомагав увесь час музей Довженка.

СПОРТ В ЖИТТІ ВІКТОРА ЖУРАВЛЯ

Після строкової служби Віктор по­вернувся до своєї сім’ї. Але працюва­ти на Вінниччині не хотілись - він же професійний лижник. Ще навчаючись у 9, 10 класі, це 1972 і 1973 роки, два роки поспіль, був чемпіоном області по лижах серед школярів. А упродовж 4 років був членом збірної області по лижах.

- Тоді у нас на лижах бігало все село. Учитель фізкультури і тренери на секціях дуже багато уваги приді­ляли спорту, і тому школярі мали ви­сокі результати і велике бажання за­йматися спортом, - пригадує Віктор Іванович.

Для нього взірцем був старший брат, який першим поступив у пе­дінститут на факультет фізвиховання, був чемпіоном України з лижних гонок серед школярів. І він потягнув за собою Віктора. До речі, племінник Віктора, син стар­шого брата, - майстер спорту по лижах, 25-кратний чемпіон, брав участь у чемпіонаті світу у Японії і зайняв там 6 місце. А нині він тренер збірної України з біатлону юніорської збірної України.

Отож, щоб продовжити свою лижну кар’єру, сім’я поверну­лась на Чернігівщину, у Березне, бо на Вінниччині снігу майже нема навіть взимку. Працюючи, Віктор продовжував «бігати» за Менський район. На зма­гання доводилось їхати аж на Північ, де сніг випадає значно раніше. А одного разу на чер­гових змаганнях він зустрівся із Борисом Нечипоренком, який приїхав із Сосниці і дуже хотів заманити успішного спортсме­на. Так йому вдалося заагітува- ти його. Приїхали з дружиною дивитися Сосницю, сподобалась вона їм. Але противились, бо у Березному вже мали де жити і зарплата була достойна, одержу­вав по 300 карбованців, щоправ­да працював зранку до ночі і в школі, і на секціях. Оксана тоді вже за­кінчила товарознавця і працю­вала у магазині закритого типу при птахофабриці. Та врешті не встояли, бо ж обіцяли «зо­лоті» гори і у 1982 році прибу­ли до Сосниці.

Віктор Журавель став пра­цювати у Сосницькому СПТУ- 31 керівником фізвиховання та був вчителем фізкультури. Оксана працювала і у Лавах у магазині, і у Сосниці у посудно­му магазині. Та 28 років вона віддала Сосницькій швей­но-галантерейній фабриці, за­ймаючись збутом готової про­дукції.

За своє життя вона навчилась багато чому: ткала тканину, встигаю­чи працювати на 8 верстатах, уміла добути для сосничан дефіцитний по­суд, бо і сама марила красивим посу­дом. До речі, колись позолота на по­суді була справжньою. Це можна еле­ментарно перевірити, поставивши ко­лишню тарілку у мікрохвильову - вона почте стріляти, бо там є метал (золо­то). А ще жінка разом зі своїми подру­гами по роботі з експериментально­го цеху робила все можливе, щоб фа­брика працювала. Вони возили та на базарах великих міст продавали фа­бричні вироби, щоб у важкі 90-ті одер­жати зарплату.

Попри все Сосниця спочатку не порадувала сім’ю. Довелося зміни­ти три зйомні квартири поки їм таки дали квартиру у двоповерхівці у цен­трі селища. Але радіти були ні з чого. Опалювалась вона двома грубками, ні каналізації, ні води, туалет за 20 метрів, за сараєм.

Та все налагодилось, коли вони по­пали під державний капремонт і в їх­ньому багатоквартирному будинку провели воду, газ, зробили каналіза­цію. Життя наладилось і нарешті по­дружжя наважилось, і в сім’ї з різни­цею у 13 років з’явилась друга донь­ка.

Про сад життя Журавлів можна розповідати багато, та тільки газетні шпальти не можна розтягнути, краще, напевно, все зібрати у книжку роду. Нині подружжя пенсіонерів насолод­жується життям, вміло долаючи три­воги і перешкоди. А в цьому допома­гає яблуневий сад, риболовля, якою захоплюється господар, посиденька­ми з сусідами по дачі, по квартирі, бо і тут у Журавлів росте яблунька і ство­рене місце відпочинку. А ще вони активні у житті своїх внука та внучки. І хоч непросто виростити квітучий жит­тєвий сад, та їм це під силу. Тож хай і яблуневий сад розширюється та дає високі врожаї.


Джерело: "Вісті Сосниччини", Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.