Подружжя Соколовських звела разом покинута під Бахмутом собачка Соня

«Мабуть, це була доля», — бо як ще можна пояснити, що все складалося як по нотах — від нашого знайомства до одружен­ня, — каже Ксенія Соколовська з Корюківки про їхню з чоловіком love story. — Ніби хтось спеціально для нас із Костею підтасовував події, ство­рював обставини, влаштовував збіги, щоб звести нас. Від цього просто голова йшла обертом.

Вони обоє місцеві, од­нолітки — їй недавно випо­внився 31 рік, йому стіль­ки ж буде в листопаді, біль­шу частину свого життя про­вели у своєму рідному місті, але навіть не були знайомі.

Після школи Ксеня ви­вчала право в Чернігівській політехніці, потім поверну­лась у Корюківку. Зараз во­на — старший інспектор з комунікації районного відді­лу поліції. Костя, як і раніше, працює в Ірпені: старший групи швидкого реагування охоронної компанії «Сіріус» (спектр діяльності — від ви­їздів за сигналом «тривож­ної кнопки» до забезпечен­ня безпеки особам, що по­требують супроводу). Гра­фік роботи — тиждень пра­цює, тиждень відпочиває — дозволяв часто приїжджати додому. Він так і робив. Тож міг безліч разів перетнутися із Ксенією в місті, але — ні.

В обох, звісно, були свої і закоханості, і стосунки. Але до весіль не доходило. Цієї зими все змінилося.

— Почалося з того, що, збираючи матеріал для офі­ційної інтернет-сторінки під­розділу, я знайшла в соцме­режах повідомлення, що в розгромленій ворогом Клі- щіївці під Бахмутом вій­ськові шукають господаря для собачки, — розповідає Ксенія.
Вона дуже любить тва­рин. Разом із зооволонтера­ми не раз рятувала безпри­тульних котів і собак. Але це було в Корюківці. А ця собач­ка — за тисячу кілометрів. Та повідомлення не виходило з голови.

Написала дівчині, котра його розмістила. Та дала контакти бійців, які перей­малися долею Соні (так во­ни назвали свою знайду).

— Ми почали спілкува­тися, і з’ясувалося, що, крім неї, військові прихистили ще кількох чотирилапих. Зго­дом, коли вони виїжджали на іншу позицію, забрали із со­бою і тварин. Вони були ви­триваліші. Соня ж — малень­ка, слабка. А надворі — зима.

Я почала надсилати для неї корм. Радила, яких ку­пити ліків, засобів для іму­нітету.
За три роки, відколи в неї з’явився Мажор (породи чихуахуа), Ксенія набула не­абиякого досвіду і щодо до­гляду, і щодо лікування.

— Мажор теж із числа врятованих? — запитую.
— Ні, його мені подару­вали. Мажор — чистокров­ний, із документами. А Со­ня, скоріш за все, — помісь чихуахуа з дворняжкою. Та це не мало значення. Про­сто вирішила, що заберу цю собачку.

Але як доправити її в Ко­рюківку? Спочатку Соню по­годився привезти один із військовослужбовців. Я пе­реслала гроші на дорогу, та його виїзд відклали. Тоді я стала питати в усіх знайомих — раптом хтось буде їхати.
І мені пощастило — «клі- щіївську дівчинку» довез­ли до Києва, а там її зустрів Костя.

— Так збіглося, що перед цим я випадково зайшов на сторінку Ксені в соцмере­жах. І «застряг» там, бо дів­чина дуже сподобалась. По­ки думав, що ж їй такого на­писати, аби не відмовилася познайомитись, задзвонив телефон. Одна знайома за­питувала, чи не зможу я під­везти собачку в Корюківку.

Коли мова йде про тва­рин, Костянтина двічі проси­ти не треба. Погодився зра­зу ж. Отримав контакти Ксені, а коли побачив її фотогра­фію, просто закляк на місці. Це була та сама дівчина!
У Корюківці їх із Сонею зустрічали Ксенія і Мажор.

— Знайомили собак і знайомилися самі, — смі­ються.
Це було цьогорічного лютого, а вже у червні во­ни побралися. Через чоти­ри місяці зустрічей, а якщо врахувати, що бачитися (че­рез роботу Костянтина) мо­гли тільки через тиждень, то всього через два місяці. Ве­сілля не влаштовували. Ка­жуть: війна, не до святку­вань. Відзначили тільки з батьками.

— Це було кохання з першого погляду? — запи­тую Ксенію.
— Мабуть, це була доля. Бо не просто ж так усе збі­глося: наша любов до тва­рин, смаки, інтереси, по­гляди. Навіть дні народжен­ня Кості і Мажора, — посмі­хається. — Як і всі, я знала, що десь на мене чекає моя друга половинка, але що все станеться саме так, і уявити не могла.



— Що такого є у Вашо­му чоловікові, чого немає в інших?
— Його ставлення до тварин.

Як і до одруження, Кос­тянтин їздить на роботу в Ір­пінь. Вони знову бачаться тільки кожного другого тиж­ня. Сумують одне без одно­го, чекають зустрічі — як і всі закохані.

— А собаки, до речі, між собою подружилися?
— Із першого дня. З бо­ку Мажора не було жодних ревнощів.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.