«Ти нам не потрібен»: так рідня відреагувала, коли хлопчика взяли в прийомну сім`ю на Корюківщині

Вони двічі в житті готувалися до появи синів, а народжувалися донечки. Майже пів року тому сім’я Летут із Охрамієвичів таки дочекалася сина. Наталія й Сергій стали прийомними батьками тоді 10-річного Артема. Про те, як з’явилася ця ідея, та які труднощі чекали на них із появою третьої дитини — відверто розповіли подружжя Летут.

Сорокап’ятирічного Сергія Летуту з Охрамієвичів і його сорокаоднорічну дружину Наталію у найближчих населених пунктах знають усі. У своєму та в найближчих селах вони займаються торгівлею продуктами. Живуть простим сільським життям, із городами й господарством, одвічними клопотами.

Їхні дві донечки виросли. Старша, 24-річна Дарина, мешкає й працює в Чернігові, а менша, 17-річна Олександра, стала студенткою, вчиться на маркетолога.

— Розмови про те, щоб узяти на виховання дитину, у нас розпочалися давно, — каже Сергій. — А потім — війна, і все відійшло на другий план. Та після того, як Мисники (сім’я старости з Охрамієвичів — Авт.) взяли дівчинку, ми повернулися до цієї ідеї й знову заговорили про дитину.

Те, що це обов’язково має бути хлопчик, навіть не обговорювалося. Летути двічі у своєму житті готувалися до появи синів, бо у цьому їх запевняли медики, але народжувалися дівчатка.

— Першим чекали Славика, коляску і весь одяг синього кольору купили, — сміється Наталія. — Народилася Даша. Другим мав бути Єгор, тож коли з’явилася дівчинка, ми аж не знали, як її назвати, бо знову ж чекали на хлопчика! Доньці дали ім’я Олександра, Саша.

А 13 квітня цьогоріч у їхній сім’ї з’явився Артем. Нещодавно, 13 вересня, йому виповнилося 11 років, ходить до 6 класу Перелюбського ліцею. Наталія зазначає, що з цифрою 13 у них багато збігів, наприклад, вони є 13-ю прийомною сім’єю в громаді. Тому ставляться до неї спокійно й у забобони не вірять.



Перш ніж забрати хлопчика з Комарівської гімназії, батьки пройшли навчання, заручилися підтримкою своїх доньок, а потім приїхали на знайомство.

— Якими тобі при першій зустрічі здалися батьки? — питаю в Артема.

— Добрими, — відповідає. — І зараз вони такі самі.

Летути пригадують їхню першу зустріч, як Артем міцно тримав мамину руку та не хотів відпускати. Дорогою назад не встигли до Корюківки доїхати, як їм уже телефонував Артем. А вони — йому.

У свою другу поїздку прийомні батьки забрали хлопця у свою сім’ю. А наступного дня на нього вдома чекала справжня хлопчача мрія — новенький спортивний велосипед! Натомість на батьків очікував непростий період, котрий потребував від них терплячості, виваженості й попри всі негаразди та труднощі, — любові.

— Нам було важко попервах, — зізнається Наталія Летута. — В усьому. Наш перший ранок разом розпочався підйомом о четвертій від гучної музики, яку на всю ввімкнув Артем попри те, що всі ще спали.

— Одразу почали привчати його до життя в сім’ї, — додає Сергій. — Спочатку правилам гігієни, потім — поведінці. Доводилося пояснювати прості речі: чому треба щодня вмиватися й чистити зуби, як поводитися вдома та на вулиці, як сидіти за столом, як їсти тощо. Це потребувало багато наших зусиль і терпіння. На мою думку, в інтернатах діти взагалі не пристосовані до життя, адже у них відсутні ці елементарні навички.



Артем попервах не міг наїстися — просто ковтав їжу. Казав, що в інтернаті ніколи не давали білого хліба. Він взагалі не відлипав від смартфона, тому велосипед, а згодом настільні ігри, професійний футбольний м’яч і ролики були для того, щоб показати йому інше дозвілля. Нещодавно батьки придбали йому новеньку гітару й записали на гурток у Корюківці, нехай спробує себе в музиці.

Влітку Артем із мамою читали й писали, готуючись до школи. У вільний час забирали його на риболовлю, купатися та на торгівлю в села, де він активно допомагав мамі й тату. Оце йому подобається! «Я знаю, ким буду — продавцем!» — часто говорить він своїм батькам.





Пів року - занадто короткий термін, щоб звикнути одне до одного. Ще інколи бувають не-простими стосунки в Артема з сестрами, є непорозуміння з деякими однокласниками. Батькам доводиться бути пильними, щоб син не знайшов якусь шкоду, яка чомусь часто його підстерігає. Зізнаються: через це спочатку така атмосфера склалася в сім’ї, що почали навіть сваритися одне з одним. Потім опанували себе, згадали все, чому їх учили, видихнули та, набравшись терпіння, почали заново.

Артем із батьками часто бувають у Корюківці. Завжди заходять у місцеві кав`ярні.



- Перед кожним виходом із дому нагадуємо сину, що треба вітатися з людьми, розказуємо, як поводитися в школі, з однолітками, дорослими, — розповідає Наталія Летута. — Одним словом, привчаємо Артема до суспільства, бо інтернат, на жаль, ще дуже часто просинається в ньому…

— Нам, звісно, треба більше звикнути одне до одного, але й позаду вже багато, — говорить Сергій. — Наприклад, яким би інколи вигадником і хитруном Артем не був, але наша мама вже його вивчила і, дивлячись на нього, знає навіть, про що він думає!

«Ти нам більше не потрібен»

Історія Артема непроста, як і будь-якої дитини з інтернату. Про свою рідну маму каже, що вона десь у Києві. Згадує, що вживала алкоголь. Тата в нього ніколи не було — прочерк у свідоцтві. Хлопчик із трирічного віку мешкав у комарівському закладі. Сам він із цього села, і його рідні дідусь і бабуся теж там живуть. На вихідні Артем до них ходив.

— Мого дідуся звати Костя, а бабусю — Раїса, — неспішно говорить і одразу серйознішає, сумнішає. — Я коли дзвоню бабусі, то слухавку чомусь одразу бере дід, свариться. Останній раз він сказав мені: «Не дзвони, ти нам більше не потрібен. Ти зробив свій вибір».

Отак і зачинилися двері в минуле, де ще жевріло щось світле з попереднього життя 11-річного хлопчика

Перший місяць телефонували рідні сестри. Артем каже, що Світлані 19 років, а Оксані десь 28 чи 29. Тепер дзвінків від них нема. Може, дід заборонив чи самі не хочуть спілкуватися. Щоправда, перед його днем народження, у вересні, подзвонила бабуся, про яку хлопчик і досі згадує з теплом.

У нього тепер інші бабусі й дідусь. Він ще інколи плутається в їхніх іменах. У нього інше життя, яке хочуть йому дати прийомні батьки. Як повноцінний член родини, Артем отримав і власні обов’язки.

— Я вранці, коли застелив свою постіль, вмився й почистив зуби, йду годувати курей, качок, кролів, морську свинку, — розповідає хлопчик. — А коли довго сплю, то це замість мене робить тато.

З татом вони займаються технікою, якої вдома повно. Він катає його на тракторі, разом картоплю возять. З мамою йому подобається торгувати. З Артемом мама знову, уже втретє, «пішла до школи» — на ній усе, що пов’язане з його навчанням.

Наталія чесно зізнається: вирішивши взяти на виховання дитину, їм як батькам довелося пройти непростий «курс молодого бійця», і ця робота триває дотепер. Сергій погоджується з дружиною, адже вони взяли в родину не іграшку, а члена сім’ї, особистість, зі своїм характером.

Попри всі труднощі Летути вірять, що їхні старання недаремні і в майбутньому все в них буде добре. Артем тулиться до мами й киває, що так.

Джерело: сайт "Сусіди Сіті", Наталія Рубей

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.