Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Багатодітний тато: те, що люди, бояться народжувати - це нав’язана десятиліттями фальшива система цінностей

Багатодітний тато: те, що люди, бояться народжувати - це нав’язана десятиліттями фальшива система цінностей

Багатодітний тато, Артем
Статистика — річ невблаганна, і вона стверджує, що інститут сім'ї в Україні в цілому і у нашій області зокрема неухильно деградує. Кількість молодих людей, які вирішують вступити у шлюб, зменшується щороку, як зменшується і кількість народжуваних дітей. Державні заходи щодо стимулювання народжуваності дають ефект не зовсім той, який хотілося б. Молоді спеціалісти, професіонали з вищою освітою і гарними перспективами кар'єрного розвитку не поспішають заводити дітей, які здатні стати перепоною на шляху до досягнення професійних вершин, або просто полишають Україну у пошуках достойного життя. Народжують же часто люди з низів, безробітні, низькокваліфіковані, які таким способом просто хочуть покращити своє матеріальне становище, а що буде з тією дитиною далі і як буде відбуватися її виховання — нікого не хвилює.
Одна моя знайома, перспективна молода панянка 25 років, мріє про еміграцію до Німеччини, щоб заробляти там своїми навичками на те, чого в Чернігові ніколи собі не дозволить. Заміж — ні-ні... Стільки обов'язків, це так обтяжить. Діти? Можливо... Після тридцяти, коли буде кар'єра, гроші, квартира, і все інше.

Інша — вже має все це. Вона працює у багатій компанії начальником відділу, їй — тридцять три роки і три заміжжя за плечима. Чоловік — теж матеріально більш ніж забезпечений. Але дітей немає, і кожного разу, коли ми заводимо розмову “за життя”, вона скаржиться мені на свою нещасливість. А коли я кажу, що подруга заробляє за місяць стільки, скільки я мало не за півроку, відповідає: “А нащо мені все це, мені б дитину”.
Але ця печальна картина, на щастя, не єдина. Хоч багатодітність зовсім не в моді, але є сім'ї, які мають по троє й більше дітей. Дехто народжує своїх, хтось — усиновлює. А мій сьогоднішній співрозмовник Артем — має і тих, і інших, аж п'ятьох, хоча самому - трохи за тридцять. Втім, говорити про своїх і чужих - неправильно,  всі вони для чоловіка свої, він не ділить їх, і любить однаково.

Артем — чернігівець, але останні роки постійно проживає у Львові, звідки у нього дружина Уляна. П’ятеро дітей: двох з половиною річний Давид, шестирічний Нікіта, старший на рік Вітя, дві найстарші дівчинки, Каріна - 9 років, і Наталя - 10 років. До рідного міста дружна сім’я приїздить пожити регулярно, щоб показати внуків дідусям з бабусями і побачити старих друзів. Під час одного з таких візитів ми і домовилися про це інтерв'ю.

Ми сидимо на Валу під каштанами, відмахуючись від тополиного пуху. Діти навколо гасають електровіниками, раз у раз підбігаючи з черговим “Папа, а я хочу...” Артем терпляче задовольняє забаганку кожного і продовжує ділитися своїм оптимізмом та досвідом багатодітного татуся.

Я із звичайної чернігівської сім’ї. Жив як всі, учився у тридцятій школі. Слава Богу, з неї мене перевели , коли я захопився біологією, до спеціалізованого п’ятнадцятого ліцею. А про той мій клас я дізнавався потім - майже половина з нього невдовзі після закінчення школи сіла. Спасибі біології, що врятувала мене, невідомо, що зі мною трапилося б.

У Чернігові я закінчив інститут, і особливо не знав, що далі робитиму. І тут мені поступила пропозиція ще на півтора роки продовжити вищу освіту у Львові. Переїзд із Чернігова дуже співпадав із моїми планами на життя, тому що тут була дівчина, від якої я дуже хотів кудись втекти. Так я і поїхав вчитися до Львова, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Уляною. У неї сім’я багатодітна, троє дітей, і дуже цікава - різниця у віці між старшою і молодшою дитиною - двадцять років. Спілкуючись одне з одним, ми поступово вияснили, що нам теж хочеться велику дружну сім’ю з мінімум трьома дітьми.

Завагітніти виявилося дуже великою проблемою. Три роки спільного життя не дали жодного результату. Лікарі сказали, що у нас обох безпліддя і запропонували штучне запліднення, яке коштувало купу грошей. У нас була лише половина суми, ми пішли до магазину, купили два велосипеди, і поїхали на відпочинок до Криму. Після Криму ми поїхали до села, потім повернулися до моїх батьків у Чернігів - і дізналися, що завагітніли! Лікування велосипедом пройшло на відмінно!

Ще до того, як ми завагітніли, було вирішено, що раз природним шляхом не виходить, то будемо дітей всиновлювати. Але весь час виникали якісь перепони: то чиновники палки в колеса ставили, то у самих зайнятися цим не складувалося. Після народження дитини на деякий час ми про тему забули. Але, згадавши, вирішили, що перед Всесвітом буде нечесно, якщо ми задекларували такий свій намір а потім взяли різко і відмовилися від нього. Тому знову повернулися до всиновлення, і на цей раз все пройшло як треба.

Люди, які приймали участь у процедурі всиновлення, намагалися завадити нам всіма можливими способами. Державі Україна, як виявилося, невигідно, щоб її громадяни усиновляли дітей. Ми неплатоспроможні. Навіть найбагатші з українців не заплатять під час усиновлення і десятої частини суми, яку заплатить іноземець. Спілкуючись із людьми з інших країн, я з’ясував, що іноземні батьки під час усиновлення дітей у нас залишають 50-60 тисяч євро необов’язкових платежів! Причому, ці люди готові платити, аби лише сума йшла офіційно. Але офіційно оплачується близько 5 000 євро. А все інше - кудись на зорельоти та унітази.

Схема у дитбудинках дуже проста: здоровим дітям пишуться липові діагнози. Коли українці приїздять дивитися на дитину, спочатку їм показують медичну картку. І після ознайомлення із нею ніхто нікого вже усиновляти не хоче. Тим більше, діти там всі зачухані, навіть найблондинистіша дитина з блакитними очима буде виглядати як бомж. І ще - вони всі відстають у розвитку. Дітей, які розвиваються з такою швидкістю, як вдома, там немає. Наш перший всиновлений син, Вітя, у три роки не розмовляв і не грав у ігри. Він брав предмети і клав їх у якусь посудину і потім виймав назад. Або біля дверей стояв і ляпав ними. Рівень розвитку був як у півторарічної дитини. Хоча, потрапивши у нормальну обстановку, ці діти швидко доганяють своїх ровесників.

Хабарі у дитбудинку у нас почали вимагати зразу, ще під час знайомства із головним лікарем. Ми попросили у нього номер телефону. А він сказав, що мобільного не має, чекає, поки хтось подарує. Так було і далі. У суді між засіданнями нам сказали прямим текстом, що всі, хто всиновлює, перераховують матеріальну допомогу будинку. Дружина запропонувала зібрати речі, продукти, і привезти їм. А нам кажуть: "Ні-ні, у нас все є, нам треба гроші". Ми пообіцяли перерахувати, але нічого платити не стали.

Щоб людина відмовилася від всиновлення, її тупо дістають. Звертаєшся у органи опіки за місцем проживання, а тобі кажуть: "Дітей немає". Ти приходиш дивитися на дитину, а тобі: "У нас тиха година... Дитину повезли на медобстеження...А в неї така хвороба, що не покажемо". Але якщо ти знаєш свої права і вимагаєш їх дотримання, з цим можна боротися.

Я спостерігав за режимом дитбудинку у Сваляві, де ми всиновлювали Вітю. 18 годин на добу діти сплять! Наш Вітя - електровіник, він не може всидіти на місці і хвилини. Його заставити спати неможливо. А там він спав. Можливо, у дитбудинках діти під препаратами.

Коли ми пройшли всі ці труднощі і зрозуміли, як боротися з державою, було вирішено, що будемо всиновлювати і далі. Ми поїхали до Маріуполя і з такими ж танцями удочерили Наташу. Вона була затравленою пригнобленою дівчинкою. Адже у дитбудинках за красивим фасадом культивуються і заохочуються крадіжки, побої, дідівщина, безкарність вихователів.
Після появи Наташі у нас з’явилося ще двоє дітей: ми народили Давида і удочерили Каріну. Зараз ми займаємося допомогою сім’ям, які хочуть всиновляти дітей, розповідаємо про всі проблеми, з якими вони зіштовхнуться.

З Наташею ми зрозуміли, що ми не можемо навчати її у тому ключі, в якому це прийнято: сідай, вчися і т.д. Дитина просто закривалася і не робила нічого. Лише вчительці музики вдалося її розкрити. Але це наштовхнуло нас на думки щодо того, як треба виховувати таких дітей. Школа, яка має таку ж модель, як і дитбудинок, і насаджує жорстко свої принципи, всиновленим не підходить. Дитина після дитбудинку має засвоїти сімейні норми, а потім уже, з міцною психікою, повертатися до соціуму. Таким дітям потрібне домашнє навчання. Але в Україні ця система навчання не визнається. Замість того, щоб тратити енергію на боротьбу з нелогічністю та ідіотизмом системи, краще потурбуватися тим, щоб діти нормально розвивалися. Тому нами прийнято рішення про еміграцію до однієї з країн із розвиненою системою домашньої освіти.

Зараз діти виховуються вдома. До нас приходять вчителі, діти читають, пишуть, малюють, розвиваються різносторонньо, ходять до всіх секцій, які хочуть ходити. У країні, куди ми хочемо виїхати, діти підростуть і зможуть самі прийняти рішення про те, яка освіта їм потрібна. У мене повно друзів - повних анскулерів. І їхнім дітям я заздрю. У них немає обмежень ні на що, це - повністю вільні люди.

Забрати маленьку людину із сім’ї, віддати у дитсадок, потім у школу - найпростіший спосіб для держави насаджувати свої цінності. Інститут, робота - і маємо готовий гвинтик для державної машини, для нього вже є неможливим не брати кредити, кинути все, продати квартиру і поїхати кудись до села жити, наприклад. Така людина вже не зможе приймати рішення, які розходяться із закладеною державою програмою.

Я працюю фотографом, знімаю по більшості друзів і знайомих, або людей, яких я сам хочу знімати. Ще - роблю дерев’яні дитячі іграшки, які продаю через сайти і блоги. Дружина - художниця, пише картини і продає їх. Цим і живемо. Я повністю взяв на себе виховання дітей і турботу про їх освіту. Дружині в якийсь період стало дуже сумно, що вона лише мама, і зупинилася у своєму розвитку. Тому я допомагаю їй, на моїх плечах побутові турботи, а вона тепер має можливість займатися творчістю, ще і продавати свої роботи. По більшості купують за кордоном, там платоспроможний попит.

Мене завжди тягнуло до якоїсь духовності. Що матеріальне не приносить задоволення, я зрозумів дуже рано. От не було в мене машини - а потім вона з’явилася. Але щасливішим це мене не зробило, і цей момент дуже чітко відбився у мене в голові.
Ми ходили до православної церкви, у дружини були подруги - свідки Ієгови. Але це все було не тим. У Ведах я знайшов науковий підхід і відповіді на всі фундаментальні питання, які мене хвилювали. Веди - це повний мануал, довідник про те, як жити, простий по своїй суті, і складний за обсягом.

До вегетаріанства я прийшов не через духовність, а через болячки. Одного разу у 26 років я опинився вдома з вагою 138 кг і розумінням того, що не можу вийти до магазину. Мені стало ясно, що пора з собою щось робити, інакше моє життя так і закінчиться у 26. Я почав читати, шукати людей. І один мужик розповів мені основи вегетаріанства, порадив виключити тваринну їжу і хоча б рік-два протриматися на сироїдінні. За два місяці на сироїдінні я скинув майже 30 кг. Коли я вийшов на спортмайданчик і зробив підйом з переворотом, який востаннє я робив у 15 років, я наче злетів. У мене вилікувався мій невиліковний артроз, зникли всі інші хвороби. Взагалі, пишуть, що коли ти перестаєш їсти м’ясо, в тебе перебудовуються мізки. Так і є - ти починаєш розуміти, чому не треба вбивати, переповнюєшся любов’ю до тварин, всіх живих істот. Коли навколо так багато всього - навіщо вбивати. Мої діти теж зрозуміли це, їм не треба тваринна їжа, навіть бажання не виникає. Але я завжди говорю їм так: "Якщо ви опинитеся у ситуації, коли питання стоятиме між вашим життям і вбивством тварини, щоб вижити або прогодувати себе - це оправдано".
Я не палю, алкоголь пив востаннє у 2003 році.

Те, що люди, молоді спеціалісти, бояться народжувати, бачать у дітях тягар для себе, своєї кар’єри - це нав’язана десятиліттями фальшива система цінностей. Відмовся від школи - і тобі не треба гаяти час і гроші на це. Відмовся від м’яса - і тобі не потрібно дитину лікувати. Діти вегетаріанців не хворіють. У нас може раз на рік простудитися хтось хіба що. А навіщо державі здорові діти, якщо це індустрія з величезними грішми?!

Зараз моя дружина знову вагітна. Звичайно, це прив’язує, і теж у якомусь розуміння є несвободою. Але ж це тимчасові труднощі. А уяви собі, як класно нам буде подорожувати Європою власним авто через кілька років всією сім’єю!


















Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: багатодітний тато, всиновлення, Богдан Гуляй

Добавить в: