Після вторгнення росіян в Чернігів фотографка Ірен Бринза перейшла на українську мову і почала активно займатися волотерством

1. Сама за кермом, на далекі відстані

Її чоловік, Михайло Войтихівський, зі Львова. Служив у батальйоні поліції «Чернігів». Приїхав на ротацію, і у 2015 році вони одружилися.

Тоді ж Ірина зібрала для Михайла і його побратимів першу волонтерську допомогу.

— Був момент, коли Михайло вперше за весь час пожалівся. Стояли в Кураховому. У них не було їжі. Ми зібрали продукти і відправили з іншими військовими, вони йому завезли, — пригадує Ірина.

Коли побратими з батальйону поверталися в Чернігів, виявилося, що серед них багато не місцевих, жити ніде. Здавати квартири в оренду на 23 дні (час ротації) в місті тоді не дуже хотіли. Ірина поселила їх у себе. Хлопці спали на підлозі в спальниках.

Ірина заснувала в Чернігові фотошколу, працювала редакторкою сайту, в мистецьких проєктах. Коли війна підійшла дуже близько, ця діяльність перервалася. В перший день повномасштабного російського вторгнення Ірина з Михайлом та сином Романом виїхали у Львів до батьків чоловіка.

— Добиралися 36 годин, — каже Ірина. — Це була моя перша подорож, коли зрозуміла, що можу їхати сама за кермом на далекі відстані. Чоловіку в цей час з різних сіл Чернігівщини писали, дзвонили. Повідомляли координати ворога. А він передавав нашим військовим. Тоді Михайло вже точно вирішив, що повертається в Чернігів.

Поки були в дорозі, колишні побратими чоловіка з батальйону «Чернігів» взяли йому автомат, записали в територіальну оборону. Прийняла рішенн: повертатимусь і я. Страшно не було. Знала, що син в безпечному місці. Залишили батькам гроші, документи.

2. Два мільйони для військових

— Я долучилась до об’єднання благодійних організацій «Лицарський хрест» та жіночої сотні самооборони Чернігівщини «ЖесЧе», які волонтерили з 2014 року.

Робила те, що могла. Приймали важливі гуманітарні вантажі з-за кордону та інших областей. Від друзів та знайомих. Розвозила по місту ліки та харчі. А потім зламалося моє авто. Тоді, в основному, робота була в телефоні. Коли пропав мобільний зв’язок, з Михайлом вирішили вдруге виїжджати з міста. Повернувшись до Львова, продовжили волонтерську діяльність та координацію в більших обсягах. Займалися зборами на тепловізори, дрони, аптечки, лазерні приціли. Збирали буси гуманітарної допомоги, відправляли в Чернігів. Займалася логістикою.

Допомогу в Чернігів тоді переправляли човнами. Бо міст через Десну був зруйнований російськими авіабомбами.

І, на жаль, один із човнів потрапив під сильний обстріл. Дівчата отримали поранення. Ми втратили важливий вантаж: броніки, павербанки, газові пальники, чотири тепловізори. Один квадрокоптер випадково поклали з їжею. І він уцілів.

В середині квітня військові їхали на Схід. Кажу, заберіть коробки з продуктами. А там виявився непошкоджений квадрокоптер.

Для мене це були буремні часи, — зітхає Ірина. — Розуміла, школа фотографів «накрилась». Гроші швидко закінчувалися. Витрачали і на волонтерство, і на ремонт машини. Раптом надійшло несподіване замовлення. Військових-американців потрібно було відвезти зі Львова в Бердичів. Сіла і поїхала.

Коли нарешті відремонтували автівку, повернулися до Чернігова. Росіяни вже відступили. У Львові та в Києві назбиралося багато дрібної військової допомоги: форма, балаклави, бронежилети. Коли навантажили «Пежо-308», від ваги розійшлися колеса.

За березень-квітень 2022 року Ірина з чоловіком залучили близько двох мільйонів гривень для потреб військових.

3. Перейшла на українську

Після повернення в Чернігів Ірина перейшла на українську мову.

— Говорила російською. Коли повернулася додому, мене як рубонуло. Видалила всю російську музику з плей-листа, — каже вона.

Замовлення на фотосесії повернулися в кінці квітня 2022 року. Дуже багато відзняла саме військових. Через пів року відновила матеріали з курсу навчань. Ще через рік прийшла до того, що не хоче знімати весілля під час війни. Дуже дисонує всередині. Тільки якщо це весілля військових, без зайвої пишності.

Зараз як фотографиня Ірина веде проєкт «Роль особистості». Це календар з військовими, волонтер/к/ами, військовополоненими, ветеран/к/ами, лікарями/лікарками, активними громадськими діячами/діячками. Презентація календаря на 2025 рік запланована на жовтень цього року.

— Просуваємо своїми силами та шукаємо меценатів, — каже Ірина. — Презентуючи проєкти, збираємо донати на ЗСУ.

Другий проєкт — разом з ветеранським простором «Серцевір». Журнал, в якому будуть зібрані історії ветеранів /ветеранок та їх фото з родинами. Одна із героїнь — Євгенія Кушніренко, її чоловік зараз у полоні. Фотовиставка запланована на 27 вересня.

Займалася мистецькими проєктами. «Дарувати життя» присвячений жінкам, які під час бойових дій були вагітними. Всі зібрані кошти пішли на допомогу сиротам із Маріуполя.

Потім вирішили організувати в Німеччині зустріч для українок за кордоном. Залучали психолога, сексолога, фотографа. Це були жінки, які виїхали і не знали, як жити далі.

— Воно так зайшло, що робили подібні зустрічі чотири рази. Три в Німеччині. Одну в Чернігові, — радіє Ірина.

Організували виставки в різних містах Італії. Проєкт називався «Дах». З чернігівськими фотографами відзняли пенсіонерів, у яких були зруйновані будинки. Зібрані кошти йшли на відновлення будинків.

В кінці 2022-го митці Чернігова створили Єдиний мистецький простір Чернігівщини. Це творче об’єднання митців Чернігівщини, які спільними зусиллями тримають українську культуру. За цей час створили низку відео на соціально важливі теми, організовували виставки та перформанси (вистави), презентації, випустили благодійний календар, створили театральні постановки, організували благодійні концерти під відкритим небом. Нещодавно вийшов кліп «Балада про героя». Співпрацює мистецький простір з Онукою, Олександром Чемеровим, гуртом «Козак Систем», колективом «Сіверські клейноди», хором Бортнянського, письменником Василем Шкляром. Мета — об’єднувати чернігівців.

— Проводила майстер-клас для журналістів, військових, ветеранів, внутрішньо-переміщених осіб, волонтерів. Про те, як правильно фотографувати, знімати відео телефоном, про соціальні мережі. Зазвичай, планую на дві години, але можу говорити сім. Я іноді так роблю, — каже Ірен Бринза. — Якщо бачу, що є зацікавленість, можу говорити довго.

Проводила майстер-клас в жіночому хабі. Приходять і чоловіки. Їх було десь п’ять із 40 присутніх.



Джерело: сайт газети "Вість", Юлія Семенець

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.