Секрети довголіття діда Володі

Село Онищенків не можна назвати віддаленим. До Прилук півтора десятки кілометрів. І асфальтівка якане-яка є. І цивілізація його не обминула — стільниковий зв’язок працював чудово, поки журналісти працювали в Онищенках. Але доля сотень подібних йому сіл - однакова по всій Україні. Доживають віку ветерани і передовики колишніх колгоспів. Виїжджають до ближніх і дальніших міст молодші.
Та чи так вже все безнадійно? Побували у селі - і зрозуміли: тут живуть такі люди, що не дадуть йому зникнути з мапи району. Безпосередні, щирі, гуморливі, щедрі і красиві. В наступних номерах - нові знайомстава.

А поки що:

Онищенків: зустріч перша

Про секрети довголіття, треба сказати, ми жителя села Онищенків Линовицької селищної ради Володимира Васильовича Шкуренка окремо не запитували. Самі зрозуміли, поспілкувавшись з довгожителем. Про те, як живеться
йому у невеликому селі біля Прилук, про що згадує і про що мріє, старожил розповів під час нашого відрядження у село.

РЕЦЕПТ № 1

Першим рецептом, як дожити до 87 років, безперечно, є почуття гумору. Воно у Воло­димира Васильовича, що називається, на висоті. На запитання, як його звати, відразу відповів, сміючись: «Мене звати Сухе-Батор». Так би і думали б, чому дідусь назвався іменем монгольського революціонера, якби не інтернет. Виявляється, у 1942 році було знято радянсько-монгольський історичний художній фільм «Його звати Сухе-Батор» про засновника народно-революційної партії і керівника революції у Монголії. Фільм на той час був доволі популярним, тож саме зі спо­гадів про своє дитинство веселун Володимир Васильович, 1937 року народження, і дістав ці слова. А, посміявшись, уточнив: «Мене звуть Володя, прізвище - Шкуренко».
Але смішинки вже було видно і в очах старенького, і у кутках губ, тож продовжив жартувати далі: «Непартійний. Хотів у пар­тію поступить, так спитали, скільки буде, якщо тридцять поділити на три. Кажу: двадцять... Не прийняли мене у партію».
Не був дід Володя і в армії. «Набрехав, що я - хворий, - знову жартує, задоволено спостерігаючи за тим, що довів співробіт­ників редакції до реготу. - А чого повірили, бо у мене у 18 років порок серця знайшли. Це вже без брехні. Коли проходив комісію, сказали присісти. Я десять раз присів. Вони подивились - і в армію не взяли... Але я туди і не хотів, - знов жартує пенсіонер. - Там все чуже кругом та ще й день і ніч ганяють».

РЕЦЕПТ № 2

Серйозний дідусь лише, коли говорить про рідне село Онищенків і про покійну дружину Емму. Про те, що вона за національністю була німкенею, повторив нам декілька разів: «Емма Йосипівна Майер. А вийшла заміж, то стала Шкуренко. Народилась у Баку. А я забрав її з Алма-Ати, де тоді працював на будівництві, бо тоді був Радянський Союз і працювали в усіх його кутках. Про мене навіть у газетах тоді писали, як я палі забиваю прекрасно. Познайомились. Я їй сподобався, вона - мені. Забрав її в Они­щенків. Це - моє рідне село, де я народився, ходив у ясла, у школу ходив. Воно для мене найдорожче».

Свою вулицю Володимир Васильович по-старому називає Ленінською. Вона зв'язує село з навколишнім світом. Нею їздить авто­бус у Прилуки через Малківку, рахуючи ями на дорогах. Нею приїздить у село фермер­ська машина з Полтавщини, що привозить онищенківцям молочні продукти. Аптеки у селі нема, магазин, який стоїть просто на­впроти двору діда Володі, закрили. За даними з Даньківського старостату, куди, крім Даньківки, входять ще й Онищенків, Стасівщина та Нетягівщина, у всіх чотирьох селах налічу­ється нині 380, а зареєстровано 450 людей.

У його ж рідному селі, запевняє Володимир Васильович, не більше сотні живе.

Діти його розлетілись по світу. Син живе у Черкасах. Він військовий на пенсії. Донька працює медиком у Москві. Лідія телефонує нечасто і то лише сестрі Ользі, яка, на щастя пенсіонера, мешкає недалеко - у Прилуках. Ольга їздить до батька мопедом («мотопе­дом», як він каже). З міста до села - близько 13 кілометрів, але дорога, нагадаємо, до Малківки не найкраща. Правда, можна їхати ще і через Богданівку. Так всього на трішки далі. У Прилуках Ольга Володимирівна пра­цює продавчинею. Коли вільна, привозить батьку хліб, допомагає обробляти город. «Раніше ще тримали корову і свиней, - каже пенсіонер. - Тепер лише кури залишились».

Допомагає донька і з ремонтом. Подвір'я у пенсіонера гарне, чисто прибране. Будинок побілений-пофарбований, на даху стоїть напрочуд красивий бовдур (димар) з бляхи у формі царської корони.
«Ніколи не палив і не пиячив, - веде далі розмову пенсіонер, а я занотовую другий ре­цепт його довголіття. - Магазин наш раніше навіть вночі торгував. За ним у парку два столики було. Сходились ми, друзі, з усього села туди. Брали вино, пили і пісні співали. Вино пили потрошки. Не так, щоб напитись - і валятись. Такого не було».

РЕЦЕПТ № 3

Ще одним і, напевно, останнім рецептом, як дожити до поважної старості, є працелюб­ність. Розповідь про свою любов до праці дід Володя починає через покійну дружину: «Приїхала у село з міста, рік працювала у ланці на буряках. А тоді дуже здружилась з дружиною голови колгоспу, бо разом у кіно ходили. Софія Антонівна була вчителькою. Тож якось попросила чоловіка про іншу ро­боту для Емми. Стала вона завфермою. А ферма від нас недалеко. Город перейшов і все. Свині там були, телята, корови. 25 років пропрацювала там моя дружина і на пенсію звідти йшла. А я «при ній» слюсарем був. Коли було доїння, мені треба було кно­пку включити і виключити». Це Володимир Васильович знову жартує. Слюсар на фермі мав забезпечувати постійну роботу доїльної установки (насамперед, доїльних апаратів і молокопроводу) і транспортера для очищен­ня ферми від гною.

Нині таких людей у віці, як він, у селі прак­тично не залишилось. «Красива наша вулиця, та людей нема», - сумує. П'ять років тому, каже, померла його дружина. Приблизно тоді ж закрили магазин. З «того» життя у діда Володі залишилась лише газета «Сільські вісті». Колись, каже, і «Правду Прилуччини» передплачував. Розповідає, що дуже подо­балось про життя у колгоспах читати. Зараз також думає нашу газету передплатити. А «Сільські вісті» приносить йому сусідка Надія Василівна.

- А про що у газеті любите читати? - запитую.
- Я люблю малюнки дивитись, - знову жартує пенсіонер. - Фотографії.

А ще з того щасливого життя, коли ще жива була його Емма Йосипівна, а він мав сили працювати, залишився у нього «автопарк». Має «ВАЗ-2106» і «ГАЗ-53».
«Шістка» білого кольору, - розповідає. - А «ГАЗ-53» - самоскид, люкс! Кузов залізний, довгий, прекрасний! Будь-яку роботу може виконувати. Та я його не продаю. Мені грошей не треба. Але по-дружньому попра­цювати дам».
Сам він не їздить за кермом, каже, не тому, що має поважний вік, а тому, що нікуди. Звісно, куди ж з такого тихого, затишного, зеленого і рідного його серцю села поїдеш?!


Джерело: “Прилуччина + Прилучаночка”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.