Валентина Кузьменко 22 роки прожила у парі, а всі решта 46 — з думкою про нього

16-РІЧНОЮ ПІШЛА ЗАМІЖ

Чоловік привіз 18-річну дружину з синочком із Казахстану. Туди сосничанин Володимир Кузьменко прибув піднімати цілину після проходження у Німеччині строкової служби. Тоді він попросив у матері 16-річної Валюші благословення. Устина Петрівна при­йняла українця, відгулявши весіл­ля без укладання офіційного шлюбу. Біла сукня, віночок, туфлі на підбо­рах - все, як за традиціями. Весільна сукня і понині зберігається, тільки вже занадто велика по розміру. А коли нареченій і вже молодій мамі виповни­лося 18 років, тоді розписалися.

Валюша була найменшою у сім’ї із шести дітей. Батько дівчини украї­нець, він родом із Чернігівщини. А до Казахстану приїхав у 1924 році, там і одружився. Від своєї дружини був старший на десять років. Дід дівчи­ни був дуже набожний і навіть піші хо­див у Київську лавру, брав у дорогу 2 пари лаптів, бо одних не вистачало, зношувались. Валя мріяла працюва­ти у дитячому садочку вихователем, та тільки закінчила 8 класів, вступила у «сімейно-будівельний».

Щаслива пара приїхала до Сосниці. А правильніше у Чащі, до мами чоло­віка. Батько його загинув на війні, пі­зніше діти відшукали його могилку у Білорусії. Мати сама ростила чоти­рьох дітей. Коли Володимир написав матері, що одружився, вона чомусь надумала собі, що за дружину взяв «старушку» і переживала. А коли ви­слав весільне фото, побачила молодесеньку невісточку і дуже зраділа. У зворотньому листі вибачалась і за­прошувала до себе. А коли діти з’яви­лись на її порозі, трішки розгубилася - саме «гнала» самогонку. Чавун упав і на ноги невістці полетіли бризки га­рячої води. Мати все вибачалась, а сестра чоловіка Ольга відразу кину­лась на поміч. Свекруха з щирим те­плом прийняла Валю і завжди її любила та захищала.

Разом у Чащах прожили 2 роки. А тоді мати взялась за зведення ново­го будинку у Сосниці. Як колгоспни­ці їй дали ділянку під забудову і ро­боти закипіли. Будинок спланували один на дві сім’ї: частина - для сина і його сім’ї, а друга частина - для мами і дочки.

І Валентина, і Володимир влашту­вались на роботу: він водієм у сіль­госптехніці, вона пішла в колгосп у овочеву бригаду. А потім 20 років була кухарем - готувала для хлоп­ців ПТУ-3І (нині професійний аграр­ний ліцей), тоді їх навчалося більше 300 чоловік. Робота хоч і важкувата, бо треба було вже о 5-ій вмикати та розігрівати плити, чистити на суп кар­топлі 5 відер. Але жінка дуже люби­ла свою роботу, тому все горіло в її вправних руках.

- Побіжу, розпалю, підготую все і біжу додому корову доїти, а старший син вже тоді відганяє на пашу, - при­гадує Валентина Кузьмівна.

Жінка взагалі мало спала. Часто прокидалась о 3-ій ночі і прала, бо сім’я велика - один за одним лелека приносив і синочків, і донечок - порів­ну - по двоє.

ВТІК, НІЧОГО НЕ СКАЗАВШИ

А одного разу 18 квітня 1978 року чоловік і батько чотирьох дітей не повернувся з роботи додому. Саме на той час його виробництво було у Мені. Дружина, не дочекавшись чоло­віка, поїхала туди. Але у конторі ска­зали, що він розрахувався. Як тоді ви­явилось він із сусідкою і доброю по­другою сім’ї втік у Душанбе, до її сина.

Ніяких сварок, ніяких пояс­нень. Злякався? Але кого чи чого? Валентині не приходило на думку: як жити далі. Всі гроші він прихва­тив з собою, навіть забрав 11 карбо­ванців дитячих грошей, які виплачу­вались на найменшу дитину, якій не виповнилося ще і трьох років. Отоді вона відрізала своє пишне довге во­лосся, щоб прогодувати дітей і про­дала його. Вийшло 18 карбованців. За них мати з чотирма дітьми купи­ли хліб, крупи, макарони, ковбасу. На перші дні вистачило. А потім оговта­лися і дружно вели домашнє госпо­дарство. Більше ніколи не було у неї пишної коси. А ще подала на алімен­ти. Володимиру звістка про аліменти не подобалась, навіть хотів в рахунок житла не платити аліментів. Але при розлученні, суддя Трофименко суво­ро попередив його, що ніякий адвокат не піде на таку авантюру, щоб зали­шити дітей без засобів для існування.

Коли він з коханкою повернулися на Сосниччину, то проживали у М.Усті.

ДІТИ Й МАТИ - ОДНЕ ЦІЛЕ

Валентина Кузьмівна, щоб годува­ти дітей, багато працювала. Праця її рятувала і від смутку, і від страшних думок, додавала упевненості і сил. З дітьми тримали величезне господар­ство: була корова, поросята, качки, гуси, спробувала й індиків тримати; обробляли городи. Багато пекла-ва­рила, бо діти любили випічку. І досі пам’ятають смак і запах свіжих ватрушок з печі з молочком, смакота! А скільки жінка пекла млинців! Як і на роботі, пече досі їх на дві сковорідки. Вистачає не тільки своїй сім’ї, а й су­сідам - така у них традиція пригоща­ти один одного смакітками.

У 1986 році Валентину Кузьменко, як і інших кухарів, посилали готува­ти для будівельників, які зводили мі­сто Славутич для постраждалих жи­телів Чорнобиля. Жінки вдома не було місяць. Діти з бабусею Марусею господарювали. Свекруха все жит­тя підтримувала невістку, допомага­ла, щоправда фінансово Валентина розраховувала тільки на себе. Хіба що старший син, який у 20 років по­лишив батьківський дім, поїхавши у Магадан, підтримував матір. Завжди приїжджав додому із обновками для неї, то подарував килим, то костюм, то дав гроші на перекриття веранди.

Мати не тільки привчала дітей до роботи. Разом з ними ходила в кіно, на індійські фільми.

- У 1983 році менший син Вітя по­вернувся з армії, а ми з дівчатами на параді. Зраділи, побачивши його - та­кого змужнілого красеня.

ЗАВЖДИ ВЕСЕЛА, А ЗСЕРЕДИНИ ЗГОРАЛА

Діти ніколи не бачили маму у сльо­зах. Та й сусіди не помічали, щоб Валентина горювала, завжди весела, усміхнена. Та насправді вона згорала зсередини.

- Полізу на хлів скидати сіно, на­плачуся, щоб ніхто не бачив, бо біль, образа, неповага, колючкою стоять у душі. А злажу по драбині назад і вже щось підспівую, ніби все добре, - розповідає про потаємне Валентина
Кузьменко.

Найбільша образа в тому, що коли хворів, виходила, вилікувала, ноги мила, а він ніби поглумився. А хво­роба була тяжка. Приступи епілепсії сталися після випадку, коли він мало не збив хлопчика. Дитя залишилося живим, а його, як водія, тримали добу у міліції. І це йому так дало на психіку, що почались приступи. Завжди від­критою і щирою була вона і до сусід­ки. Допомагала, бо ж та залишилась вдовою. Він не посоромився просити допомоги у Валентини, коли померла його нова теща.

- Погодилась. Але в замін попро­сила його, щоб зробив паркан, як ко­лись жив зі мною, а для коханки, по сусідству, робив все. Не відмовив.

Кохання? А де ж совість, відпові­дальність? Де людські якості?

22 роки прожили разом, а всі реш­та 46 Валентина прожила з думкою про нього. Може, давно б забула, але діти. Разом проводжали хлопців на службу, потім весілля гуляли. Правда, як завжди, страждала менша, ніколи не знаючи батьківського тепла, коли вона виходила заміж батько не пора­хував за потрібне бути на весіллі.
Нині Валентині Кузьмівні 84. Роки минули у турботі про дітей.

- Вони у мене найкращі, - з горді­стю каже мати.

Всі дати, роки бабуся добре пам’я­тає. Вона й понині метка. Вже сама викопала картоплю.
Все життя працювала важко, а пен­сії одержала 37 карбованців. Тому бу­дучи на пенсії, ще працювала у санепідслужбі, влітку брала обробляти у колгоспі пайки буряків. Одного разу хотіли її залишити без виплат. Через її пайку якась жінка везла 2 мішки бу­ряків, а керівництво вирішило, що то Валентина і сказали, мовляв грошей не віддадуть. Та Валентина Кузьмівна пішла до голови Смаглюка і розповіла як все було і таки їй виплатили заро­блене. За ці гроші вона купила теличку, бо без годувальниці жити не вмі­ла. Не тримає її років 7-8, а то що­року з дітками заготовляли сіно. І газ провела разом з сусідами, і воду, зуби собі золоті поставила, тоді грам золо­та коштував 11 карбованців, а телич­ка 500. Вміла заробляти і вміла пра­вильно розпоряджатися грошима.

У 1980 році Валентина поїхала на свою Батьківщину. А сестра підказа­ла, що у їхньому селі проживає дід, сліпий, а долю бачить, все точно роз­каже. їй дуже було цікаво дізнатися, що її чекає.

- Все сказане ним - чиста правда: що проживу з дітками у своєму будин­ку і у 86 років помру. Не багато вже залишилось, але я не боюсь і не шко­дую, що дізналась про свою долю на­перед, - каже жінка.

За життя вона ніколи не думала про своє особисте жіноче щастя, для неї щастя - це здорові її діти.

- Одного разу із Понорниці приїж­джав свататись кавалер. Та я і гово­рити не схотіла. Якщо рідний батько не схотів ростити своїх дітей, то вони треба чужому чоловіку?

З такою позицією і прожила для ді­тей Валентина Кузьмівна. Свою пози­цію не змінила і дотепер.
Така жіноча доля - у кожного своя, різна.
А ми бажаємо Валентині Кузьмівні зустріти своє славне сторіччя у до­брому здоров’ї разом зі своїми дітка­ми. І хай єдине дідове видіння не збу­деться.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.