Переселенці Наталії Буряк понад усе хочеться додому, в український Мелітополь

Так каже Наталія Буряк. Та нині вона висадила сад у Загребеллі. Саме тут вона проживає як внутрішньо переміщена особа. Серед усіх 25 деревець, найголовніші 4 черешні - символ Мелітополя. Знайомі дивуються, мовляв а якщо не скуштуєш плодів. Та байдуже, хтось поласує.



41 ДЕНЬ ОКУПАЦІЇ

Мелітополь окупований з першого дня повномасштабного вторгнення, з 24 лютого 2022 року. Наталія з сім’єю прожили в окупації 41 день.
- 24 лютого прокинулась від вибухів, - пригадує Наталія Миколаївна. - Ми живемо за півтора кілометри від аеродро­му. Я не повірила, що це вибухи, запевняла себе, що це гроза. Але яка гроза в середині зими! Ми вийшли і побачили чергову ракету, яка летить на аеродром. Відразу подумала про маму, яка буде хвилюватися. Як їй сказати, в неї хворе серце і вона нічого не знає, бо телевізора не має - така її життєва позиція. Новини вона зазвичай дізнавалась досто­вірні від мене та мого брата. А якщо зв'язок обірветься, то як тоді бути. Брат військовий, проживає на Західній Україні. Я йому зателефонувала, сказала, що нас бомблять, але щоб передав мамі, що ми живі-здорові.

ПОНАД УСЕ ХОЧЕТЬСЯ ДОДОМУ, В УКРАЇНСЬКИЙ МЕЛІТОПОЛЬ

- О 7.10 надійшов дзвінок з роботи про те, що упродовж години маємо бути на робо­чому місці. Не вірилося. І тяжко було не розуміти наскільки це все відбувається. Але ду­мали, що за пару днів все закінчиться. А 24 лютого вже було повне місто ворожих вій­ськових, та ми працювали і наступного дня планували вийти на роботу. Але не вийшли. А 26 лютого я казала, що вийду у понеділок на роботу. Друзі, усвідомлюючи, запитува­ли, чи буду працювати на руских? Ні, - казала я. Пізніше вони зізналися, що тоді поду­мали, що в мене на фоні стресу дах поїхав. А 28-го лютого, в понеділок, ми вже пра­цювали в нашому гуманітарному штабі.
25 лютого вже бомбили гучно з усіх сторін. Тяжко було знати, що в іншій стороні про­живають твої родичі, знайомі, але зателефонувати не було можливості, їхати тим біль­ше. Знаєте як воно жити: коли ти йдеш по своєму місту, а міста не впізнаєш, бо на кож­ному кроці біля кожного магазину, біля кожного місця скупчення людей, на кожному пе­рехресті стоять озброєні люди у військовій формі. Нема світла, опалення, води, зв'яз­ку не було з кінця дня 24 лютого. 5 діб не було світла. Зв'язок, коли він проривався, за­глушували. Нас намагалися відрізати від реальності і зламати віру. Іноді проривався інтернет і в ці хвилини ми намагалися моніторити інформацію в соціальних мережах, щоб знати, що відбувається в нашій країні. Та паралельно писати пости в фейсбуці, щоб рідні та знайомі знали, що ми живі.

ВІЙНА - ТО СПРАВЖНІЙ ФІЛЬТР

- Покинути місто можливість ніби була, але... Гуманітарні коридори були відкриті лише два. За час нашого перебування в окупації виїхало дві колони машин. Але 1 квіт­ня люди виїхали і після цього окупанти не дозволяли збиратися людям для масово­го виїзду. Нам повідомили, що гуманітарних коридорів можливо поки не буде, бо ро­сійські порушують всі домовленості. Ми не знали що робити. По-перше, не вірили, що буде так довго це тривати, по-друге, не було розуміння куди і як їхати, бо скрізь блок пости, мостів нема. Звична дорога стала дорогою розмежування між нашими та воро­гами. Захочуть - окупанти тебе розстріляють на дорозі, а ні - пропустять. Але 3 квіт­ня ми були на дні народженні у дуже близької нам людини, ми поїхали привітати, про святкування не йшлося, треба було просто підтримати цю людину. Ми жили у приват­ному будинку, вони у квартирі на 4 поверсі. Там ми в чергове почули «грозу», це йшла російська техніка. Ми вийшли на балкон і почали рахувати: 10, 20, 30 хвилин, а вони йдуть безперестанку. Тобто зранку вони виїжджають на якісь тренування, обстріли, а ввечері повертаються у наше місто. У мене був шок, я зрозуміла яка їх тут кількість. Після першої сотні я перестала рахувати, але після пройшла ще більша половина часу, ніж я там стояла. Дома ми не спали всю ніч. Знайома дівчина із Загребелля кликала в Запоріжжя (я дуже вдячна Тані та її сім'ї за небайдужість!). На ранок ми запитали у знаючих людей чи реально виїхати. Без супроводу виїжджати було страшно. Ми зва­жували їхати - не їхати. Але розуміли, що жити в окупації вже нема сил. Ти знаєш, що в твоїх знайомих забрали автомобіль просто на вулиці, коли ті виїхали купити продук­ти. Тобі бридко, бо в тебе на вулиці перевіряють документи військові. Точкою відштов­хування, коли ми прийняли рішення їхати, став той момент, коли ми пішли працювати на виноградник і на увесь звук увімкнули «Стефанію». Ми знали, що на вулиці вже ба­гато людей, які підтримали росію. Але залишилось декілька сімей, які відкрито говори­ли про свою позицію: «Ми за Україну». До мене підходить сусідка і запитує, чи не бої­мось, що до нас прийдуть. А мені так хотілося, щоб голосно звучала українська мова і ми декілька разів вмикали цю пісню. Тоді я остаточно зрозуміла, що не зможу жити на окупованій території. Потім були прильоти на аеродром, а в нас дрижали вікна, підска­кував дах. А ми раділи. Ура! Кричали, вийшовши на вулицю. Хто були за росію, розбі­галися, ховалися у будинки. А ми з такими ж однодумцями спілкувалися на вулиці, бо не було зв'язку, а треба було знати ситуацію. Це був справжній фільтр. Я собі на озбро­єння взяла слова нашої тренерки по навчанню, який вона постила 4 березня: «Війна - це дуже крутезний фільтр. Так, занадто дорогий, але кришталево чесний». Це реально класні слова, які показують нутро кожного з нас. Часто ми живемо і думаємо, що це хо­роша людина. Це внутрішнє. Це про доброчесність і добропорядність - це про те, ким ти є, залишаючись наодинці з собою. Ти можеш бути падлюкою, але кажи про це чесно.

Ми змогли виїхати лише 6 квітня власним автомобілем. Того дня було 9 блокпостів. А вже ті, хто виїжджав через тиждень, мали проїхати їх 30. Нас зупинили на виїзді із міста, бо через блокпост пропускали колону російської техніки. До нас підійшов росій­ський військовий і попросив відкрити вікна, ми відкрили. Син був на милицях, бо 4 бе­резня зламав ногу. «Ой, у вас дитина. Почекайте!» - сказав він. А через деякий час по­вернувся із пакетом молока. Хотілось те молоко в пику кинути, та чоловік, бачачи, що він повертається з чимось, попередив: мовчати, мило посміхатися і дякувати. Коли проїхали сіру зону і побачили військового, який з автоматом біжить вздовж колони ав- тівок, що виїхали з окупації, були в шоці. Я тоді думала, що він біжить нас усіх розстрі­лювати. А потім побачила наш прапор, маленька жовто-блакитна нашивка на руці. Ми були в шоці. Я спитала «А Ви що, наш?». Він посміхнувся і сказав "Так". Я плакала. Досі голос зривається, коли про це розповідаю. Це був наш земляк з Мелітополя. Я підтри­мую з ним зв'язок і зараз.

Ми виїжджали з однією валізою на трьох. Я не розумію людей, які називають причи­ну свого невиїзду з окупації - у нас там будинок, ми рятуємо своє житло. Можна ряту­вати людей, тварин, а житло буде, коли будемо ми. Ми теж залишили будинок, в яко­му все зроблено для себе з душею, в якому ми прожили 15 років. Коли зараз бачимо відео, як квітнуть черешні та абрикоси, які посадили у 2019 році і вже у 202І спробува­ли перші смачні ягоди, розривається серце. Але повертатися хочеться лише в україн­ське місто Мелітополь.

МАЙЖЕ ЧЕРЕЗ 20 РОКІВ ПОВЕРНУЛАСЬ НА СОСНИЧЧИНУ

Не важко здогадатись чому Наталія з сім'єю, не роздумуючи приїхали у Загребелля. До мами Ольги Володимирівни Нак вони приїздили по 4-6 разів на рік. А на той час мама дуже занедужала.

- Варіант «за кордон» ми не розглядали ні тоді, ні тепер. Багато родичів, друзів, зна­йомих та співробітників кличуть. Для мене фраза «Де родився, там і пригодився» - це ключова. Я завжди казала, що не місце красить людину і це моя життєва позиція. Тобто варіант виїхати кудись нас не цікавив. Ми тоді приїхали до мами. Рік 2022-ий для нас був величезним ударом -після огляду лікаря та операції у Чернігові, ми дізнались, що у мами 4 стадія онкозахворювання. 1 вересня 2023 року вона покинула цей світ. Вона була і є для мене найкращим прикладом у житті.

Особисто для мене виїхати за кордон і сидіти на якихось виплатах - не варіант. Я не вважаю, що нам хтось щось винен. Ми самі повинні дбати про себе у будь-чому. Хочеш кращого - зроби те краще, - каже Наталія.

Жінка нині багато працює онлайн, залишаючись на своєму робочому місці. Свого часу вона закінчила Академію управління персоналом і здобула освіту менедже­ра управління персоналом. Розповідає, що багато людей із Мелітополя опинились у скрутній ситуації, залишившись наодинці і вона надає консультації з трудового зако­нодавства. Людина має знати закони і тоді їй легше жити. Але, на жаль, далеко не всі знають свої права та обов'язки. Наталія закінчила гімназію і навчалась у Сосницькому технікумі. А потім її покликала столиця, де вона зустрілась із своїм чоловіком. Він був з Мелітополя, так для Наталії це місто стало рідним.

- Ми були завжди активними, часто виїжджали за місто з друзями, подорожували Україною. А нині нема такого бажання. Життя багато з нас відкладає на потім, а жити потрібно сьогодні.

ВАЖКЕ ЧЕКАННЯ

Чи складно пристосуватись до нового життя? Звісно, складно. І в першу чергу не тому, що погані умови проживання чи нужда у матеріальних благах. Важко чекати. Бо одна справа, коли ти переїздиш свідомо на нове постійне місце проживання і влашто­вуєшся, а інша коли ти постійно чекаєш повернення додому.

- Нам пощастило найбільше, бо в нас тут є житло, є рідня, яка завжди і у всьому під­тримує (неймовірно щаслива, що у нас велика родина і ми всі як одна сім'я). Важко пе­реселенцям, які не мають нічого. І справа не в одержанні грошової допомоги, бо на неї взагалі не реально прожити, особливо якщо в сім'ї діти. Складно адаптуватися, коли ти цього не хотів, а тебе змусили. Складно чекати повернення додому. Знаєте, у 2022 році у мене були прив'язки до якихось дат. А ось ситуація, коли я перестала жити до будь- якої дати, це коли я, вітаючи колегу з днем народження, почула від нього таке: зустрі­немось вдома у день міста і відсвяткуємо всі наші дні народження та Перемогу. Завжди день міста ми відзначали в останні вихідні вересня. Я так чекала цей день. Він при­йшов, але було лише тяжке розчарування та гірка депресія. Чергова дата не принесла бажаного результату. З тих пір ніяких прив'язок до дат. Ми знаємо, що Перемога одно­значно буде. Хоча дуже висока її ціна. І деокупація відбудеться. Колись.

Адаптуватися до нового життя довелося і сину. Він 1І років прожив у Мелітополі. Займався спортом, мав багато друзів. А ось вже його третій день народження ми від­значатимемо на Сосниччині. Він комунікабельний, знайшов себе у футболі. Я вважаю, що у Сосниці мало дозвілля та мало можливостей для реалізації своїх здібностей для і2-річного підлітка. Для менших, особливо дівчаток, то трішки більше. Але проблем жодних. Причина в іншому - ми чекаємо повернення додому.

СПІЛКУВАННЯ ОБОВ’ЯЗКОВЕ

Щоб якось пом'якшити ці чекання людина має спілкуватися і не лише по телефону. Має бути живе спілкування, соціалізація.

- Хтось комунікабельний і сам знайде людей для спілкування. Наприклад, у мене була ситуація, коли зупиняє мене чоловік і запитує: «У вас номера АР Ви із Запорізької області?» Так. «А я звідти-то». І почалась розмова. Ми й досі підтримуємо стосунки. Соціум повинен бути у кожної людини. Лише одиниці, яким спілкування не потрібне взагалі. І не завжди людина від тебе хоче почути якихось порад. Іноді достатньо щоб її вислухали. На сьогодні чи не в кожній сім'ї є люди, які когось втратили. Іноді потрібно спитати: «Як справи?» Якщо людина тобі каже банально, що все добре, то й добре. А в основному люди хочуть розповісти про свої переживання, болі. Бо коли ти сам нао­динці в вакуумі, то психологія людини така, що ми придумуємо якісь сценарії, в більшо­сті вони погані. У мене є знайома, яка каже, що в неї вже 4 орендована квартира, але кожного разу, коли вона хоче випити кави, її рука тягнеться в ту сторону, де в неї дома, у Мелітополі, стоїть чашка. Буває в мене запитують про щось. Так, кажу, в мене це є. А потім додаю - у Мелітополі. Оці грані важкі і фізично, і психологічно.

Коли спілкуємось із знайомими, які так само як і ми залишили місто, то вони запиту­ють про проживання саме у Сосниці, мовляв більш-менш тихо. Але коли доходить до влаштування на роботу, з'являються питання: де заробити? Що є для розвитку та до­звілля дітей? Так, сьогодні головне, щоб всі були живі-здорові. Та щоб пристосуватись, потрібно працювати.
Коли я у 2003 році виїжджала звідси, Сосниця була квітучим містечком, районним центром з інфраструктурою, були робочі місця. Ми часто приїздили на день-два по­гостити, а зараз дивлюсь на все по-іншому, і сумно. Хочеться розвитку для своєї малої батьківщини. Ось у серпні була у відрядженні у Городні. Це реально класне містечко, яке розвивається, хоч і прикордонне.

СИЛЬНА ЖІНКА

Саме такою я відчула Наталію. А чи легко сильній жінці в житті?
- Я мабуть завжди була такою. Я знала, що в мене є підтримка - це мої батьки. І це мене робило сильною з дитинства. Добре це чи погано? Напевно, погано. Коли ти слабкіший, тобі простіше, бо в будь-який момент ти можеш списати все на свою слаб­кість. А так. Я завжди за справедливість. А таким людям важко. Я ніколи не проси­ла допомоги собі, але я завжди можу звернутись за допомогою для будь-кого, мені не складно. Сильна людина ніколи не пройде повз несправедливість.

ПАТРІОТ ЧИ НІ?

Патріотизм - це не значить ходити у вишиванці чи обвішатись прапорами, або крича­ти про це. Це наше внутрішнє. Так вважає Наталія.

- Упродовж життя я мала різне коло спілкування. Більшість населення у столиці та і в Мелітополі це російськомовні люди. Я ніколи не говорила, що я патріот - мені здається що це повинно так бути. Я завжди з гордістю казала, що я з України. А коли почалась війна, я сказала про свій патріотизм. Бо виявилося, що не у всіх це є.

Не патріоти, зрадники. Дуже легко судити людину, коли ти не дотичний взагалі до цього. Багато людей, моїх знайомих залишились у Мелітополі. Вони не патріоти? Коли хтось каже, що легко все залишити - я теж так думала. Доки не стикнулася з цим віч- на-віч. Не можуть покинути місто, бо там залишились їхні немічні батьки і ті не хочуть виїжджати - це єдина поважна причина залишатися в окупації. Або кажуть, не патріо­ти ті, хто покинув країну? У кожного своя історія.

Перемога обов'язково буде! А час розставить крапки.
А зараз можна побажати лише одне: щоб у вільній Україні запанував мир.

Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.