Столітня історія життя жительки із Монастирища

Ганна Дохтаренко із своїм котиком Мурчиком, який 9 років живе у бабусі

9 грудня Ганна Дохтаренко відзначила по­важну дату свого життя - бабусі випов­нилося сто років. Вона одна така у селі.

Ганна Яківна на світ божий з’явилася у Монастирищі 9 груд­ня 1923 року. 10-річною дівчиною пережила голодомор, коли стала юною - роки Другої світової, від­чула на собі гірку втрату рідних... І зустріла свій поважний ювілей під час другої війни, що випала на її долю.
У своєму віці вона багато чого пам’ятає лише уривками. Вже за­буває як кого звуть із рідних. І своє важке дитинство та молодість зга­дує з печаллю.
- Ніколи не думала, що тільки ро­ків проживу, - зізнається привітна пані Ганна. - Бо нам трудно жило­ся. Таке складне було життя! Але ми дружні були.
У родині колгоспників-трударів Пріськи та Якова виховувалося ше­стеро дітей: троє дочок і троє синів, з яких найменші - двійнята. Ганна була найстаршою, тому няньчила усіх братів та сестер. Розповідає, що було важко і батькам, які від зорі до зорі працювали у колгоспі, і їй, малій Ганнусі. Після шостого класу мусила покинути навчання у міс­цевій школі, щоб по господарству хазяйнувати та глядіти меншень­ких. її маленький дитячий світ об­межувався домівкою, мамою й та­том та братиками й сестричками.

- Ніколи було за день і перепочити - все робота та й робота. Без діла ніко­ли не сиділа, - бідкається ювілярка. - Вдень на ро­боті, а ввечері займалася хатніми справами.

Під час голодомору ро­дина дуже бідувала, була у скруті. їли лободу, щавель, але вижили усі.

- Ні з їжі не було чого, ні з одягу. Добре, що корівка була, тож молоко нас ви­ручало, - розповідає про пережиті події.
Згадує і Другу світову війну, але без деталей.

- Пам’ятаю лише, що батько сказав нам усім ховатися в погріб, ми там і сиділи, - пригадує пані Ганна, гортаючи сторінки пам’яті.

У повоєнні роки мало чоловіків залишилося у Монастирищі, тому стала дружиною старшого на десть років односельча­нина Василя Дохтаренка. Зізнається, що не його ко­хала, бо заміж планувала вийти за іншого місцевого хлопця, але він раптово помер.

- Василь мене не обра­жав, непоганий був, - роз­повідає ювілярка, а про саме весілля каже, що на конях їздили брати шлюб у сільраду. Незадовго у подружжя народився пер­вісток Петя, але Бог йому мало віку відвів: поховали маленького сина, коли й рочку ще не було. Захворів малий, а лікування як та­кого тоді не було, тому й помер. Згодом Дохтарен- ки стали батьками ще од­ного сина - Володимира, а через рік народилася донечка Ольга.

Свого часу пані Ганна трудилася ланковою, пра­цювала на полі з іншими жінками. Весну і літо не випускали сапи з рук. А во­сени вручну дозбирували врожай картоплі, буряків. З цією роботою у довгожительки пов’язана майже вся трудова діяльність. Має чимало грамот. Чоловік - теж колгоспник, їздовий. Жінка каже, що тоді у колго­спі працювали за трудодні, тож грошей постійно ро­дині не вистачало.

Вдома тримали вели­ке господарство: корову, свиней, птицю. На Василевому обійсті, куди колись привів свою Ган­ну, відбудували хату, де нині доживає свого віку ювілярка.
На превеликий жаль, по­кинула цей мирський світ донька Ольга - тяжка не­дуга її спіткала. Вже давно у засвітах і чоловік Василь.

- Плачу щоночі за свої­ми рідними, - з болем зізнається Ганна Яківна, - й донечку гукаю. Вже дев’ять років як її немає.

Он, на карточці вона (по­казує рукою на одну із світлин, що висять на стіні, - авт.). Хворіла і вмерла. Син з родиною мешкає й працює у Чернігові. За­раз старенька живе сама, проте самотньою не почу­вається. Двічі на тиждень приходить до неї соціаль­на працівниця Наталія Ковальовська: дрова прине­се, попере, тиск поміряє - все, що попросить бабу­ся, все зробить.

- Й сусідка Тоня забігає, грубку затопить (мова про Антоніну Лопоху, - авт.). Теж мені щось допоможе, - хвалиться Ганна Дохтаренко.

Провідує щотижня свою стареньку матір 73-річний Володимир: допоможе по господарству, привезе продуктів і просто поспіл­кується. Приїжджає у гості і зять Микола. Тут, у своєї тещі, тримає пасіку, тож коли літо - він постійно у
селі. Навідується й внучка Ірина - Миколина та Ольжина донька. Вона з бать­ком живе трохи ближче - у Ніжині. А ще у жінки є троє внучок та одна прав­нучка. І хоча живуть не поряд з нею, проте теле­фонують, переймаються її здоров’ям.

Ганна Яківна перша у своєму роду перетнула столітню межу. Із братів та сестер зосталася лише найменша 86-річна Вален­тина - та, що з двійні. Живе далеко - аж в Баку. Коли ще вчилася в училищі, по­знайомилася з азербайд­жанцем, він й забрав її на свою батьківщину. Зараз вона вдова, виростила двох синів, дуже хворіє. Давно не бачилися сестри, добре, хоч телефоном мо­жуть поговорити та почути рідні голоси. Й дуже суму­ють одна за одною.

Жінка не дивиться те­левізор і газет не читає, бо не дочуває й не добачає. Проте знає, що на країну напав ворог-сусід.

- Як почалася повномасштабна війна, Володимир тоді довго не приїжджав. Дуже переживала за ньо­го, - каже моя співроз­мовниця. Вона ніяк не могла повірити в те, що страшна війна, яка вже була у її житті, тепер у жит­ті її дітей.

День за днем, а відтак - 100 років життя. Якихось особливих секретів дов­голіття Ганна Дохтаренко не має. Каже, що тільки набідувалася. А ще поваж­на довгожителька нарікає, що вже не сила жити. Про­те треба миритися, що так багато віку їй відведено. Й принагідно пообіцяла мені, що наступного року на свою 101-у річницю ми знову обов’язково поба­чимося.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.