У селі на Ніжинщині існує куточок біблейської Палестини

Среда, 17 Января 2024 13:54 | Просмотров: 2184

Хрещення Господнє – третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу. Цього дня віряни святкують звершення Таїнства Хрещення, яке Ісус Христос здійснив у віці 30 років на річці Іордан. У цей день освячують воду, яка є головним символом празника. Християни вірять, що освячена вода на Водохреща має цілющі властивості, нею можна вилікуватись від недуг. Тому її зберігають увесь рік і вона не псується. А ще українці полюбляють купатися цього дня в ополонці.

На теренах колишньої Чернігівської єпархії, яка простягалася від міста Мглин до Броварів, від Глухова до Любича на 1900 рік було близько 1300 церков, серед них дві міські та три сільські церкви Богоявлення Господнього, поміж них і дівичанська. Приміром Миколаївських храмів тільки в ніжинському повіті було дев’ять. На сьогоднішній день достеменно не відомо чому сільчани вирішили увіковічнити цю євангельську подію у дереві. Можливо, місцевість у далекій Палестині була схожа на те місце де планувалося розпочати будівництво і слугувало праобразом біблейського сюжету.

Як для кожного християнина іменини – важливий день у році, так і для церкви – престольне свято. Особливо, якщо це свято пов’язане із такою знаменною подією у житті Христа як хрещення його у ріках Йордану. По здійсненні водохрещення, коли Ісус виходив з води, раптом розкрилися над ним небеса, й Іоанн побачив Духа Божого, який у вигляді голуба спускався на Ісуса, а з неба було чути голос Бога Отця: «Цей є Син Мій улюблений, у Якому Моє благовоління». Ось чому хрещення Господнє (у народі – Йордан) називають Богоявленням.

Перша відома на сьогодні письмова згадка про безпосередньо Богоявленську церкву села Володькова Дівиця датується 1740 роком. До нинішнього часу залишається невідомим рік побудови цього храму, а також причина його закриття. Можливо, з часом будівля застаріла, або постраждала від частих на той час пожеж. Нову церкву вирішили будувати на старому місці, на пагорбі, що височів на березі річки Новий Потік. І от у 1776 році, зусиллями священика Василя Дем’яновича Падолки на добровільні внески прихожан і благодійників, засяяв над церквою золотий хрест, який було видно за багато верст від села. Чимало землі було при цій церкві, таку кількість угідь можна бачити тільки при древніх храмах.

Зі зростанням кількості мешканців Дівиці постала нагальна потреба у спорудженні нової більшої церкви. Першу цеглу в основу, здійснивши Чин на заснування храму, заклали 23 травня 1882 року. Вісім років будувалася нова кам’яна церква і була закінчена у 1890 році. Для будівництва використовувалася цегла із місцевого цегляного заводу. Є перекази, що для розчину, яким скріплювали цеглини, використовували пташині яйця.

Храм побудований на добровільні пожертвування прихожан і благодійників, стараннями священика Льва Амосовича Ячницького і приходського попечительства. У вівторок 7 жовтня 1890 року, в дев’ятнадцяту неділю після П’ятидесятниці, в день пам’яті мучеників Сергія і Вакха відбулось освячення новозбудованої церкви. Чин освячення здійснив єпископ Чернігівський і Ніжинський Веніамін (Биковський). Церква завширшки була 20 метрів, завдовжки – 36, заввишки до 25 метрів, товщина стін – півтора метри. Новозбудований храм мав тепер три престоли: середній – в ім’я Богоявления Господня, боковий – в ім’я святителя Феодосія Чернігівського чудотворця.

Гірка доля більшості храмів періоду після 1917 року не оминула і Дівицю. Були вжиті всі заходи для припинення діяльності парафії. Громаду змусили підписати договір про оренду свого ж приміщення із забороною проводити будь-які ремонтні роботи. Була створена церковна рада, укладений статут, проведений опис майна, а 15 травня 1922 року відбулося вилученням церковних цінностей. Незважаючи на всі дії та бездіяння атеїстичної влади церковне життя не переривалося і станом на 13 червня 1924 року в церкві служили священики Павло Григорович Романовський та Стефан Самойлович Сидорець, а членами релігійної громади, яким виповнилося 18 років були 3802 особи.

Не обійшла храм у 30-і роки ХХ століття сталінська антирелігійна компанія войовничого атеїзму. Церква була закрита, а приміщення використовувалося як склад місцевого колгоспу. Хоча і в новій якості, а все-таки служила людям. Церковне начиння, яке змогли, сільчани розібрали по домівках. Незважаючи на постійну антирелігійну пропаганду, віра в Бога залишалася у серцях людей. Навіть партійці потайки хрестили своїх дітей, а до дня Воскресіння Христового їхні дружини пекли паски і намагалися якомога щедріше накрити святковий стіл.

Церкву почали руйнувати десь перед Другою світовою війною. Цеглу використовували для господарських потреб. Але не так-то легко було ту цеглу взяти. Яєчні жовтки з якимись домішками так скріпили її, що ні молотки, ні обухи не брали. Підірвали динамітом сапери червоної армії на початку війни за вказівкою сільського голови Кузьми Терентійовича Огієнка та місцевого активу. Ішли дощі, ґрунтова дорога Ніжин – Носівка була розмита, і її почали замощувати битою церковною цеглою. Та червона армія не довго користувалася нею: 15 вересня 1941 року село було окуповане німцями. Тепер мощеним шляхом крокували нацистські війська. Від храму залишилася одна дзвіниця, яка в роки Другої світової війни слугувала як дзот для німецьких кулеметів. У 50-х роках радянська влада розібрала і дзвіницю, а цеглу використали для будівництва будинку культури.

На захоплених територіях окупаційна влада дозволила віруючим брати церковні шлюби, хрестити дітей, хоронити рідних зі священиком. Такий дозвіл отримали і сільчани. У кінці 1941 року теслі хутенько розібрали дерев’яні перегородки між класами у Красній школі (колишня Миколаївська церковно-парафіяльна) і утворили доволі просторе приміщення для богослужіння.

Зима 1942 року видалася прелютою. Лід на річках і ставках сягав до півметра. Було вирішено на людному місці біля мосту через Новий Потік відслужити Йордан. Поки чоловіки випилювали з льоду чималі брили та майстрували з них хрести, хлопчаки кружляли на ковзанах-деревяшках навколо них, з небаченим інтересом стежили за їх незвичною роботою. Невдовзі перед мостом звелося три крижаних хрести (посередині – великий, а по краях менші), перед хрестом зробили льодовий престол, все це обрамили візерунками, в які залили червоного квасу з буряків, що його дітлахи поприносили з домівок. Після цього споруда стала не просто красивіша, а набрала виняткової врочистості. В обідню пору 19 січня 1942 року біля Йордану розпочалося служіння. Піднесено й урочисто співала півча, два хлопчики-стихарі, брати Олексій та Микола Костюки, роздмухували кадило, підносили батюшці кропило для освячення води.

Все це вабило зір і викликало неабияку цікавість. Закінчилося свято трьома пострілами із гвинтівок поліцаїв, що стояли на мосту. Потім ще кожен закоханий у дівчину хлопчина вмивав свою наречену освяченою в річці водою, а літні жінки перемовлялися між собою: «Ось так і нас до революції умивали хлопці на Йордан». У повоєнні роки знову відновилося свято і виготовлення хрестів з льоду, але це тривало не довго. Останнє святкування Йордану в нашому селі відбулося у 1952 році.

Після визволення села, більшовики церкву прикрили, дали вказівку зробити там клуб. Та все ж богослужіння в селі продовжувалися в одній із хат. Мешканці села швидко усвідомили втрату і шукали можливі варіанти для побудови нового дому Божого. За порадою комуніста, можливо Миколи Дмитровича Симоненка, храм мали зводити не на старому місці, біля вцілілої дзвіниці, а на Богоявленському кладовищі. Адже рано чи пізно її можуть закрити чи використовувати не за призначенням, а на цвинтарі цього робити не будуть. Віруючі направили до владних інстанцій прохання про дозвіл будівництва нової церкви, так би мовити, щоб можна було ховати покійників. Сільська рада дала згоду, але земельної ділянки, як і передбачалося, для цього не виділила. Довелося віруючим самотужки зводити храм на старих могилах Богоявленського цвинтаря. Він розташовувався майже у самому центрі села на підвищенні обабіч дороги обласного значення. Щоб новобудова не привертала надмірної уваги та за браком будівельних матеріалів вона була більше схожа на житлове приміщення ніж на храм.

Будівництво нової церкви розпочалося близько у 1944 році, коли клопотанням жителів села стався збір коштів з місцевого населення й мешканців навколишніх сіл на побудову. У споруджуванні брали участь майже всі жителі села: одні возили дерева, інші працювали підсобниками. Самі зводили стіни. Доки тривало будівництво служили у будинку Петра Івановича Пащенка, навпроти кладовища. Службу звершував ієромонах Миколай (Блюдо), а потім ієрей Іоанн Олександрович Чупак та ієрей Авраам Титович Сизенко.

По завершенні будівництва перейшли служити на кладовище, а в будинку родини Пащенків проживав отець Іоанн, який на відміну від отця Авраама був не місцевий. Відкриття і освячення церкви відбулося у 1949 році. На жаль, історія не зберегла хто брав участь в урочистостях освячення, окрім настоятеля отця Іоанна Чупака та місцевих жителів. З тих пам’ятних часів сплило 75 років. За той час дівичанська Богоявленська церква, як і її паства, пережила чимало подій: і радісних і сумних.

Старостою церкви був Михайло Руденко, батько якого, Павло Іванович, свого часу також був ктитором ще дореволюційного храму. Чимало сил та зусилля для спорудження і відкриття доклала Дарія Петрівна Баришенко – помічник старости. Ікони, кіоти, навіть балясини та інше начиння із домівок знесли люди. Служили досить часто. Очевидці відзначали, що храм був заповнений, а у двунадисяті празники не міг вмістити всіх богомольців. Віруючі відвідували як літургію так і вечірнє богослужіння, що було показником високої духовності і на той час рідко зустрічалося. У власному будинку на Кобилівці отець Авраамій вечорами хрестив дітей, батьки яких не могли зробити це офіційно у церкві. Службу Божу почергово звершували два священики, доки Іоанна Чупака не перевели у Макарівку Бобровицького району до храму великомучениці Параскеви.

Березень 1955 року

Отець Авраамій сам продовжував служити до празника Вознесіння Господнього, 26 травня 1960 року. А через два дні відійшов у вічність. Поховали батюшку поряд із церквою, недалеко від центрального входу.

Отець Аврамій

Парафія залишилася без священика, це дало радянській владі закрити церву. У цей проміжок часу сільчани їздили хрестити дітей, вінчатися у Василівську церкву міста Ніжина, а великодній кошик привозили освячувати у село Макарівку до отця Іоанна.

Ктитор, або по простому церковний староста – мирянин, що відав церковним господарством, а також опікувався ремонтом храму і дотримання порядку. Саме завдяки старанням старости церкви Акилини Федотівни Кваши, яка їздила до патріарха Олекія (Симанського), у 1964 році у селі відновилася служба Божа. Церква зовні витримала атеїстичну навалу. З цього часу і до тепер служба в храмі не переривалася.

У село до Богоявленської церкви був направлений священик, уродженець Носівки, Олексій Григорович Покиньборода.

Саме завдяки його старанням і клопотанням, частково і за його власний кошт, а ще дякуючи старанням та допомозі дівичан було проведено значну реконструкцію церкви. Виконано внутрішні та зовнішні роботи по її оновленню. Було реставровано інтер’єр храму. Церкву доповнили старими та новими іконами. Зусиллями отця Олексія будова набуло виду повноправного храму, у якому в 1968 році було звершено таїнств вінчання більше ніж у всьому Ніжинському районі, а хрестити дітей привозили навіть із інших республік. У 1975 році із 81 одруження закріпили сімейне життя вінчанням 20 пар.

Архієпископ Антоній (Вакарик) у Богоявленській церкві. 1975 рік

Жодне богослужіння в храмі не обходилося без півчих. Свого часу хором керували: Тимофій Тимофійович Костенецький, Андрій Савич Бідненко, Любов Степанівна Шерстюк, Анна Григорівна Штиволока, Тетяна Омелянівна Буряк. Загальними сільськими зборами обрали: парафіяльну раду; 45 членів (серед них 6 чоловіків) двадцятки; ревізійну раду – голова Омелян Степанович Баран. У причет церковний також входили: казначей – Варвара Яківна Зуб; помічник старости – Ольга Никифорівна Гармаш, пономарь – Пилип Артемович Лапко. Просфорню у власній оселі організувала Анна Іларіонівна Симоненко, яка сама їх і пекла. Через заборону безбожної влади, дзвіниця розміщувалися у середині церкви. На семи дзвонах майстерно вигравав Федір Іванович Драб. Була поширена дореволюційна практика дзвонити не тільки перед звершенням служби, а й посеред літургії на «Вірою» та «Отче наш».
Носівський район тримав лідерство по знищенню духовності в області. Своєрідним більмом на цій першості була Богоявленська церква. У зв’язку з цим сільська громада зазнавала різного роду утисків на всіх рівнях. Наприклад, маючи мільйон карбованців власних коштів колгосп імені Куйбишева без рознарядки сільгоспуправління не міг придбати необхідну техніку. У той же час колгосп імені Кірова у Носівці нову техніку отримував у достатній кількості, хоча не мав власних коштів. Під час посівної та збору урожаю влада вимагала, щоб служба завершувалася до сьомої години ранку, ніби люди поважного віку мають до цього відношення.

Із 1977 року по 1989 рік у Богоявленській церкві служив протоієрей Марко Андрійович Кузьменко. У селі батюшка мешкав у родини Руденків. У цей період у Носівському районі, крім нашого, діючими були храми у селах Мрин, Селище та Хотинівка. Хрещень, вінчань, очних та заочних відспівувань звершувалося у Богоявленському храмі більше ніж у інших церквах району разом взятих. Не рідко (1978, 1979 рік) вінчалися тільки у Дівиці. Відповідно і дохід був більший: 17368 рублів у рік, з них третина – добровільні пожертви. 2410,96 рублів використали на ремонт, 1700 – відраховано у Фонд миру, 800 рублів на охорону пам’яток історії та архітектури. У ніч з 22 на 23 грудня церква була пограбована. Зламали двері вівтаря, вкрали два Євангелія, хрестики та медальйони, килим, пожертви за місяць. Це було друге пограбування за 1980 рік.

Отець Марко був справжнім пастирем. Його знали не лише у селі, за духовними настановами їздили жителі й інших населених пунктів. 14 травня 1987 року до обласного уповноваженого у справах релігій товариша Полонського надійшов лист від майже сорока мешканців села Шлях Ілліча (нині село Яблунівка), де вони просили закріпити їхнє поселення за Богоявленською церквою. Звісно прохання було відхилене, але сама спроба говорила сама за себе. У цьому ж році на Пасху до храму на освячення великоднього кошика зійшлося та з’їхалося за упередженими підрахунками уповноважених близько 900 людей, а насправді усі дві тисячі. Були присутні із інших районів та навіть інших областей. Тоді говорили: «На службі на Пасху заснеш – і не впадеш». Богомольців була така кількість, що не можна було навіть перехреститися.

Великим четвергом у вівтарі виконували «Розбійника благорозумного» брати Петро та Пилип Федотовичі Євманенки, Василь Петрович Костюк, Афанасій Іванович Харченко. Цей спів проймав до глибини душі та нікого не залишив байдужим. 9 січня 1989 року клірос поповнився Василем Івановичем Безжоном, який 10 жовтня 1991 року його й очолив. У серпні 1989 року протоієрей Марк вийшов за штат та ще довго навідував парафію під час літніх відпусток настоятеля.

14 серпня 1989 року настоятелем став ієрей Мирон Миколайович Фазан, який продовжив справи дообладнання й оновлення церкви. 20 вересня 1991 року на парафіяльних зборах був прийнятий статут релігійної громади, який 28 жовтня цього ж року зареєстрував облвиконком. Зусиллями священика, старости Миколи Миколайовича Шейки та парафіян церкву було обкладено селікатною цеглою. Роботи виконав Микола Степанович Лапко. Заробіток витратив на придбання білих священицьких риз та підсвічника до ікони святителя Миколая.

Проходив практику, а згодом співслужив спочатку дияконом, а потім і священиком ієрей Олександр Олексійович Драб. Під керівництвом Наталії Бут був створений дитячий хор, який складався із учнів школи. З 26 липня 2001 року по 28 листопада 2004 року другим священиком служив ієрей Василій Володимирович Базай. Помер отець Мирон 17 грудня 2001 року. Чин похорону у Богоявленській церкві очолив благочинний із Носівки у співслужінні священиків району та гостей у священному сані. Поховали дівичанського пастиря на малій батьківщині.

Із 29 грудня 2001 року і до сьогодні служить протоієрей Михаїл Адамович Гладиш. У 2002 році вирішили відновити традицію освячення води на річці. Одразу знайшлися й умільці. На жаль, лід того року мав товщину лише 20 сантиметрів. Тому кілька днів його нарощували, поливаючи водою та притрушуючи снігом. До свята встигли. Як і багато років тому на річці біля мосту стояло три хрести і престол перед ними. Об 11 годині після служби прихожани хресною ходою рушили до річки. Попереду несли велику ікону свята, хрест і хоругви. Трьохсотметровий шлях від церкви до річки нагадував людський вир. А скільки люду зібралося на обох берегах річки та на мосту. На святі був присутній голова сільради Микола Михайлович Кожухівський, письменник Григорій Зіновійович Власенко.

У ХХІ столітті храм отримав нове обличчя. Поряд була збудована місцевими майстрами трьохярусна дзвіниця, а з часом розпочалася повна реконструкція церкви. Господарською роботою керував отець Михаїл разом із релігійною громадою. Будівельні роботи виконували умільці із західної України, а в підрядниках щодня трудилися в основному пенсіонери – жінки, які не шкодували сил.

8 липня 2010 року преосвященніший єпископ Ніжинський і Прилуцький Іриней (Семко) відвідав Богоявленську церкву де освятив нові накупольні хрести. До цього часу вже були позолочені маківки храму, добігали до завершення роботи по внутрішньому та зовнішньому оздобленню. Зведений різьблений дерев’яний іконостас змайстрований карпатськими умільцями. У Богоявленському храмі відбувається щорічне коло богослужіння. Особливо благоліпно і урочисто проходять дні святкування престольного свята в день Богоявлення та святителя Феодосія Чернігівського чудотворця.

8 серпня 2015 року, в день пам’яті преподобного Мойсея Угрина, Печерського, архієпископ Ніжинський і Прилуцький Іриней (Семко) освятив Богоявленську церкву після реконструкції. Три роки по тому, 8 серпня на місці старої кам’яної церкви був встановлений уклінний хрест.

27 жовтня 2018 року в мсті Ніжині відбувся загальноєпархіальний фестиваль церковних хорів «Покровські дзвони», участь у якому брав і хор із церкви. У храмі перебувають ікони з часточкою мощей Олексія Карпаторуського, Феодосія, Філарета та Лаврентія Чернігівських. Нерідко парафію відвідують святині та чудотворні ікони з різних куточків України та й самі прихожани не сидять на місці, здійснюють паломницькі поїздки святими місцями Чернігівщини.

У день пам’яті 40 мучеників Севастійських, 22 березня 2019 року, архієпископ Ніжинський і Прилуцький Климент (Вечеря) звершив Божественну літургію Передосвячених Дарів у храмі. Після одпусту літургії владика відзначив благословенними архієрейськими грамотами найбільш активних парафіян. Цього дня відбулося традиційне спільне великопісне говіння та сповідь священнослужителів Носівського благочиння.

У Богоявленській церкві звершили Чин поховання полеглих воїнів Тараса Кулика, Сергія Риленка, Сергія Рекуна. Церковне подвір’я із півдня, заходу і сходу оточене однойменним кладовищем. На ньому спочивають учасники російсько-української війни Олександр Пещеров, Тарас Кулик, Олександр Компанець; завідувач місцевого музею Микола Сірик, очільники колгоспів, директор та педагоги школи, партизани та солдати І і ІІ світових воєн. Цвинтар довкола обнесений металевою огорожею.

Поховання Тараса Кулика

Плине час. Звичайно, багато чого втрачено назавжди. І далеко зараз до благоліпності храму часів Льва Ячницького, але панує в ньому молитовна атмосфера духовності. Ні традиції, перервані за радянських часів, ні постанови, ні кар’єрні інтереси не ведуть сьогодні людину в храм. Веде віра, щире прагнення до Бога. Все нові й нові душі знаходять шлях до Істини, сприймаючи блиск хреста на куполі Храму наче світло маяка у темному, неспокійному житейському морі.

Сергій Тимошик. с. Володькова Дівиця.