Вдова захисника Максима Женила: «Знаєте, такого чоловіка як він - немає в усьому світі»

Тепер він не поруч із родиною, а дивиться своїми карими очима з портрета на пам’ятній дошці «Герої не вмирають» біля каплички в Ічні. Наш захисник, який прожив своє коротке, але героїчне життя - 43-річний Максим Женило. Яким він був - розповіла дружина. На жаль, війна забрала в неї одну з найважливіших опор - кохану людину.



Вони були дуже близькі. Він для неї був всесвітом, спорідненою душею, другом, порадником, захисником. Був її крила­ми, які в одну мить відірвали, залишивши глибоку рану.

Коли говорили з дружиною захисника, до неї підійшов темно сірий голуб. Ходив по траві, далеко не відходив. Знову повертався, підходив до Олександри, не­мов слухав нашу розмову.

- Я просто в щоці. Це, напевно, знак, що мій Максим завжди біля мене. Це його душа, бо я ще й досі не можу відпу­стити чоловіка. Бо він мій! Ще й не було сорока днів по Максиму, як у хату теж голуб залетів, - каже згорьована жінка і знову повторює, переключаючись на голуба, що всівся біля неї. - Вірю, що це він, Максим... Знову прийшов... Мій хороший. Слухає про що ми говоримо, голову повертає... А ще щодня Максим сниться, каже, що скучає за мною.

В Ічні знайшов свою долю

Максим Женило родом із Казахстану. Народився у родині військових. Потім переїхали на Полтавщину.

- В Ічню він приїхав у відрядження. По­знайомилися. Одружилися і двадцять років прожили разом. У нас є син Денис. Йому сімнадцять, - каже Олександра Женило. - Навчається у Києві.

Дружина Героя розповідає, що коли одружилися, вона оформилася при­ватним підприємцем, разом розпочали власну справу. Років вісімнадцять пра­цювали самі на себе і весь час подружжя було одне біля одного. Життя йшло в по­всякденному руслі.

Із чоловіком мали спільне й захоплення - риболовлю. Постійно удвох їздили на ставок на таке спільне сімейне дозвілля.

Максим найбільше любив карасів, які го­тувала йому Саша.

Але повномасштабна війна, яка, на жаль, стала частиною нашого життя, внесла свої корективи і в плани родини Женило. Подружжя вирішило закрити свій бізнес. Максим пішов працювати у комунгосп - лише декілька місяців по­працював. 18 січня йому виповнилося 43 роки, а вже з самого ранку наступного дня чоловіка мобілізували до лав Зброй­них сил. Не роздумуючи, змінив цивільне життя на військове.

Олександра не хотіла відпускати чоло­віка на війну. Плакала, вмовляла, щоб за­лишився біля сім’ї, бо боялася за свого Максима. Але чула від чоловіка: «Я піду. Якщо не я, то хто?». Адже обороняти державу його спонукало непереборне почуття обов’язку.

Криваві дороги війни

Про війну Максим не говорив, не ді­лився розповідями про те, що від­бувається на фронті. Якось надіслав фото як з побратимами сплять у ямах, які вирили в лісі, - мовляв, бачиш, ми всі живі-здорові. Коли не вдавалося зателе­фонувати, боєць писав короткі повідом­лення: «плюс» або «норм.». І вона знала: із ним все добре.

- Був на Кіровоградщині, тоді відпра­вили у Миколаїв. Звідти потрапив на «нуль», - згадує Олександра. - Лише один раз приїхав додому у відпустку. На чотири дні пустили: це зовсім мало.

Трохи побувши вдома, захисникові по­трібно було знову повертатися на війну. Обіцяв дружині, що після одного року служби дадуть відпустку і знову приїде додому, але вже на довше - на цілий мі­сяць. Чекали, коли настане той січень, коли буде знову зустріч. Тоді планували Максим і Олександра повінчатися - щоб бути разом і на небесах. Але, на жаль, так і не встигли піти до храму.

Утім, прощаючись після тієї короткої відпустки, Максим говорив друзям, що, можливо, більше не повернеться. Про це Олександра вже пізніше дізналася від Максимових товаришів. А від мами довідалася про те, що чоловік плакав - знав, що їде у «пекло»...

- Якби я знала... - і вкотре ллються

сльози в Олександри, шкодує, що не змогла втримати вдома.
Можливо, Максим теж від­чував, що може не поверну­тись. Але, заспокоюючи дру­жину, яка щоразу раділа його голосу у слухавці, запевняв:

«Моя «беха» все витримає»

І дружина у постійній тривозі за безпеку коханого чоловіка все чекала та молилася. А він продовжував боронити Украї­ну від ворогів. Клята війна.

Максим Женило на фрон­ті служив механіком-водієм, керував технікою. Молодший сержант завжди був рішучим і надійним, ніколи не кивав на когось. А смерть ледь не щодня забирала життя воїнів і невидимкою снувала навколо Максима.

- Він двічі був на «нулі». Коли потрапив вперше - протри­мався. Підірвався на своїй «бесі». Вона вщент згоріла, а він вижив. Пощастило. А вдруге, коли дали іншу автівку - загинув, його осколками роздробило. Не вижив: стік кров’ю, - ділиться болем пані Олександра.

Це сталося 8 серпня 2023 року під час виконання бойо­вого завдання на Донеччині.

Упізнала за шрамом на губі

Коли Олександрі повідомили, що Мак­сим загинув, не хотіла в це вірити. Пе­реконалася лише тоді, як приїхала у дніпровський морг і побачила тіло коха­ного чоловіка. Упізнала за шрамом на губі.

- Знаєте, такого чоловіка як він - немає в усьому світі, - ділиться пані Олександ­ра. - Чоловік дуже любив сина і тепер я робитиму все для того, щоб підняти його на ноги. Хочу, щоб Максим ним пишався.

Болить душа в Олександри й у всіх тих, то втратив на війні рідних. Щоб емоційно підтримувати одне одного, вони, зболені жінки Ічнянської громади, спілкуються. Разом доповнюють одна одну і розкри­вають усю глибину та розпач своєї оси­ротілої долі. Кажуть, що так трохи легше.

А ще Олександра Женило завдячує міському голові Олені Бутурлим за чуй­ність та небайдужість. За втішні слова у важку хвилину, що спіткала сім’ю. Дру­жина загиблого оборонця говорить, що Олена Вікторівна постійно тримає із нею зв’язок і розраджує, додаючи сил.

- Приємно відчувати, що такі люди є поруч, - зазначає співрозмовниця.

... А він сизокрилим птахом прилітає на землю, яка стогне від сліз. Потім знову, піднімаючись, вертається в небеса. До свого війська. Герої ж не вмирають! І їх треба просто пам’ятати, бо віддали жит­тя за нас, свій народ.

Джерело: газета “Трудова слава”, Світлана Череп

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.