Родина Медведів із Атюші тримає величезне господарство: п'ятеро корів, коня, мінісвиноферму, птицю, а ще - гектари городів

А господарство в родині Медведів із Атюші - величезне: аж п'ятеро корів, кінь, мінісвиноферма, птиця, а ще - гектари городів. Саме із власного господарства, яке не дає права ані на свята, ані на вихідні, і виживає велика родина: батько, мати, син, невістка та троє онучаток. Живуть, щоправда, дві родини в окремих будинках, по сусідству, але хазяйство тримають спільне.



Антоніна Михайлівна МЕДВЕДЬ з онучатами Наташею і Стасиком та невісткою Женею

Кожен день - у трудах праведних

Село... Вічне пекло роботи... Щоденної... Особливо для тих, хто тримає чимале господарство. «Нічого не триматимеш - ні­чого і не матимеш» - за такою селянською філософією живе багато сільських родин. Змушені просто так жити, аби лишень ви­жити. Важенний віз домашнього господарства тягне на собі і велика родина Медведів із Атю­ші. Щоправда, дві сім'ї - батьки і діти - мешкають окремо. Старші Медведі - Антоніна Михайлівна та Віталій Дмитрович - пару років тому відокремилися від молодих: купили по сусідству хату, але господарство тримають спільне. А господарство те - величезне. П'ять корів, кінь, свині і свино­матки, птиця різна. А городів скільки: картопля, буряки, гар­бузи... Скільки всього треба, аби прогодувати таке хазяйство.

- На роботу ж ми не ходимо, значить, мусимо працювати вдо­ма, - каже 56-річна Антоніна Ми­хайлівна. - У родині ж - семеро чоловік. Жити за щось же треба.

Жінка, поки був у селі колгосп, разом із чоловіком працювала у сільгосппідприємстві. Телят по­рали, каже, по сотні, бувало. Хто працював на телятах, той знає, що то за робота. Непроста і не­легка. А коли сільгосппідприєм­ство припинило роботу, Медведі вдома організували мініколгосп.

- Ми все життя з чоловіком тримали корів. У 84-му році по­бралися - мали одну корову. Потім другу завели, згодом - третю. А коли родина наша побільшала, то вирішили збільшити і поголів'я, - розповідає вічна трудівниця.

- Ото так і живемо: то корми за­готовляємо, то пораємося.
Той, хто має корову, знає, що то за труд такий - тримати годувальницю. А якщо у дворі п'ять корів? Чого тільки вартує їх подоїти.

- Це, мабуть, годин дві треба, аби тільки видоїти корів? - цікав­люся.
- Десь так і є, - відповідає жінка. - Щоправда, ми рідко коли по одному доїмо, зазвичай усі гуртом. Та і взагалі, пораємося дружненько.

- А руки хіба не болять від доїння?
- Болять. А що робити? - від­повідає атюшанка. - Ми вже звикли до роботи. На чомусь же треба виживати. Ми виживаємо з корів і свиней. Розкоші у нас немає, але всі одягнені, взуті, нагодовані.

- З таким господарством ви хоч інколи відпочиваєте?
- Ну аякже, відпочиваємо, - почули у відповідь. - Сьогодні, приміром, - церковне свято. Ро­бити нічого не можна. Ото вранці попоралися і відпочиваємо, в обід теж до хазяйства треба йти, а там і вечір буде: знову - відра, корзини, чавуни, свині, корови... А так нічого у свято і не робимо.
І це у селі зветься відпочин­ком.

- Цікаво, а в Атюші є ще госпо­дарі, які тримають п'ятьох корів?
- За все село не скажу, але в нашій череді, де тридцять вісім голів худоби, тільки у нас п'ятеро корів. В основному тримають люди по одній-дві годувальниці.

- Але не треба забувати, що у нас же дві сім'ї, - каже невістка Женя. - Приміром, дві корови у батьків, три - у нас. То виходить, що п'ять корів, - це зовсім не багато.
Скільки ми не говорили з жінками про господарство, жодна з них не сказала, що важко. Отой щоденний титанічний труд сприй­мають як норму, як буденність, як необхідність.

Свекруху називає мамою

Познайомитися з усіма чле­нами великої родини нам не вдалося. Дорослі чоловіки були десь у справах, а старший школя­рик - на заняттях. Отож вийшла суто жіноча розмова про сімейне життя-буття. Антоніна Михайлів­на зі своїм Віталієм Дмитровичем у парі вже сороковий рік. У житті, як на довгій ниві, усього було, але, каже жінка, чоловік у неї хороший. Дали життя єдиному синові, ко­трому вже 38 років.

А п'ятнадцять років тому їхній Сашко привів у дім молодесеньку невісточку Женю. Не місцева вона, із сусіднього Поліського. По­знайомилися молоді по телефону, та невдовзі ті розмови переросли у зустрічі-стрічання, а там уже і штамп у паспорті стояв: вони - чоловік і дружина. Заміж Женя вискочила рано, після дев'яти класів. Питаю, чи не шкодує, що так рано ярмо заміжжя на себе одягнула, а у відповідь від Жені почула: «Ні краплинки».

- Чи не планували після шко­ли кудись піти навчатися, опану­вати професію, пожити, як кажуть, трохи для себе, бо ж сім'я - це велика відповідальність, щоденні клопоти, чоловік, діти?

- Ні, вчитися далі не схотіла, - відчеканила Женя. - Я дуже до­машня. Мені хотілося сім'ї, діток.
- А не страшнувато було йти жити під одним дахом разом із свекрами. Часто так буває, що свекрухи дуже противні, недо­люблюють невісток, чіпляються через всілякі дрібниці.

- Ці слова не про мою све­круху, - ні на хвильку не заду­муючись, відповіла Женя. - Моя свекруха краща за рідну матір. Можете так і написати.

Чесно кажучи, відповідь тро­хи здивувала. У відносини матері і доньки не вникали, але почути теплі слова від невістки про све­круху - велика рідкість.

- Слава Богу, живемо ми ловко, - долучається до розмови Антоніна Михайлівна. - А неві­сточка в нас, справді, золота. Мамою мене кличе. З першого ж дня, як переступила поріг нашої хати. Спільну мову ми знайшли відразу.
Приємно, дуже, що у відно­синах між невісткою і свекрухою панує розуміння та повага. Не завжди так, на жаль, буває, але ж буває.

Дітки. Їх у сім'ї трійко. Женя зізнається, що вона про трьох і мріяла. Старший у родині Саша. Він уже дев'ятикласник. Середній - Стасик, саме був удома - при­хворів. Зізнається п'ятикласник, що в шкоду ходити не дуже вже і хочеться, але любить із шкільних предметів малювання, трудове навчання та фізкультуру, а ось мову та математику не дуже, каже, важкі вони.

А ось найменшенька у сім'ї Наталя каже, що в школі їй дуже подобається. Дівчинка ходить уже до другого класу.

- Важко бути мамою трьох ді­тей? - питання до Жені.
- Ні, зовсім не важко, - відпо­віла. - Дітки у нас гарні, спокійні.

- Може, і шкоди не роблять чи не робили, як малі були?
- Хіба що трішки, - посміха­ючись, каже багатодітна мама. - Головне, аби вони не хворіли.

- Цікаво, а хто головний у вашій великій родині: чоловіки чи жінки?
- Чоловіки, - в один голос відповіли Женя та Антоніна Ми­хайлівна.

- Як вони скажуть, так і має бути?
- Ну, це не зовсім так. Ми завжди радимося всі разом, приймаємо гуртом якесь спільне рішення, - розповідає Женя.
- У великій родині треба три­матися купи, - додає Антоніна Михайлівна. - І радитися всім разом, і працювати всім гуртом. Інакше, мабуть, і бути не може.

Джерело: газета “Нові горизонти”, Людмила Власко, фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.