Родина Сенча влаштувала сімейну ферму на окраїні Талалаївки

Давно і давно в Україні корова символізувала символ достатку. Якщо десь хтось у розмовах про якусь сім’ю наголошував, що має вона у власності корову, – мав на увазі те, що сім’я ця не бідна, тобто там мають що їсти собі та ще і комусь продати. Та не треба забувати, що корова у господарстві – це важка і безкінечна праця, яка не знає ні вихідних, ні свят.



Корова рятувала селянські родини від голоду. За часів союзу селянам не дозволялося утримувати в господарстві більш як одну корову, а для того, щоб виділили в яру ділянку для сінокосу, треба було здати визначену кількість молока. Рятувала корова працелюбних селян і у 1990-ті. Тоді вже ніхто не переймався, скільки у тебе вдома худоби. Отож заводили деякі сільські трудяги ВРХ скільки хто зможе прогодувати. Саме тоді і пішла «мода» здавати молоко на машину та отримувати за нього живі гроші, або ж – продукцію взамін. У той час кожне село мало навіть по кілька черід рогатих годувальниць. Та з часом таке нелегке селянське захоплення стало збавляти темпи. Ті сільські жителі, хто утримував корів, здебільшого постаріли, а молодші не бачать у цьому вигоди та й необхідності. У більшості сіл Талалаївщини взагалі вже немає череди корів. Здається, скоро корівку ми побачимо тільки на спеціалізованій фермі, а чи на картинці, а смачна домашня молочна продукція буде екзотичною.

53-літня жителька села Нинового (це окраїна Талалаївки) Людмила Сенча мріє, щоб той час не настав якомога довше. І не просто мріє, а працює для цього – вони із чоловіком Миколою утримують у власному господарстві 5 молочниць. Молоко вже понад 5 років не здають на машину, а переробляють вдома на якісну продукцію, на котру є гарний попит і в Талалаївці, і в Ромнах.

Знаю Людмилу досить давно. І саме вона розбила всі стереотипи образу сільської жінки – змученої тяжкою працею, незадоволеної важким життям у селі. Людмила – розкішна сільська красуня, завжди із доглянутими руками і красивим манікюром, легким макіяжем, зі смаком одягнена. Здається, немає ніякої роботи у селянських буднях, яку б ця жінка не вміла робити. Крім міні-ферми, утримають Сенчі ще і качок, індиків, курей, недавно і кабанчика зарізали – теж удвох із чоловіком… І все у них, як у справжніх українських селян своє – середина листопада, а ще є свої свіжі помідори та перець, сотні банок консервації та тонни овочів у погребі, а ще від весни і до пізньої осені – розмаїття квітів.

Любить подружжя приймати у себе гостей, бо має надійних, перевірених роками друзів. І тепер вони не відкинули традиції 80-х сім’ями зустрічати свята, зібратися щоб посмажити шашлик, скупатися та посидіти біля ставу. До речі, Людмила ще і давній «морж». Впевнена, що купання у крижаній воді додає здоров’я. Ніколи не пропустить можливості пірнути в ополонку на Хрещення.

Їхній із чоловіком звичайний трудовий день весняно-осінньої пори розпочинається о 4-й ранку, взимку трошки пізніше. Бо режим для корів теж важливий. Перед вигоном на пастівень господар щоразу кожну корову виводить у двір, де господиня її чепурить, доки той прибирає стійло, потім, уже на чисте місце, знову заводять корівок і стабільно о 6-й ранку, будь-якої пори року, розпочинають доїння. І це тільки початок кожного дня!

Потім господиня дає лад молоку – яке відразу на продаж, яке на сир і на сметану, а потім робити з нього і сир плавлений, і сир «Адигейський», і масло… А ще ж треба перемити двічі в день доїльний апарат, десятки банок. Кожен день тижня у них чітко спланований, захворіти не можна, взяти вихідний – теж.

У визначені дні подружжя возить молочну продукцію на кілька точок в Талалаївці, у середу – в Ромни. Всюди постійні клієнти, бо переконані, що якість виготовленої ними домашньої продукції просто відмінна. Щонеділі торгують молочкою на місцевому базарі. А ще Людмила у базарний день продає свої фірмові біляші, які розбирають переважно самі продавці. Отож, до 7 ранку щонеділі вона вже встигне їх насмажити і тепленькі привезти на базар.

– Звичайно, – розповідає Людмила, – простіше здати молоко на машину. Там не обов’язково дотримуватися ідеальної чистоти молока. І роботи значно менше, і заробітку теж. Думаю, що виготовлення власної молочної продукції – це вже вищий рівень. Та і затрати значно більші. Ось і тепер, восени, дехто запитує: чому дорожчає молочка? Енергоносіїв витрачаємо більше, ніж влітку, плюс – корми на стійлі дорожчі. У квитанціях і на світло, і на газ навіть влітку у нас суми великі. Генератор купили ще до початку великої війни. У череді, де пасуться наші красуні, всього 9 корів, із них 5 – наші. Тобто, через чотири дні нам треба пасти 5 днів підряд. Наймаємо людину, як і всі інші власники корів, адже часу на це у нас просто немає. За кожен день пастуху платимо 200 гривень, плюс даємо із собою «торбу». Ми не маємо в обробітку гектарів землі. Купляємо і сіно, і зерно… Ось для нашого стада одного тільки сіна треба заготовити 20 тонн. Усі ці затрати і відбиваються в ціні продукції. Ми не заробляємо багато, іноді виходимо «у нуль», іноді є прибуток. Та найголовніше, що у нас із чоловіком є улюблена справа!

– Дружина мене «підсадила» на цих корів, – і всерйоз, і жартома говорить Микола Анатолійович. – Уже тридцять років тримаємо корів, тільки різну кількість. Коли у 2014-му сейсмопартія, де ми обоє працювали, закрилася, і ми втратили основну роботу, всерйоз зайнялися скотарством. Хоча і раніше тримали одну-дві корівки. Я ніколи і не здогадувався у молодості, що можу так любити цих тварин!

А от у Людмили любов до рогатих із дитинства.

– Не повірите! Я корів просто безмежно люблю! – говорить Людмила. – Моя бабуся жила у селі Мирному. Батьки по роботах, хату будували у Срібному, а я душею приростала не тільки до бабусі, а і до села. Там корову і полюбила на все життя. Оце дзюрчання молока у дійницю… Ти підставляєш свій кухоль під ту цівку і отримуєш свою порцію. А бабуся дозволяє і самій спробувати подоїть корову. І ти вже просто героїня дня! Я вже тоді мріяла про власну корову вдома. А от дояркою не хотіла буть. Хотілося вчитися. Та відразу після закінчення Срібнянської школи вийшла заміж у Талалаївку. З Миколою ми вже у парі 36 років. А одружувалися, то йому було 24, а мені всього 17… І хоч не маю вищої освіти, дякую долі за пару, за хороших дітей. Бо це в житті найголовніше! Спочатку в Талалаївці жили із свекрами. Я влаштувалася працювати на кухню у дитячий садочок. Завідувачка була дуже хороша людина. Відправила мене навчатися на кухаря у профтехучилище, яке тільки відкрилося в селищі. Я разом і диплом отримала, і досвід. Призначили мене шеф-кухарем. Тоді дуже багато дітей було в садочку. Роботи багато. Один вихідний. А зарплата ж невелика. Якраз відновлювала роботу сейсмопартія №9 Київського геологорозвідувального управління. Робота там по змінах, але ж зарплата була непогана. Ми з чоловіком обоє і пішли туди працювати. На той час у нас вже підростали наші двоє синочків… Ми купили хату і перебудовували її під себе. Все своїми руками.

– І корівку вже тримали? – запитую.

– Звичайно. Дві. Та коли стали працювати по змінах у геології, довелося одну продати.

Людмила так захоплено розповідає про своїх корівок, ніби про членів сім’ї. Як виростити із телятка теличку, корівку. А це, виявляється, непросто.

– Не одній із своїх знайомих казала, що можу і подарувать теличку, тільки б залишить на корову, бо невимовно шкода віддавати на забій, – говорить господиня, – та ніхто не хоче утримувати корову, тим більше, виростить її з телички.

Як розповідають господарі, саме на цьому етапі підібрали вони тих корівок, які їх влаштовують. Щоб показати своїх красунь, Людмила організувала нашу зустріч прямо на пастівні. Корівки, почувши голос господині, побігли до неї наввипередки, витягували голови, намагалися лизнути. Ці велетенські тварини поводилися із господинею так, ніби грайливі котики. Людмила дістала із кишені кожній по качану кукурудзи, кожну погладила.

– Вже і пастівень нікудишній, та все ж трошки щось знайдуть погризти, – розповідає жінка. – Все ж таки легше, ніж стоятимуть на прив’язі. О пів на 16-ту вони вже вдома. Осінь пізня! Звичайно ж, що відразу до жолоба! Молоко у корови на язиці, а у доярки в руці – так мене вчила бабуся. Руками корів уже давно не дою, хіба що додоюю, чи після розтелу. А ось що на язиці, то точно. Якщо дерть насипатимеш і рука тремтітиме, то й молока не побачиш.

Настільки ми щасливі, зрозуміли після 24 лютого… Ми, справді щасливі, якби не війна… Дякуємо нашим воїнам, що маємо можливість працювати!

Що війна не «десь там» вони відчули вже у перші її дні. Їхня садиба обіч траси, якою із Сумщини рухалися ворожі колони техніки. За кілька метрів від хати рашисти самі ж підірвали свою підбиту бойову машину. Осколки вже два літа поспіль люди, які тут живуть, збирають на городах. Летіли вони прямо у двір, на капот «Ниви». Добре, що не зайнявся сінник… Добре, що вороги товклися лише під двором і не зайшли у двір. То найстрашніші дні у житті, які згадуються із сльозами…

А так вони щодня на позитиві – зустрічають схід сонця у роботі і дякують Богу за те, що дає її.

Джерело: газета "Чернігівщина", Олександра Гостра

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.