Лікарка Наталія Гарячун розповіла, як рятуватись від стресу війни

Добавить новость

Понедельник, 25 Сентября 2023 13:44  |  Просмотров: 3152

Кожному з нас дово­дилося звертатися до лі­карів: чи то були пробле­ми з власним здоров’ям, чи захворіли рідні. І що­разу ми чекаємо, що хво­роба відступить і ми по­вернемося до звичного нам життя, звичайно ж, довіряючи лікарю... Наталія Анатоліївна Гарячун працює у талалївській лікарні з липня 2015 року. Лікар-невропатолог, завідувачка невро­логічним відділенням, медичний директор КНП «Талалаївська централь­на лікарня». Враховуючи специфіку спеціальності, для багатьох із нас вона стала «нашим лікарем». І немає різниці чи ми па­цієнти її відділення, чи просто звернулися до неї за консультацією. Знайде час, не відмовить, і якщо навіть дуже зайнята — визначиться з часом, коли зможе прийняти, вислухати.



Наша розмова із На­талією Анатоліївною про робочі будні, родину та сьогодення.

— Із майбутньою сво­єю професією визначи­лася після закінчення Лохвицького медичного училища. Коли ще навча­лася там, проходила прак­тику у терапевтичному відділенні нашої лікарні. У перший день практики мені доручили робити вну- трішньом'язовий укол, а наступного дня — внутріш­ньовенний. Вийшло, каза­ли, що безболісно, з лег­кої руки, мабуть. Під час практики і задумалась, що хочу стати лікарем. Отож вступила на навчання до української медичної сто­матологічної академії, що у полтаві.

у моїй родині медиків не було. Тато працював у НГВУ, мама — вихова­тель. Батьки не нав'язу­вали свою думку, просто підтримали. На 6-му курсі визначилася з спеціальніс­тю — невропатолог. Чому? Багато невідомого, цікаво­го було для мене саме в неврології, в цьому голов­ному розділі медицини.

— Чи був у Вас вибір після навчання поїхати працювати кудись?
— Був. Але трапилося так, що мене попросили попрацювати у Талалаївці, тимчасово. І це тимчасово стало постійним. Я не шко­дую. Дуже вдячна Василю Тимофійовичу Марченку, він дуже допоміг мені у ста­новленні як лікаря.

— А пам’ятаєте сво­го першого пацієнта?
— Так. Це була Ніна Степанівна Петренко з Талалаївки. Вона звернула­ся до мене із скаргою на сильну алергічну реакцію. Призначила їй курс ліку­вання, спостерігала як три­ває одужання. І вже через декілька днів її виписали. Згадую добрим словом ще одну пацієнтку, на жаль, покійну Євгенію Іванівну Карпусь. Часто зверталася до мене, лікувала її. Запам'яталася своїм оптиміз­мом, прагненням до життя, умінням знайти спільну мову з молодими. слухала мене, як лікаря. А колись вона поділилася рецептом маринувати огірки, яким я користуюся і досі та згадую її... Адже часто довірливі стосунки хворого із лікарем сприяють одужанню.

— Що найскладніше у Вашій роботі?
— Сказати рідним па­цієнта, що лікування, на жаль, не дасть того резуль­тату, який вони очікують. Але ж треба їм сказати, підготувати.
Робота у відділенні мені подобається найбіль­ше. Знаю кожного пацієнта, його скарги, особливості хвороби, процес лікування. Коли телефонують, нази­вають себе і просять до­помогти, відразу пригадую, які ліки призначала, як ліку­валася людина у відділен­ні. Найбільша радість — це коли пацієнт виписується, або передзвонює і гово­рить, що почуває себе добре. А це значить, що я все робила правильно.

Перші дні, місяці моєї роботи були важкими для моїх батьків. Вони дуже переживали за мене, особ­ливо у нічні чергування. Чекали, коли приїду додо­му. Звикли з часом, та все одно хвилюються. Мене завжди підтримують і чека­ють тепер мій чоловік Діма і син Льоня.

— Ваші улюблені за­няття поза роботою?
— У період городів про­сто їду на наш невеликий город і працюю там. Саджа­ти, сапувати, збирати — це заспокоює, знімає робоче напруження. У мене є не­величка ділянка полуниці, збираю хороший урожай, а саджанці — подарунок від душі одного пацієнта.

Свій вільний час ста­раюся проводити із сім'єю. Найбільша радість для мене — наш восьмирічний син. Він поки що «мій», мамин. Заспокоює мене, допомагає. Він любить до­помагати мені у випіканні тортів, піци. Коли вчився їздити на роликах, запро­понував і мені стати на них. Був моїм тренером, підка­зував, як треба триматися, переживав, якщо у мене
щось не виходило. Ми з си­ном завжди знайдемо чим зайнятися, поки наш тато у дорозі.

— Війна йде вже дру­гий рік. Пам’ятаєте 24 лютого, як він розпочав­ся для Вас?
— Того дня ми, як завж­ди, збиралися до школи, на роботу. Поснідали, одяглися і вже готові були йти. Аж тут подзвонив мій тато і сказав, що війна. У перший день я ще повністю не мог­ла усвідомити, що відбува­ється. Думки про роботу, про пацієнтів (відділення на той час було заповнено повністю), організаційні пи­тання (а якщо будуть пора­нені?) — це все відганяло страх у сторону. Адже вже у перші дні, тижні поряд йшли бої.

— Як працювали в той час, з якими труд­нощами зіткнулися?
— Прийшов наказ ви­писати всіх пацієнтів з відділення, щоб звільнити місця для поранених. Ме­дикаменти були. У той час якось усі ми ще більше здружилися, всі були ра­зом — Микола Васильович Бандурак, Любов Василівна Грабова, медсестри. Хвилювання, стреси, заго­стрення хронічних хвороб у рази збільшились.

Хочу відзначити друж­ній колектив екстреної медичної допомоги. Мо­лодці, змогли якнайшвид­ше привезти поранених. А значить, ми змогли надати їм допомогу. Жаль, не всіх врятували.

Постійно була на зв'яз­ку з колегами у Чернігові, консультувалися. І як ні­коли були раді чути голос один одного.

— Яка була атмосфе­ра у Вашому колективі?
— Дружня, як ніколи. Насправді, страшно було всім. Багатьом працівни­цям треба було добирати­ся на роботу із сіл. Міняли графіки чергувань, щоб на зміну були всі з одного села.

— Із початком війни по статистиці майже вдвічі зросла захворю­ваність на інсульт. Яка була ситуація у нашій громаді?
— Дуже багато скар­жилося на погане самопо­чуття людей з хронічними хворобами, серцево-судин­ні, неврологічні. Стреси, панічні атаки у людей, які до війни не скаржилися на здоров'я, тепер стали нашими пацієнтами. Ми з Любов'ю Василівною ра­зом вирішували до якого відділення направляти, радилися як лікувати. Всі чекали допомоги, заспо­кійливих слів. Працювати було нелегко.

— Щоб Ви порадили людям, які дуже чутли­ві, схильні до сильних хвилювань? Як і чим заспокоїтися?
— Більше уваги при­діляти рідним, близьким, друзям, бути ближчими до них. Щоб потім не шкодува­ти, що мало провели часу з ними. Займатися своєю улюбленою справою, чи­мось корисним.

— Багато батьків у розмовах із дітьми уни­кають тем війни, мов­ляв, у садочку чи школі їм про це краще розкажуть. Ви розмовляєте із сином на цю тему?
— З першого дня нама­галися доступно все йому пояснити. Льоня по-своє­му, по-дитячому розуміє, що війна це горе для всіх. Дідусі, бабусі багато що розповідали йому про вій­ну. Вчителі доступними словами роз'яснювали, підготували діток до ви­пробувань воєнного часу. Ми з чоловіком розповіда­ємо сину про наших дру­зів, які на війні, про те, що вони нас захищають. Син переживає за них. Коли відправляємо друзям по­силки, то Льоня обов'яз­ково кладе свій малюнок. Коли у селищі перебували військові, я раз помітила, що син розмовляє з одним. Льоня сором'язливий, не­говіркий, особливо з чужи­ми людьми. А тут він роз­мовляє з ним, як із давнім знайомим. Сашко, так зва­ли того військового, пода­рував Льоні жовто-блакит­ну стрічку. Син зберігає її. Ще він купляв багато квітів у Станіслава і Владислава Самойленків, які цим зби­рають кошти для допомо­ги ЗСУ Сам доглядає за кактусом, бальзамінками. Відповідальний, дорослі­шає на очах.

Війна спонукає задуму­ватися про найважливіше у житті. Щастя не в ма­теріальних речах, воно у тім, щоб усі члени родини були живими і здоровими. Кожна свідома людина цього бажає. Отож, не раз ставлю себе на місце хво­рого чи його родича і, як можу, стараюся допомогти кожному.

Інна Половко, “Трибуна хлібороба”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: