Олена Лисанська — квіткова фея із Синютина

Задесення! Ви бували там? Якщо ні, то ми запрошуємо вас на сторінках нашої газети помандрувати у неймовірно гар­ний куточок, яке сховала синьоока Десна за вербами густими, за травами рясни­ми у село Синютин. І живе в ньому Олена Лисанська, від подвір'я якої просто пере­хоплює дух! Жінка вже на пенсії. А колись понад 40 років вчителювала. Своїх учнів дуже любила, а вони її. А тепер її діти - квіти! Варто відкрити хвіртку і вам усміх­нуться тисячі квітучих оченят. По обидві сторони від веранди дві клумби. А стіни її сховали величезні кущі троянд, що ство­рили арку над дверима. Рясніють черво­ними китицями і плавно перетікають в бі­лий колір вбрання королеви квітів. З іншої сторони будинку чималий сад, де кожне деревце виплекане любов'ю. І найбіль­ша гордість нації, без якої нема України, - червона калина! Гарна, дуже гарна - ряс­не намисто так і виблискує під сонцем, скупавшись ранком у срібних осінніх ро­сах. За оселею - розкішний килим жовтої вербени. Вже відцвіла. Та свого часу гріла сад жовтими свічками з густого цвіту. Під фундаментом в ряд вишикувались хости. Їх також декілька різновидів. Так і бринять білими, фіолетовими дзвіночками, ніби перегукуються з іншими квітами, від яких пахне медом! Далі город, якого не побачи­те в інших. Тут, серед грядок з овочами, ці­лими "ручками" буяє цвітіння. З однієї сто­рони ростуть довжелезні три ряди майо­рів і жовтої гвоздики. З іншої - три ряди різнобарвних айстр, розміром теж в кілька десятків метрів. Посеред грядок рівнень­кою струною вишикувались низькорослі чорнобривці.





Гладіолуси -то окрема тема: їх госпо­диня садить корзинами і займають вони цілі «ручки». А сорти - не налюбуватись. Стоять гордо. Воно й зрозуміло, адже в цих прекрасних квітах природа втілила свої фантазії - пелюстки гофровані, з бах­ромою, або гладенькі, розбавлені різними кольорами. Щойно сніг зійшов, господи­ня вже метушиться з квітами - розкриває, підпушує землю, підживлює. Минулого року півоніям щедро дісталось органіки. Вони так забуяли пишними пелюстками, що таких величезних квітів раніше ніколи не було.

Працьовиті руки господині ніколи не відпочивають. Первоцвіти з'являють­ся по черзі одне за одним. Кожній росли­ні приділить увагу. Те, що там розмаїття багаторічних сортів - це одне. Інша спра­ва - їх кількість. Ну дуже любить Олена Михайлівна квіти. Жінці скоро виповнить­ся 67 років. За плечима життя, сповне­не турбот. Синютин - край, в який врос­ла корінням. Тут виросла, вийшла заміж за місцевого парубка. Виховали трьох ді­тей, Антоніну, Тетяну і Юрія, які давно по­линули з батьківського гніздечка. Сестри живуть в Чернігові, та до мами навідують­ся майже кожні вихідні. Два роки тому, на жаль, тато помер і мама залишилася одна в будинку. Чоловік, як і дружина, любив працю на землі.

Сад - то його руки. Вмів щепити дерева. Калину теж господар по­садив і рідні зараз так і кажуть «татова ка­лина». Добру руку мав. Пам'ять про себе залишив добру, адже в селі в інших садах ростуть дерева, щеплені ним. В Олени Михайлівни теж легка рука. Троянди, що обплели стіни, виростила сама. Колись їй дали єдиний пагінець. Він вчепився за життя і виріс. Обрізані живці знову сади­ла в землю, поливала. Щось всихало, та більшість пускали коріння, а згодом раду­вали усіх розкішним цвітінням. Укорінені троянди роздавала людям. Землі біля бу­динку понад 35 соток, є де рукам розгуля­тися. За всім догляд потрібен. От і їдуть доньки до мами в поміч, адже одними ру­ками дати лад такому розмаху рослин­ності важко. Ще і господарство є - це кури і кінь, що залишився після тата. Решту збули. Доньки теж квіти люблять, тому підтримують маму в цьому.

- Раніше, коли мама ще працюва­ла, квіти росли тіль­ки на клумбах. А те­пер вони частину городу займають, цілими ручками. Он ряди айстр від од­ного сусіда до ін­шого, - розповідає донька Тетяна. - Мама з села нікуди не їздить, тому на­сіння і все інше ми їй привозимо. Якось раніше не надава­ла такого значення рослинам, а з ро­ками прийшла тяга до рідного краю. Ну як я раніше вирос­ла і не помічала цієї краси? Невідомо звідки з'явилось хоббі, стала робити фото природи. А тоді їх в телефоні зібралось багато. В фейсбуці створила альбом з назвою «Немає кращої землі, ніж та, що зветься рідним краєм». Фото тепер викла­даю туди. Не лайки мені цінні, не комента­рі, а те хай люди бачать, серед якої краси ми живемо, - щиро ділиться Тетяна.
І воно дійсно так. Щоб потрапити в Синютин, є тільки один шлях - пором че­рез Десну.
Далі кучеряві верби і ось вона - захова­на Божа перлинка. Десна протікає і з ін­шої сторони села. За 3 кілометри Пекарів, а там Сейм з вербами на високих кру­чах. А через рідне село тихо і спокійно несе сріблясті води річечка Валки, при­тока Сейму. А між річками луги - не на­дихатись. Верби, озера - не налюбува­тись. Вночі село тумани огортають, а ра­но-вранці пташки співом звеселяють.

- Шкода тільки, що в селі залишилося дуже мало жителів. Школу, де мама все життя була директором і навчала дітей в молодших класах, закрили. Ні магазину, ні медпункту - журиться Тетяна. - На все село лише дві корови. Є ще дві родини з Конотопа, що купили тут будинки. Але не зимують тут, доки тепло. Жила одна ро­дина переселенців, та поїхала. Хліб при­возять авто під замовлення. В Пекареві по суботах базар, хто молодший, той їде туди. А стареньких обслуговує соціальний працівник,- розповідає донька.

- Колись луги косили, випасали худо­бу і такого цвітіння трав я не помічала. А зараз просто рай. Їдемо до мами, робимо потрібну роботу і бігом в луг, або якийсь куточок, щоб налюбуватися красою. Мій чоловік з Пекарева, там живе його мама. Але від природи так не фанатіє, як я. Та завжди складе мені компанію, якщо по­прошу. Ось нещодавно на Сеймі показав мені одне місце, де висока круча у вер­бах. Кажу йому: 17 років живу з тобою, а ти мені тільки зараз це неймовірне місце показав. Я тут ніколи не була. Красу бачу кругом, у кожній квітці, у кожній стежці.



Звісно, що красивих місць в Україні ба­гато. Люди їдуть в Карпати, ще кудись. Нещодавно під час чергового походу на природу з сестрою Антоніною дійш­ли висновку: які там Карпати, у нас гар­ніше! Одні тільки озера - Місяці, Бурчак, що за селом чого варті! Останні роки роз­ливи ще більше розбудили луги і ті шале­но зацвіли. Минулого року в одному місті десь взялися ромашки та розлилися ве­летенським, білим килимом. Ми і цього літа знову поїхали на те місце. І дивина - ромашок не було. Та на їх місці луг вкрив­ся синіми дзвіночками. В нас є одна тра­диція, яка залишилася від тата. Він, коли пас корів або просто бував у лузі, завж­ди приносив мамі букет польових квітів. У хаті досі на тому столі є ваза і вона ніко­ли не буває порожньою. Мама зрізає бу­кет і ставить його туди. Зараз там айс­три. А коли ми вдома, то польові медоно­си.

Мама любить будь-які квіти, але біль­ше ті,що квітнуть. В квартирі у мене таких багато. А вона каже: що то за квітка, якщо вона не цвіте, - посміхається донька. - Раніше вона просила купувати їй насіння, а зараз і я вже захворіла ними. На робо­ті колеги знають про мамине чарівне за­хоплення, то приносять щось нове, чого в нас ще нема на садибі. Або сама в різних квіткових групах надивлюся і замовлю. Є багато таких рослин, що один раз посія­ли, а потім вони самі весною сходять, що­разу займаючи все більші площі. Ми тіль­ки сапуємо. Раніше росло багато жоржин, та з ними мороки - важке коріння в по­гріб та назад. От їх зменшили. Зате гладі­олусів мама садить корзину. Я вже кажу: мамо, так їх корзину треба і викопува­ти. Може наступного року треба менше? Роздай людям зайве. Погоджується. В са­мому будинку на підвіконнях квітів нема, та це через специфіку будівлі - підвікон­ня вузенькі і вазон не вміститься. Та на ву­лиці на підвіконнях петунії.

Сама їх виро­щує розсадою, а заодно сальвію, айстри. Мама любить грядки і капусту, помідори, перці вирощує з насінини. Щедро насіє, тоді розсаду пучками людям роздає. Це стосується і квітів. Навіть отих символіч­них 7 копійок ніколи не візьме. Наша мама дуже добра. Вона дітей завжди любила, а вони її. А тепер її діти - квіти. Знаєте, вона вчитель від Бога. За життя отримала чимало грамот за свою працю. Я теж ви­вчилася на педагога. І працювала ним тут, доки заміж не вийшла. А тоді поїхали з чо­ловіком жити в Чернігів. І там мала мож­ливість викладати, та не пішла. В мене є своя думка - вважаю, що учителем і ме­диком повинна бути людина за покликан­ням серця. Увесь час перед очима при­клад, до якого я просто не доросла - це моя мама. Школа для неї була другою до­мівкою. Вона боролася до останнього, щоб заклад ще трохи довше пожив.

На жаль, школу закрили.17 років, як працюю на залізниці інженером з охорони праці. А що від мами мені передалося, так це вишивання. І наздогнало мене років три тому, - жартома посміхається Тетяна. - Раніше в першій кімнаті стояло прибране ліжко у вишитих подушках. То було наше придане. Ми заміж повиходили і ті подуш­ки забрали з собою. А ще мама кожній ви­шила весільний рушник. Тоді ще не розу­міли справжньої цінності робіт: ну є і до­бре. А зараз ті речі, що вишила мама, ле­жать в шафі і вони для мене оберіг нашої родини. Шию тепер сама щовечора. Та моя донька відноситься до цього так, як колись і я. Бісером вишила її портрет. А вона: «Ну добре, ну подобається». Знаю по собі, що пізніше і вона зрозуміє ті цін­ності. Хай пройде час.

Має Олена Михайлівна 5 онуків. Павло та Анна живуть в Чернігові і бабуси­не село дуже люблять. Кірюша, Ліза та Іринка, якій тільки рочок, проживають теж в Синютині, тому частенько щебечуть , за­бігаючи на квітуче подвір'я. Та і сумува­ти, коли їх нема, Олені Миколаївні ніколи, адже оті десятки метрів треба посіяти, ви­садити розсаду, носити воду руками і по­ливати, сапувати. Тетяна каже про свою маму: вона ніколи не відпочиває. Завжди в городі. А якщо все пороблено, то просто ходить і милується цвітінням.

Є люди на цій землі, послані Богом не­сти красу, що робить наші серця добріши­ми. Олена Михайлівна одна з них. Многая літа вам, квіткова фея, жити на рідній зем­лі під мирним небом і гріти цей світ своїм теплим промінням!

Наталія Матвієнко, “Вісті Сосниччини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.