Подружжя Глушаків купили у Якличах хатину, продавши у Сосниці свою квартиру, і ніколи про це не пошкодували

Вже 30 років та господарюють. У селі їм дуже подобається, люблять Якличі діти і для внуків тут справжній рай.



Михайло і Марина Івановичі зустрі­лись у Кудрівці, звідки родом Марина. Михайло із Гомеля, приїздив до мами­ної сестри, яку направили сюди вчите­лювати. У Кудрівці одружилися і поїхали у Гомель. Але через три роки мали по­вертатись назад. Тато Марини помер, а мама сама сумувала, не бачила сенсу життя. Щоб підтримати неньку, наймен­ша із трьох доньок з чоловіком і малою донькою повернулись у село. Молодому подружжю у селі мало було перспектив.

Це добре розуміла найстарша із сестер, тому забрала маму до Києва, відкрив­ши шлях із села молодшій Марині. Отож Глушаки, довго не роздумуючи, переїха­ли до Сосниці. Михайло Іванович вла­штувався у Сільгосптехніку, а Марина Іванівна працювала медсестрою у ди­тячому відділенні Сосницької лікарні.

Незадовго і квартиру одержали. Коли чо­ловік навчався у Ніжині, а дружині при­йшов час народжувати, то вирішили, що вона поїде у Гомель, так надійніше. Отож обоє дітей народилися у Гомелі.

Діти виросли. Батьки хотіли допомог­ти їм покупити квартири у столиці й ви­рішили продати квартиру у Сосниці. А оскільки глава сімейства обожнював охоту і рибалку, то обрали село на берегах Десни — Якличі.

- У нас тут була дача. Колись давали дачі у Чащах по 6 соток, - пригадує го­сподар. - Дали і нам, та у Чащах не сподобалось і ми перемістились у Якличі.

Тут відпочивали влітку на Десні. Тому після продажу квартири, вирішили осісти у Якличах. Єдине, що напрягало, взимку добиратись на роботу у Сосницю. Але і це не стало перешкодою, господар пра­цював вахтовим методом у столиці, грошей на прожиття вистачало.

- Тоді в селі було весело, всі дружні, - розповідає Марина Іванівна. - Центром спіл­кування був магазин. Всі сходились за покупками, обговорювали новини, радились, на­віть чаювали, а було що і співали. Нині в селі нема ніякої соціальної будівлі, правиль­ніше все закрито, а магазин продали, тепер на місці руїни. Ось нещодавно запропону­вали допомогу спащанам у плетінні сіток. Молодші можуть доїхати велосипедами до Спаського, а старші раді б допомогти, але дорога важка. Чоловік машиною забрав тка­нину, розмістились у приміщенні колишнього ФАПу, але світла там нема, працювали вдев'ятьох при двох ліхтарях. Дні коротшають, у нас вільного часу більшає, будемо до­помагати, коли треба.
Всі умови проживання люди створюють собі самі. Ніяка влада про них не турбується.

- Ми завжди передплачували по декілька видань. Але пошта приїздить в село не ча­сто, коли пенсію привезуть, тоді і газети всі за місяць. Колись залишали газети у ма­газині, ми забирали, а коли почали залишати у Спаському, то хто по їх поїде. Пенсія в нас на карточках, то поштовиків взагалі не бачимо, інколи у хвірточці стирчить квитан­ція по світлу.
Але у селі жити нам добре. Тихо, спокійно. Аби здоровилося. Городу обробляємо не багато, соток 6. Нікому вже не потрібна наша картопля і вся городина. Для себе ви­ростили картоплі, урожай високий. Сорти різні, але назв не знаємо, є червона, жов­та, синя. Минулого року виростили синю і всередині, але їсти її не можна, не смачна. Думали, може курям варити, так і ті виби­рають жовту. Тому звели. Найсмачніша кар­топля кругла жовта шершава, називаємо її ківі.

Уродили огірки та помідори. Я консерва­ції багато закриваю, хоч діти майже нічого не беруть, навпаки ще й нам взимку висила­ють сири, ковбаси, м'ясо. Огірків цього року закрутила більше 40-ка банок та ще солоні чоловік наклав під капронову кришку. Багато помідорів. Ми любимо солодкі. На 3-літрьову банку кладу 150-200 гр. цукру, 60 гр. солі та 70 гр оцту. У банку кладу кріп, листя виш­ні, смородини, корицю, гвоздику, перець. А дочка любить помідори з петрушкою та морквою кільцями і теж солодкі.
Салатів ніяких не закриваємо, бо ніхто не любить.

РЕЦЕПТ В'ЯЛЕНИХ ПОМІДОРІВ

До вподоби в'ялені помідори. Це кропітка робота. На півлітрову баночку потрібно ви­сушити 4-5 кілограмів помідорів. Печі в нас нема, все сушимо в електросушарці, 20-24 години не відключаючи. Маленькі сливки розрізаю навпіл, солю, трушу італійські тра­ви і відразу в електросушарку. Потім у сте­рильні баночки кладу сухі помідори, сухі по­річки (смородину), ізюм, сушки (яблука) ріжу і заливаю підігрітою олією, приблизно йде 150 грамів на 0,5 баночку.

Цього року силенний урожай яблук, гілля гнеться і ламається. Але все переробити не в силах, та й не потрібно стільки. Сушимо, сік закриваємо. Минулі роки здавали яблука у Філонівку, цього року там не приймають.

Маємо 4 персики ранні і пізні. Ранніх на одному молоденькому дереві було майже 100 штук, величиною у добру апельсину. Цього літа внуки гостювали. На Десні вже не купаємось, все позаростало. У дворі є басейн, дві гойдалки, пісочниця, надувні гір­ки їздимо у Сосницю. Внукам смакують чебуреки, робила чи не щодня. Ми з дідом теж не дуже любимо супи, борщі. Мені до вподоби риба в будь-якому вигляді. Якщо улов більший, то можемо тушкувати у духовці чи мультиварці. Є автоклав, але нема стільки риби, щоб його заповнити, - розповіла Марина Іванівна.

Глушаки не шкодують, що переїхали у село. Умови у приватному сільському будинку нічим не відрізняються від квартирних - є все для побуту.

Для Михайла Івановича риболовля залишається найулюбленішим заняттям і взим­ку, і влітку. Карасиків ловить недалечко від будинку у стоячій водоймі. Декілька спій­має, телефонує дружині, щоб забрала, почистила, вона ще й холодненької водички принесе.

А Марина Іванівна взимку «хворіє» турецькими серіалами. Інтернету в селі нема, хіба що мобільний, але і він слабкий. Іноді навіть зв'язку нема. Хоча селянам обіцяють провести, якщо хоча б 5 домогосподарств виявлять бажання.
Обійстя Глушаків видне, ошатне. Діти подарували туї, сестра кучеряву вербу, а ще додали майорів, чорнобривців. У селі життя тихе і прекрасне.

Джерело: “Вісті Сосниччини”, Олена Кузьменко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.