Подружжя Кузьменків прожили разом п’ятдесят золотих років

Їхні погляди зустрілися у школі. Струнка 16-річна красуня у роже­вому пальті та білій шапочці, з-під якої вибивалося чорне густе довге волосся, що обрамляло біле личко, на якому під широкими такими ж чорними бровами один лише раз­ок стрельнули антрацитові очі у бік молодого вчителя. Хто це? І який же гарний! Засоромилася дівчина своїх думок. Але нічим не виказала свого захоплення перед мамою, до якої забігла навідати донька Наталя, сту­дентка другого курсу педагогічного училища.



Микола Кузьменко перший рік у школі викладав музику і співи, хоча ще не здо­був професію, а тільки навчався заочно. Стрункий, високий молодий вчитель мав веселу вдачу, до того ж ще й дотепний. Там де він, завжди було потішно. Тому й заглядалися на нього і старшокласниці, і колеги.

Сільський хлопець із Вишнівки само­тужки прокладав собі дорогу по життю, не чекаючи допомоги від матері-колгоспниці, яка працювала за трудодні. Батько-фронтовик помер від тяжкої недуги, як хлопцю було чотири роки. Що могла дати дитині мама-трудівниця? Хіба що добру вдачу, дзвінкий, колоритний голос та оту сільську натхненність до роботи. Щоб заробити на плату за квартиру, про­життя та навчання юнак працював у двох школах і був керівником духового орке­стру при школі №1. Крутився, як в'юн в ополонці.

З першої зустрічі Наталія і Микола уже не змогли забути один одного. За ти­ждень дізналися все одне про одного. Вона - вчительська донька, студентка, а він - вчитель музики і співів. Від першої зустрічі у жовтні минуло декілька місяців.
Країна зустрічала Новий 1970 рік. У школі організували новорічне свято і На­талія поспішила у школу, щоб знову побачити красеня-юнака, що вже декілька місяців наводив журбу на її серце.

Вона стояла у гурті батьків, які прийшли до своїх дітей. Після концертної програ­ми розпочалися танці. Він уже давно сте­жив за дівчиною і підійшов, щоб запро­сити до танцю. Вона вся спалахнула від почуттів і пара закружляла в усіх на виду. Домовилися, що він проведе її додому. Це був незабутній вечір: вечір першого поцілунку та гарячих обіймів, пристрас­них поглядів та запаморочливих бажань. Але він вирішив, що треба вчитися, щоб здобути вищу освіту і відразу попередив дівчину, що їхні зустрічі не будуть частими.

Наступного разу вони зустрілися на першотравневе свято. Потім ще і ще, але не так часто, як того хотілося б. Наталина мати була проти їхніх зустрічей.

- Йому двадцять один, а тобі сімнад­цять. Навколо нього крутяться дівчата і жінки. Він тобі голову задурить, але з то­бою не буде, - наставляла дочку на «пра­вильну» дорогу мати.

Дівчині й самій було трішки страшно їхніх стосунків. Авжеж, він уже вчитель, а вона ще студентка. Та вона так палко кохала, що готова була його чекати, зда­валося, усе життя. І нові зустрічі були ще більш палкими - із гарячими поцілунками та зізнаннями у коханні.





Доля повсякчас випробовувала за­коханих. Але ніякі застереження, пліт­ки, нашіптування чи довгі розлуки їх не роз’єднали. 11 серпня 1973 року в Ічні створилася нова сім’я Кузьменків.

На той час Наталія працювала у ди­тячому садочку №2 вихователькою. Пам’ятаю, як мені та Ігорю Харченку дали вірші, щоб привітали свою виховательку із щасливою подією. Пам’ятаю і РАЦС, який на той час був навпроти нинішньої Воскресенської церкви, і як було людно на весіллі. Яка красива молода пара роз­писувалася. І ми, малі вихованці, бажали щастя й радості своїй улюбленій вихо­вательці. Пам’ятаю навіть те платтячко, у якому тоді була.

Так розпочалося сімейне життя Наталії і Миколи Кузьменків. Жити стали у Наталчиної тітки, яка мешкала у центрі. Звідси було зручно добиратися обом на роботи. Наталія працювала у садочку, а Микола - у школі, влітку у піонерському таборі, керував хоровими колективами... Він розривався між роботами і навчанням, бо твердо вирішив здобути вищу освіту. Як не було важко Наталії розлучатися з коханим, тим паче, що під серцем уже билося ще одне серденько, покірно провела коханого на потяг і, гірко плачучи, верталася додому. Микола на довгих три роки полишав сім’ю. Щоправда, були канікули і він цей час повністю від­давав дружині і сину. Але приходило перше вересня і він знову повертався до Одеси. Наталія, щоб мати кошти на сім’ю, вийшла на роботу, як Рустамчику було вісім місяців. Малого Рустамчика допомагали глядіти мати та тітка.

Доки чоловік вчився в Одесі, Наталія перший рік сама, а у наступні з Рустамчиком, їздили влітку на море. Як тут було гарно. Рай, наповнений неймо­вірною кількістю народу. Але молоді і не помічали нікого, адже для них нікого більше не існувало.

Нарешті диплом про вищу освіту був здобутий. Це неабияк тішило мо­лодого вчителя, якому ще ширшими стали про­фесійні обрії. Хоча, як спеціаліста, Миколу Ми­колайовича уже шанували у багатьох колективах. Адже на той час звіти учасників художньої самодіяльно­сті, виступи хорових колективів відбува­лися до усіх великих свят.

Через п’ять років у родині народилася друга дитина - донечка Наталя. І знову пелюшки, капризування дитини, недо­спані ночі діставалися Наталії, бо любила і жаліла чоловіка, який розривався між двома школами, Будинком піонерів, дит­садком у Гужівці, а вечорами ще й занят­тями із хоровими колективами.

- У десятий рік нашого подружнього життя нас вітали діти квітами, а я вітав дружину подарунком своєї мрії, до яко­го йшов довгих десять років - легковим автомобілем. Тоді складно було придба­ти автомобіль. З цим нам допоміг батько Наталії - інвалід війни, - говорить Мико­ла Кузьменко.

Автівці особливо раділи діти. Тепер сім’я мала змогу поїхати у село, в ліс, на природу, на ставок. І обов’язково відво­зив у школу та садочок.

Як Рустам йшов до дев’ятого класу, а Наталя до першого, у родині знову сталося поповнення. Та ще й яке! На п’ятнадцятиріччя Рустама мама готувала частування, бо мала прийти кума, хреще­на мати Рустама. Аж все закрутилося: по­чалися перейми і Микола повіз дружину у пологове.

Повернувшись додому, не стримував хвилювання і вирішив зателефонувати у лікарню.

- У вас щойно народилася донечка, і че­каємо ще на одне немовля, - почув він у слухавці.
А рівно через двадцять хвилин його вітали уже із сином. Дітей назвали Іринкою та Миколкою.
У щоденних клопотах, роботі на робо­ті і вдома, летіло на крилах кохання їхнє життя. Ось уже й срібний ювілей відсвят­кували. Він припав на час нестабільності й безгрошів’я. Зарплату і ту требу було вибивати.

Старший син учився у педагогічному виші, середня Наталя - у медичному коледжі, молодші ходили до школи. Як Іринці і Миколці виповнилося по одинад­цять років, батьки вийшли на пенсію, не допрацювавши навіть навчальний рік.
Микола Миколайович майже двадцять років віддав творчості. Його гордістю були хорові колективи РВНО, праців­ників сільського господарства на чолі з головою Миколою Харченком, хоровий колектив с. Гмирянки, заводу сухого мо­лока та масла, вузла зв’язку. Хори шкіл №2 і №4 завжди займали першість, доки не перейшов у гімназію - і першість перейшла до цього закладу. А ще своєю гордістю Микола Кузьменко називає створені два шкільні та один в Будинку школярів духові оркестри.

- Ні до мене, ні після мене так їх ніхто більше і не показав. А прикро, - жалкує пан Микола.

Вийшовши на пенсію, батьки поринули у домашнє господарство. Влітку брали пайку буряків. А ще Микола Кузьменко завів пасіку. Ця нова діяльність особливо припала до душі. Пасіку вивозив у Безводівку, де серед ярів дихалося вільніше, народжувалися поетичні рядки і склада­лися пісні.

Їхня родина росла і багатіла онуками.

І знову у їхню родину увійшли свята і ювілеї. Після шістдесятого року народ­ження прокинулася Миколина муза. Він ще із школи пробував складати вірші, пісні, писати музику, але нікому не пока­зував.

У 2012 році Микола Кузьменко став чле­ном літературного об’єднання «Крини­ця», куди привів і свою шестирічну внучку Діанку, яка уже мала свою книжку» Автор­ський дебют».

Вірші Миколи Кузьменка друкувалися в десяти альманахах «Планета друзів» (м. Ялта), багато разів у районній газеті «Трудова слава», в альманахах «Оживає минувшина». Відзначений багатьма ди­пломами та грамотами, призом «Золота Ніка».

Триразовий дипломант Ялтинсько­го міжнародного музично-поетичних фестивалів, член Національної спілки краєзнавців України. Як творча осо­бистість вписаний в «Енциклопедію Ічнянщини», видану фондом Віталія Шев­ченка.
Він автор п’яти книг: «Моє рідне село Вишнівка», «З любов’ю до музики», «Людська доля трудової династії О.В, Сенчика». Останні дві: «І вишите моє життя» та «На крилах кохання», яку напи­сали разом Наталія і Микола Кузьменки, вийшли цього року.

Нові випробування підкосили пару: спо­чатку тяжко перенесли COVID, а тепер ось війна. Нині зять Сергій Швидченко воює на фронті, а вдома на його щасливе повернення чекають дружина Ірина і троє донечок - Діанка, Ліля і Богданка.

- Я найщасливіший чоловік і щиро вдяч­ний своїй дружині, що вона є моєму житті. Вона мій вогонь, мій оберіг і натхнення, моя половинка, з’єднана в одне гаря­че і любляче серце, яке б’ється в унісон п’ятдесят золотих літ. І хоч почуття кохан­ня з роками пригасають, чарівна усміш­ка, блиск в очах, вогник у серці, що за­крався між нами в юні роки залишаються до сьогодні, - говорить ювіляр.

- Знаємо точно, що не всі святкують зо­лотий ювілей, не всім дається дійти у парі до цієї вершини. Ми найщасливіша пара юності і залишилися нею до глибокої старості, - підтримує чоловіка сивочола ювілярка.

У день ювілею вся велика родина при­вітала найрідніших ювілярів. Було все, як годиться: і коровай, і пісні, і весільний та­нець, у якому помалу, тримаючись одне за одного, вальсували і юність, і зрілість, і старість.

Джерело: “Трудова слава”, Ніна Наливайко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.