GOROD.cn.ua

Чоловік залишив сім’ю та переселився жити в село

Дядько Стас, Андрій та бабуся Ганна Іванови

Не всі в Петрівці зрозуміли несподіваний вчинок колишнього односельця Стаса Іванова: 52 - вік ще не пенсійний, у Гомелі - сім'я, квартира, а він усе облишив і переселився в село.
- Насправді в цьому нема нічого дивного, - пояснює чоловік. - Просто зараз я більше потрібен тут.

Стас - середульший син Ганни та Андрія Іванових. Після школи і він, і молодший Сашко з легкої руки старшого Михайла пішли вчитися до Гомельського технічного училища №6. Його тоді називали «сільмашівським», бо готувало кадри для однойменного підприємства. Тож в усіх трьох була перспектива отримати «від заводу» житло і залишитися в Білорусії. Але скористався можливістю тільки Стас.
У Михайла сімейне життя не склалося. Повернувся в Петрівку.
Сашко з Оксаною були ліквідаторами на ЧАЕС. Жили в Славутичі, а згодом теж приїхали в батьківський дім. Їхній Андрійко був тоді ще дошкільням.

Все було добре, поки до їхнього двору не протоптала дорогу біда.
-  Мати пошкодила ногу, - розказує Михайло. - Робили операцію за операцією.
В 2001 не стало Оксани. Через два роки - Сашка. Андрійкові тоді виповнилося всього 11. Але він тримався, як дорослий. Я жалів його, бо дитина ж. І поважав - як чоловік чоловіка.
Стас хотів забрати племінника в свою родину. Але Білорусь вже була зарубіжною державою. Виникло безліч бюрократичних перепон.
Про те, щоб віддати онука в інтернат, бабуся Ганна і мови не допускала. Опікунство оформили на Михайла, а ростили всі. Стас часто приїжджав.

Потім помер Андріїв дідусь. Вони залишилися втрьох у спорожнілій хаті: немолода хвора жінка, що без милиць не могла зробити й кроку, самотній чоловік, який далеко не завжди відмовлявся «посидіти з друзями», і хлопчик-сирота.
Михайло каже: допомагав матері у її жіночих роботах, як міг, порався по господарству. На Андрія ніколи руки не підняв.

Але з часом цього стало замало: племінник якось дуже швидко виріс. Зізнався, що мріє стати військовим. Захопився спортом. Неодноразово приїздив зі змагань переможцем. Не розпускав шмарклі при невдачах.
- Якось зламав руку, - продовжує Михайло. - Ясно: біль нестерпний. А він ні застогнав, ні поскаржився. Лікарі дивувались.
На могилах батьків (вони так близько одна біля одної, що навіть гранітна стела одна) Андрій не плаче. Тримає в собі свою скорботу. Так набагато важче...
Нинішнього літа йому виповнилося 16. Скоро «ставати на крило». Тому Стас і в Петрівці.

Купив будинок. Розпочав ремонт і відразу ж забрав до себе племінника: вчити всьому, що вміє сам. Разом вони вже посадили сад. Тепер облаштовують дім. Готують, перуть самі. Займаються спортом.
Між собою - на рівних. Тому зве Андрій своїх дядьків просто Михайлом і Стасом.
На підлозі в кімнаті, де щойно поклеїли шпалери, помічаю комп'ютер.
-  Скоро підключимо, - каже Стас. - Андрієві вже час готуватися до вступу.

Запитую, а як же його власна родина.
- Донька, - відповідає, - уже доросла, забезпечена. А дружина розуміє. Часто навідується.
-  Ми своїх не кидаємо, - додає згодом. - Андрій буде гідною людиною.
...В уже відремонтованій кімнаті на всю стіну - вишитий бабусею Ганною килим. Барвистий і яскравий. Такий, як життя, коли поруч з тобою є люди, з якими не існує нічого неможливого.

Марія Ісаченко, тижневик «Чернігівщина» №52 (223)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: сім’я, село, Гомель, Марія Ісаченко