84-річна Валентина Зайченко доїть козу на інвалідному візку, до якого прикута вже 20 років

Молочниця сама заходить на спеціальний столик, який зробив господар, і з якого лег­ко її подоїти. «Аби здоровилось, а роботи ми не боїмося», - каже Валентина Зайченко.



А її донька Люба, яка із Макошиного приїхала провідати батьків та допомогти, додає: «Батькам завжди потрібен був будинок, щоб тільки переночувати, увесь день вони кло­почуться по господарству».

Але роки не добавля­ють здоров'я, навпаки на­ближають старість. Вже у Валентини Іванівни за плечима 86 років. Сім ро­ків тому вони з чоловіком Іваном Яковичем були ге­роями газетної статті. А ми, будучи проїздом у Філонівці, вирішили поці­кавитись у них, що ново­го в селі, як змінилось їхнє життя.

Наступного року мине вже 20 років, як Валентина Іванівна прикута до інва­лідного візка, їй ампутува­ли ногу, вона інвалід І гру­пи. Як завжди сильна і жит­тєрадісна жінка пригадала своє дитинство, як все ро­били вручну: косили, жали, пололи, на плечах з лісу носили дрова. Вона була старшою із трьох мами­них дочок, тому допомага­ла і няньчити сестер, і ве­сти домашнє господарство.

Згадала і роботу в колгоспі, якому присвятила 40 років, з них 20 по наряду, ланко­вою, а 20 дояркою.

- О шостій велосипедом їхала з Філонівки на вра­нішню дойку. А влітку нас возили автівкою до літньо­го табору на Красну гору.

Одного разу я запізнилася і мене не почекали, довело­ся велосипедом крутити до табору, щоб подоїти своїх 25 корівок. Прикрутила, утомилася. А тут саме з перевіркою приїхав Оселедець із рай­кому. Запитав, чому запізнилася. Сказала, що велосипедом довелось їхати до самого табору. Він одягнув гумові чоботи і почав підганяти корівок, щоб мені швидше подоїти. А потім зібрав усіх водіїв і наказав, чекати, щоб люди велосипедом не їхали.

Без господарства Зайченки не жили жодного дня. Біля хати порали 82 сотки городу, по 2-3 корови, 2 свиноматки, кури, індики.

Хотілось, щоб діти були одягнені не гірше інших і нагодовані. І на зберкнижку клали, хотіли машину придбати, на черзі стояли. Тоді за 5 тисяч рублів можна було запорож­ця купити чи жигулі. Але пропали ті гроші. Тепер пораємо лише соток до 15, решта за­сіяна травою. Тримаємо кізочку. Чоловік зробив спеціальний столик, куди кізонька за­ходить і я її дою. І піч топлю, і город полю. Помідорів мо, стебел сто цьогоріч посадили, самі з розсади виростили. У всьому нам допомагає менша дочка Люба, бо старша Віра теж інвалід і сама потребує стороннього догляду.

Цього року ми залишились без субсидії, бо, сказали нам, що дохід маємо великий, аж два паї, бо і я, і чоловік працювали в колгоспі. Чоловік за мною доглядає, хоч і сам вже слабує, бо ніяка соціальна робітниця не буде виносити після мене судно. Платили йому копійки - спочатку по 70 грн., потім по 200 грн., а це зовсім відмінили.

Платежами в нас займається внучка, що проживає у Швейцарії, ми їй передаємо за скільки кіловат платити, а вона платить. Спасибі їй, це велика поміч. Магазина в селі хоч і немає, та як є гроші, все можна купити. Два рази на тиждень приїжджає менянин, зупиняється біля нашої хати, я виїжджаю коляскою і купую що треба.

У Зайченків внуки і правнуки проживають у Швейцарії і у Данії. Одну внучку заста­ла війна у Чернігові. Перебивались на сухарях та воді у підвалі, а у квартирі була пов­на морозилка їди. Були і втрати рідних. Коли Чернігів звільнили, пережили страхіття і поїхали у Данію.

Дочка пропонує їхати до неї, є окрема хатина з усіма зручностями. Та мати хоче до­живати віку у своїй хатині. Ще вони удвох з Іваном Яковичем словом перекинуться, гос­подарство попорають. Валентиина Іванівна сильна жінка, оптимізму у неї вистачає та ще й рідня, внуки підтримують бабусю.

Джерело: Олена Кузьменко “Вісті Сосниччини”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.