Єдиний на все село Деснянське кінь Малиш любить цукерки і печиво

У Деснянському водиться тільки один- єдиний на все село коник. Звуть його Ма­лиш. Він - не тільки перший помічник у господарстві та на городі. Щоранку ним господар їздить по селу збирати молоко. А як треба, то Малиш і послуги таксі надає, а коли приїздять у село туристи, то і катає гостей мальовничими місцями. Тримає коника вже п'ятнадцять років подружжя - Сергій Володимирович Хоца та Валентина Миколаївна Куліченко.



Валентина Миколаївна та Сергій Володимирович зі своїм Малишем

Хіба раніш когось у селі здивуєш конем? Ні. Багато їх колись водилося, і в колгоспах, і в селянських дворах. Нині ж кінь стає рідкістю. Техніка витісняє його з буденного життя селян. Та і труд тримати у хазяйстві вороно­го - нелегкий. І ми скоро, мабуть, як і містяни, будемо дивитися на коня як на сільську екзотику.
Є села, де взагалі коні вже давно не водяться. Єдиний на все село кінь і в Деснянському. Хоча тут, кажуть люди, їх багато у дворах ніколи і не було. А нащо тримати, коли їх вистачало у кол­госпній бригаді чи фермі. Треба - пішов узяв. Та Сергій Володи­мирович і Валентина Миколаївна вирішили свого коника завести.

- Чому? - поцікавилися.
- Такий час настав, що треба, аби у себе вдома був чи-то кінь, чи-то якась техніка, - каже 52-річний господар конячки. - Тепер сам собі хазяїн.
- Багато хто тоді купував трактори, а ми вирішили придбати коника, - додає 47-річна дружи­на. - Купили його в Орлівці, що в Новгород-Сіверському районі. Ось уже п'ятнадцять років Малиш живе у нас.

Свого сільського життя без Малиша подружжя вже і не уявляє.

- Ним і городи орю, і обробляю їх. І собі, і люди просять. Допо­магаю. І не тільки у своєму селі, - розповідає чоловік. - Раніше вдвох із сином на городах та з ін­шою роботою справлялися. Тепер сам мушу. Забрали нещодавно сина на військову службу.

Слугує Малиш для сільчан і гужовим таксі. Коли треба комусь в інше село, то просять Володи­мировича. Запрягає коника - і в Мізин, наприклад, Радичів чи Покошичі.

- Коли почалося широкомасш­табне вторгнення, то пенсіонери просили звозити у Покошичі за товаром, бо в нашому магазині він був дорожчим, - розповідає Валентина Миколаївна. - Тож пенсіонерів на воза - і за по­купками.

- Інколи Василь Денисович Кирилюк, до якого приїздять туристи, просить мене покатати гостей на коні, чи то в Мізин в му­зей звозити, - продовжує Сергій Володимирович. - Словом, хто куди просить, туди і їдемо.

- То ви з Малишем у селі на вагу золота, бачу.
-Та, виходить, що так, - по­сміхаючись, відповів не надто балакучий господар.

Валентина Миколаївна пра­цює приймальницею молока. То ж і вона у своїй роботі без Малиша не обходиться. Щоранку Сергій Володимирович запрягає свого коня - і по дворах збирати молоко. Інколи за віжки береться і господиня. Шоста ранку - і Ма­лиш уже подався селом.

- А конячка слухняна чи, бува, і брикає добре?
- Та наче слухняна, смирнень­ка, - відповів чоловік. - Але чу­жих не дуже любить. Якщо йому людина не подобається, то вуха, наче собака, настовбурчує, і ніхто з чужих до нього не підійде.

- Важко тримати коня?
- Та нічого важкого і немає, - почула у відповідь від господарів. - Аж корові сіно заготовляємо, і Малишу теж.

-Та крім сіна, йому ще ж щось треба.
- Аякже. Ви на одній картоплі не сидите, - каже господар. - І кінь хоче смачно їсти. А їсть він усе підряд. Як треба його запрягати, то мусиш для нього щось смач­неньке брати: цукерки чи печиво. Любить їх дуже.

Довгої розмови з господарями у нас не вийшло. Поспішав дуже чоловік. Каже, роботи ще у нього багацько. Утім, як кожного дня у селі. І в тій роботі незамінний і надійний помічник - Малиш. Од­нісінький на все Деснянське.

Джерело: "Нові горизонти", Людмила ВЛАСКО. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.