Багатодітна мати Валентина Ромащенко встигає і городи саджати і пісні в ансамблі співати

У кожної жінки своє щастя, і складається воно з різ­них чинників. Ми всі розуміємо щастя по-своєму. Але ж це поняття неодмінно пов’язане з дітьми, бо вони для кожної - найголовніші і найдорожчі в цьому світі.
У Валентини Ромащенко з Товкачівки - п’ятеро ді­тей. Старший син Олексій живе далеко від рідного села, інший, Ігор, - окремо з родиною, на цій же вули­ці, а Рамін - воює на фронті. Саме про нього нині всі мамині думки, молитви, сподівання. І саме з розмови про нього ми почали спілкування в її затишному гос­тинному домі.



Щодня болить материнське серце - як він там, що їсть, чи не мерзне під цими безкінечними весняними дощами, чи здоровий? Так рідко дзвонить, нічого не розповідає, всього лише декілька слів, мовляв, у нього все в нормі... А інколи не виходить на зв’язок по декілька днів. Вона все розуміє - там, де ідуть бої, не до сентиментів...

Перед Великоднем разом з доньками та маленькою онучкою Софійкою напекли біль­ше 20-ти пасок (для сина і для його побра­тимів), нафарбували яєць, запекли м’ясо і через волонтерів відправили на фронт.

Раміну - 26 років, до початку цієї росій­сько-української війни він встиг вже пово­ювати в АТО, з початку повномасштабного втор­гнення був у Територіальній обороні, а тепер ось - в самому пеклі.

І хоч як би не боліла її душа за сином, вона намага­ється жити далі, робити все, що має робити звичай­на (і - така незвичайна!) сільська жінка - турбуватися про доньок-двійняток - чотирнадцятирічних Арину та Альбину, внученьку, готуватися до весняних по­льових робіт, засаджувати городи, доглядати куро­чок та ще й численних котів та собак. Члени її роди­ни не можуть пройти повз цих беззахисних тваринок, яких інколи люди кидають напризволяще. В цьому домі захистять, нагодують, зігріють всіх.

З перших хвилин перебування в цьому гостинному домі, почуваєшся дуже спокійно - відчувається, що тут живе справжня родина, в якій панують любов і злагода, в якій всі пов'язані одними справами, думками, сподіваннями...
Підвіконня заставлені ящиками з розсадою, на веранді вона росте під особливим фіолетово-блакитним безтурбот­ним світлом - одразу чомусь подумалось, чи не потрапила я на іншу планету, на Нептун, чи що?

В оселі тепло, чисто. Через півгодини спілкування з Ва­лентиною та двійнятами і Софійкою, подумалося, що знаю я їх давно. Дівчатка з радістю розповідали про те, що вони займаються в хореографічному колективі БК «Перлинки», показали відео танцю, з яким вони зайняли перше місце в онлайн-конкурсі, розповіли про навчання в школі і мрії. А ще - засипали мене різними розумними питаннями, познайо­мили з собакою Альмою, яку перед війною приніс додому їх брат Рамін. У маленької Софійки раптово випав молочний зуб, і всі ми почали обговорювати цю важливу подію і ради­ти, куди його покласти, щоб Зубна Фея у відповідь принесла їй подарунок.

В дім завітала і мама Софійки Люба - ладненька, малень­ка жіночка, більш схожа на юну дівчину. Пані Валентина знайомить мене зі своєю невісткою, яку вже встигла мені перед тим розхвалити. Люба - соціальний працівник, і з ран­ку вже бігає по своїх підопічних.

Відчувається, що в цій родині всі звикли працювати - у кожного свої обов'язки. Дівчатка прибирають в оселі, посуд миють, завжди картоплю з мамою садять, печуть млинці на сніданок.

Говорять, що подужаємо, то й робимо всі разом. Левова частина роботи, звісно ж, на маминих плечах. Всіх нагоду­вати, все випрати, поробити з двійнятами уроки, бо навча­ються вони в 7 класі, у них і фізика, і хімія.

Весною та літом роботи додається, бо потрібно саджати городи. З розсадою завжди багато клопоту: перець, помідо­ри, капуста - всього багато і багато різних сортів. Ранньою капустою, огірками Валентина вже парники засадила, посі­яла редиску, багато цибулі та часнику. Інколи натрудиться так, що до ліжка не може дійти ввечері.



У неї разом з хатою - 25 соток, але жодний клаптик землі не гуляє. Люди говорять їй: ти і палку посадиш - буде рости. Вишні, аґрус, ожина, малина - біля них теж потрібно «ви­танцювати», приділити належну увагу. Малина висока, як дерево, її завжди багато, вона крупна і смачна. Справжній малиновий рай. Поспіє - і варення вариться на зиму, ягоди закладаються свіжоморожені і консервуються в банки, як компоти, холодильник великий з морозильною камерою в кредит взяли... Всього вистачає, ще й з людьми діляться. Ось затіяли експеримент мічурінський - намагаються з зер­нини граната дерево виростити.

Ми йдемо всі разом до теплиці та парників, роздивляє­мось там всі рослини. Валентина розповідає про свої квіти.
У дворі у них завжди багато квітів (недарма ж і призвіще у неї таке «квіткове», пов'язане з ромашками) - тут гвоздика китайська завжди росте, квітне, тут мак, дзвіночки. Конвалії, хризантеми, півонії, тюльпани, - кожна квітка в свій час цві­те і радує, а чорнобривцями у неї весь город засіяний.

Вибачається за свій, як їй здається, не впорядкований належним чином двір, бо немає чоловічих рук. Відчуваєть­ся, що життя не завжди було лагідним до жінки. Були різні періоди - на заробітки їздила, торгувала секонд-хендом, качок, гусок, корову тримала - дітей підіймати потрібно ж було... Тепер ось, нарешті, житло своє є - цю хату вона в кредит купила, газ до двору сама провела, по одній кімнаті помаленьку ремонт робила, дім з усіма зручностями.

Вихід завжди знаходила, бо родину ж годувати потрібно. Паски людям пекла - паски у неї смачні, прекрасні. Працю­вати з тістом - одне з найулюбленіших її занять, тісто її руки люблять. Випікати пироги і паски, торти і рулети - це у неї від мами. І донечки вчаться у неї цьому кулінарному мис­тецтву - і замішувати тісто, і прикрашати паски. Напече всього, подзвонить подругам та сестрам, вони на велосипе­ди та до неї — чаювати.

«СПІВАЄМО НАВІТЬ ТОДІ, КОЛИ ХОЧЕТЬСЯ ПЛАКАТИ...»

Валентина працює художнім керівником Товкачівського будинку культури, і це теж - важлива частина її душі і долі. Тим більше, вона працює там разом з двома своїми рідни­ми сестрами.

Зізнаюся, що я давно закохана в їх жіночий вокальний колектив «Пісня душі», про який я дізналася з їх оригіналь­них відеокліпів, розміщених на сторінці у Фейсбуці. В репер­туарі ансамблю - українські народні і сучасні пісні.

Всі учасниці ансамблю - такі красиві, колоритні і талано­виті! їх спів зачаровує, примушує стискатися серце від туги та радості. Вони не співають просто стоячи на сцені, всі їх кліпи мають сюжет, композицію, як справжній маленький фільм. Майже всі кліпи зняті в природних локаціях - на улюблених товкачівських полях, на околицях рідного села або вдома, в українській хаті, за дружнім чаюванням.

Як у кліпі «Моя рідня» - у пісні на слова та музику Народ­ного артиста України Анатолія Матвійчука.
А ось кліп на пісню «На стежині, сніжком запорошеній» знімався зимою. Пісня про розлуку і про те, що двом не судилося бути разом. А чоловічу роль у ньому грав, як справжній артист, односелець Юрій Чирко.

«Зоре моя вечірняя» вони співають на фоні розкішних домотканих рушників, які перетворилися на великий ки­лим стародавніх українських узорів та орнаментів. На учасниках ансамблю завжди красиві, такі яскраві, костюми - автентичні сорочки, плахти і корсети, бабусині намиста - любо глянути!



В цьому оригінальному колективі і співає Валентина ра­зом зі своїми рідними сестрами - Юлією та Ольгою (Юлія - директор БК, Оля працює в ньому техробітницею). У них вся родина співуча - і це також від мами. Вона їм на ніч не казки читала, а співала українські народні пісні. Всі п'ять її доньок співають, як і їх брат, який ще й на різних інструментах грає.
А кліпи вони придумують всі разом, всі учасниці колекти­ву - обирають пісню, радяться, як це можна обіграти, в яких декораціях знімати, що в руки взяти.

Спочатку їх відеокліпи знімав син сестри - Юлії Ожеми. Потім Руслан навчив цьому маму, і тепер вона сама все зні­має, записує, обробляє звук.

Запитую у пані Юлії - які задачі стоять перед закладами культури в ці непрості воєнні часи? Директор будинку куль­тури говорить, що сьогодні важливо підтримати односель­ців, згуртувати їх навколо майбутньої перемоги і популяри­зувати все наше - українське, наші пісні, обряди, традиції. Це підіймає дух і вселяє віру в людей.
Пані Валентина також впевнена, що пісня допомагає пережити ці складні, тривожні часи. Вона очищує та лікує душу. У кожного з учасників колективу свої біди, хвороби близьких, якісь проблеми, але вони збираються і співають. Співають інколи й тоді, коли плакати хочеться. Пісня рятує. Робота рятує. Спілкування з однодумцями, з подругами, які теж закохані в пісню та творчість.
Ось нещодавно влаштували майстер-клас «Великодня писанка», разом з Малодівицьким будинком культури про­вели спільний благодійний концерт, задонатили значну суму на ЗСУ.
Вона, як художній керівник, займається костюмами, ре­петиціями дитячого хореографічного колективу, восени організували та провели фотосесію «Золота осінь». Без справи не сидять, намагаються пропонувати односельцям цікаві заходи, і до них в будинок культури завжди поспіша­ють люди...

«ГОСПОДЬ МЕНЕ ЧУЄ...»

Пані Валентина дуже дорожить своїми сестрами і цінує те, що їх пов'язують родинні зв'язки, разом пережиті дитин­ство і юність. Вона радіє з того, що їх всіх об'єднує любов до України, до творчості.

Жінка, яка співає. Красива, розумна, талановита. Молода і приваблива. Працьовита, легка на підйом, яка завжди тер­пляче переносила всі труднощі долі, але ніколи не здава­лася. Після всіх бід вставала, витирала сльози і йшла далі.
Вона пишається своїми дітьми та онуками. В них її ща­стя. Все, що вона любить, поряд з нею - її рідні та близькі, її город, засаджений чорнобривцями, пісні, які вона співає, яскраві українські спідниці, корсети та плахти. Випечені нею пироги та рулети, якими вона пригощає сусідів і друзів. Думки і мрії про майбутнє. Все добре.

Єдине її печалить - те, що син на фронті, що війна. Чекає його, молиться за нього і побратимів, просить Господа, щоб послав всім нашим воїнам Янголів-Охоронців, щоб всі вони повернулися додому і війна скінчилася.

Коли вся родина разом з Альмою вийшла, щоб про­вести мене по залитій дощем вулиці до траси, я рап­том зрозуміла, що дім їх стоїть на горі. «Влітку у мене у дворі - справжній рай. Квіти квітнуть, сонечко, - з усмішкою говорить Валентина. - Ось літо настає, тепло, сонце... Так, дім наш стоїть на горі. А це озна­чає - поближче до Бога.І Господь мене чує...»

Лілія ЧЕРНЕНКО, “Прилуччина + Прилучаночка”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.