Остання переселенка з прикордонної Сеньківки розповіла, як обжилась на новому місці

У Пекурівці ошатне дворище радує око. Свіжовифарбуваний веселий паркан, за яким чується гелготання гусенят і дзвінкий щенячий гавкіт. Все до ладу, все по господарськи. Секретар міської ради Світлана Більська прочиняє хвіртку: «Ніно Леонідівно, ми до Вас у гості! Показуйте, як Ви обжилися на новому місці!». Худенька жінка з посмішкою притримує господарство – меткого песика і грайливе кошеня. Вони тут – нові жильці, з березня нинішнього року. Ніна Маленок – остання з мешканців Сеньківки, які були вимушені покинути рідні хати, рятуючись від війни. Вона радо запрошує у хату, бідкаючись, що гостей не чекала. Але її тривоги даремні – довкола все сяє чистотою і доглянутістю. Лише легкий відтінок суму за рідною домівкою оселився тут разом з господинею.



Ніна Леонідівна народилась у Сеньківці, що розташована безпосередньо біля кордону з агресором. Каже, памятає своє дитинство як час розквіту рідного села.

– Наш колгосп «Дружба» процвітав, – згадує вона 70-і роки. – Людей в селі жило багато, всім робота знаходилась. А в часи, коли проводився щорічний фестиваль молоді, все довкола вирувало, цвіло, співало й танцювало. Я старші класи школи закінчувала в Мощенці, а потім подалась вчитися в Чернігів, у торгівельно-кулінарне училище. На останньому курсі у нас була восьмимісячна практика в Євпаторії. Отоді я й закохалась у південь України. Я такої краси ніколи не бачила! І навіть мріяла там залишитись, але правління колгоспу надало запит в наше училище, що має гостру потребу в кухарях. Тому мусила повертатись додому, але часто згадувала і Євпаторію, й Сімферополь, і Ялту, й Севастополь. Вже працюючи в колгоспній їдальні, сама собі дала слово, що коли вийду на пенсію, поїду в Євпаторію, в край, який закохалась. Може, й не на назавжди, а так – відпочити і просто помилуватись. Та не здійснилось – якраз як тільки вийшла на заслужений відпочинок, почалась проклятуща війна.

До виходу на пенсію в Ніни Леонідівни аж ніяк не було здійснити свою мрію й відправитись в омріяну подорож – робота в колгоспній їдальні, заміжжя, народження донечки Алли. Потім – розлучення, знову робота і будівництво будинку для себе й доньки, в чому допомагали батьки. За два роки простій селянській родині вдалось звести добротний будинок. А ще через три роки Ніна знову вийшла заміж. Зявилась друга доня Оксанка. Чоловік Анатолій не ділив дітей на своїх і чужих, до обох ставився однаково, з батьківським теплом. І хоч знову сімейний корабель дав тріщину, від доньок не відмовився – допоміг і вивчити, і заміж по людськи віддати. Добряче допомагала з дітьми й свекруха. Вже обоє дівчат заміжні, живуть з родинами в Чернігові, подарували батькам трьох онуків.

Якраз перед початком пвномасштабного вторгнення Ніна Леонідівна справила 60-річчя. Пропрацювавши 18 років кухарем, після розвалу колгоспу трудилася соціальним працівником, а останні пять років – працівником комунального господарства та технічним працівником в сільській раді. Словом, все як у всіх. Не без проблем, але життя текло рівномірно й спокійно. Можна було подумати й про втілення давньої мрії.

– Здавалось би, все є. Досягнув у житті всього, чого хотів, – розмірковує жінка. – Та не тут то було. Ніч на той четвер я запамятала назавжди. О пятій ранку крізь сон пучула вибухи та свист. Я різко підхопилась, запалила світло у всіх хатах, вийшла на вулицю. Небо червоне. Довкола смердить горілим. У дворі горить, кіптить снаряд, встромлений у землю. Ще гарячий. Ніде нікого. Небо знову яскраве довкола. О сьомій сусіди повиходили. Моя хата по тій вулиці, що на Берилівку виїзд. Обїзною дорогою пішли танки. Дуже багато. Три рази по 160 танків нарахувала. Ракети тягнули, бензовози. Три ночі йшли. На третій день по селу стали їздити військові машини та ходити військові з автоматами.

Було дуже страшно. Біля хімсладу стояло два їхніх атомобілі, які освічували все село. Видно вночі було як удень. По людських городах ходили військові. Я вікна позапинала двома ковдрами. А однієї ночі під моїм двором зупинилась військова машина і дві години світила у вікна моєї хати. Я дві години тремтіла від страху. Сама ж бо. Але чужинці ні у двір, ні в хату не вломилися, на щастя.

На четвертий день, каже Ніна Леонідівна, над селом почали літати ворожі літаки. Скільки їх було – не злічити. За три години жінка нарахувала 14. Бачила, як один, підбитий, повертався назад – горів, іскри летіли. Слідом його супроводжував другий літак.

Оточення було переживати важко. Без світла, звязку – відрізані від усього світу. Але жителі Сеньківки мужньо справлялись з усіма випробуваннями. 31 березня став визначальним днем, коли всі побачили, як ворожа техніка тягнеться назад, за лінію кордону. Радості не було меж.

Ніна Леонідівна каже, дякують мужнім електрикам, які під обстрілами приїжджали відновлювати енергопостачання, старості Сергію Руденку, який привозив хліб, міській раді, яка відшукувала різноманітні фонди, щоб допомогти і продуктами, і грошами. Але ейфорія тривала недовго. Через пару днів почались обстріли околиць села, а згодом і самої Сеньківки.



– Ночувала по людях, бо самій страшно було, – каже господарка. – Пішла б у погреб, але стала боятись після того, як у двір ракета прилетіла. Гуртом спокійніше. То отак і досиділась до останнього. Люди виїжджали по одному – хто в Берилівку, хто в Мощенку, хто куди. Спочатку тільки на ніч, а вдень повертались – господарству лад давати. У селі ж у кожного живність. І в мене і город був, і гуси, і кури. Потім обстріли почастішали, було, в день і до 40 бабахів прилітало. Горіла трава й високовольтна лінія. Ми, хто ще залишався, виходили з лопатами й обкопували довкола, щоб не дати вогню розповсюджуватись. Але з кожним днем ставало все небезпечніше й небезпечніше. Ото вже коли сама залишилась, донька вкотре подзвонила і вже категорично: «Збирайся, через дві години по тебе приїдуть». Вона якимсь чином домовилась з волонтером Олексієм Пильником. Дякую йому сердечно – не побоявся, приїхав за мною своєю «Нивою». Так ускочила, майже нічого з собою не взявши, тільки курей. А куди ж їх кидати? Мо, сорок чудових несушок. Олексій вивіз мене в городню, а звідти вже сват своїм автомобілем до себе. В Черниш привіз. У нього якраз ювілей був, а я приїхала з тиском та сльозами, ледь не «швидку» довелось викликати. Як то воно – на старості літ з власної домівки світ за очі тікати?

Три дні погостювала у сватів, та й поїхала в Чернігів – там у них квартира, яку свати дітям залишають, тільки облаштувати треба. Третій поверх. Величеньке місто. Все незнайоме. І Ніна Леонідівна почала почувати себе недобре.

Чотири місяці по лікарнях. Тепер каже – мабуть, на нервовому грунті організм почав давати збій, від пережитого й невизначеності з майбутнім. Бо все думала й думала про домівку. Тому, підлікувавшись, почала роздумувати що робити далі. Почувши, що Городнянська громада купує житло для переселенців, обїздила мо, половину сіл на Городнянщині, шукаючи підходяще житло.
– Свати мене усюди возили, – з вдячністю говорить жінка. – Тільки в Дібрівному десь 12 будинків оглянули. Все є, хати гарні, жити можна, але нема води. А свердловину мені самій не по силах встановити. Були і в Черниші, і в Клочкові. Якось все не те. А потім почула, що є хати в Пекурівці. Староста Надія Пятківська, дай їй, Боже, здоровя, усюди поводила, показала, мо, десять хат. І, знаєте, всі такі, що можна жити. А мені оця до душі припала. Вона нагадує мені мою, що в Сеньківці. Господарві документи міській раді надали для оформлення, я одразу й заселилася сюди. Спасибі добрим людям, ще й меблі мені залишили, бо в мене ж геть нічого не було…

Життя ніби налагодилось. Ніна Леонідівна засадила город біля свого нового житла, причепурила його до ладу. Завела гусенят і котика з песиком – для розради. Та, каже, душа болить за рідним селом і рідною хатою.




– Разів шість вже, попри небезпеку, я звідси, з Пекурівки вже, пробиралася в Сеньківку. Треба ж щось із речей позабирати. Ото маршруткою до Мощенки, а далі – велосипедом до Сеньківки. Приїхала якось, повідкривала віконниці, впустила світло. А тепла домівки не відчула. Наче злодюжка у власній хаті. Кидала поспіхом в сумку речі – що траплялось під руки. І список був, а я не соображала. Таки за кілька разів забрала мед, цибулю, моркву, гриби сушені. Ще консервовані треба забрати.

Попри небезпеку, вона все одно збирається ще навідатись до рідної хати. Навіть незважаючи на те, що одного разу її з велосипедом весь час супроводжував ворожий дрон, а останнього разу мало під обстріл не потрапила.
– У своїй би хаті ніби присісти на диван, душу відвести, перепочити. Та серце від страху скамяніло. Дві сумки винесла, іду з велосипедом назад, а воно як забабахає на дорозі між берилівкою та Мощенкою! А все одно поїду. Там же лан полуниці. А ще у відрі в дворі цибулини сортових гладіолусів. Трохи більших я привезла, але ж і решту не залишу. Хай тут ростуть. А ще літрову кружку треба забрати, чугунчик – спробуй де такий тепер купити. Як згадаю своє село – ми ж усі стежини в лісі й полі знали. Ягоди, гриби. А зараз все заміновано. Я й тут у ліс на розвідку пробиралась. Під Стовпівку. Подивитися чорничник. Щось ягід не густо. А то мене знайома по суниці запросила під Стару Рудню. Шість кілометрів велосипедом в одну сторону. Півтора літра ягід назбирала, а два дні потім з тиском лежала. У нас суниця в полі росте. І комарів та гедзів нема стільки, як тут у густих лісах. Ну та надумаюсь – все одно ще поїду по ягоди або гриби. Аби війна скоріше скінчилась. Тут добре, люди хороші. Й староста Надія Василівна все турбується, допомагає, і ось Світлана Анатоліївна, дяка їй велика. І люди тут гарні – кожен допомогти хоче. Молоком пригощають, сусід Сашко грубу переробив, дідусь Петрович у свої 82 роки мені й косу, й граблі зробив. Словом, все добре. Але ж як би хотілось додому, в Сеньківку… Дуже скучаю і за хатою, і за односельцями… Чи ж вдасться колись повернутись туди?... Сподіваюсь, що , як кажуть, після темної ночі завжди наступає світлий ранок. Вірю, що ми цього дочекаємось…

Світлана ТОМАШ, "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.