У Лариси Кеди усі думки - про воїна-сина, і молитва за нього теж

Лариса Кеда з Риботина - одна із тисяч українських матерів, котра з молитвою чекає сина із лінії вогню. Її Віталик пекельними дорогами війни йде із чотирнад­цятого року, коли почалася війна із росією. Нині наш захисник там, де найгарячіше. Був поранений у страшно­му бою, з якого не всім судилося вийти живим. Та про війну мамі - ні слова, аби рідненька менше хвилювалася і не знала жахливої правди із фронту.



Хіба хто може заглянути у душу матері, аби побачити, що там коїться, коли її син на війні. Усю безмірну глибину переживань та щирість материної молитви розуміє лише той, чиї діти під кулями боронять Україну.

Останні вісім років неспокійні і в Лариси Федорівни Кеди з Рибо­тина. Відтоді, як росія зі зброєю в руках ступила на українську землю. На той час її син працю­вав у столиці на будівництві. А коли почалися бойові дії на сході країни, Віталик, котрий свого часу проходив строкову службу в де­сантних військах, у перші місяці був мобілізований. Спочатку була учебка в «Десні», а потім - на лінію фронту. Але мамі про те, що вже у гарячій точці, - ні слова. За­певняв, що він у «Десні». І мама вірила. А коли Віталиків телефон довго мовчав, забила тривогу. Але молодша донька Ірина за­спокоїла маму, мовляв, телефон у Віталика розбився. Обоє, брат і сестра, мовчали, не зізнавали­ся, аби мама не хвилювалася. А мама непокоїлася: «Як же він без телефону? Треба грошей назбирати та купити, бо ж це не діло - бути без зв'язку». А Ірина переконує, не треба, сам купить. Каже: «Говорила із побратимами, з Віталиком усе добре. Не хви­люйся, мамо!».

Лише згодом Лариса Федо­рівна, яка не чула голосу сина понад два місяці, дізналася, що її син безпосередньо на війні. Зго­дом атовець вирішив підписати контракт і продовжити військову службу. Фактично воєнними до-
рогами 34-річний Віталій іде вже понад вісім років.

- Ми говоримо з ним на всі теми, але тільки не про війну. Ві­талик ніколи і нічого не розказує. Ні тоді, коли був в АТО, ні зараз, - розповідає Лариса Федорівна.

- Каже: «Мамо, не питай нічого, воно тобі не треба». Але коли почалося широкомасштабне вторгнення, мені вже сказав, що знову - на війну. Воювати пішов добровольцем.

І всі материні думки - про свого захисника. І молитви до всіх святих і за сина, і за всіх хлопців, що воюють. Аби тільки живі були. А навесні цьогоріч маму чекав сюрприз.

- Донька телефонує, каже, Віталик має прийти у відпустку. Зраділа. Чекаю. Вечерю смачні­шу готую. Відчиняється хвіртка - Віталик із двома палицями. Ледь не зомліла. За грушу вхо­пилася, щоб не впасти, - згадує день зустрічі мати. - Вони ж, ні син, ні дочка, мені не сказали, що Віталик поранений, що він у госпіталі.

І ось її найрідніший воїн удо­ма. Для мами - то величезне щастя, хоч таке і коротесеньке. Як мить, але яка бажана і чекана. Обійми... Що може бути теплішим за материні обійми. Радість зу­стрічі, а разом з нею - і сльози, сльози, сльози. Розмови по душах, але не про війну.

-У мене навіть думок не було, що з сином біда, і тривоги явно вираженої теж не було. Просто ті дні якось нило серце, дуже давило. Ірі дзвонила, кажу, серце болить, чи все добре з Вітали­ком. Запевняє, добре, а мені порадила до лікаря сходити. Щоправда, незадовго до приїзду сина чула від однієї жінки, що Віталикове військове формуван­ня, не знаю, як і зветься воно, розгромили, лише троє живими вийшли з поля бою. День якось трималася, а під вечір усю тряс­ти почало. Сину подзвонити не могла. Його телефон мовчав. Він мені набирає чи пише, коли є можливість. Дзвоню знову Ірині, чи все добре з Віталиком? Зно­ву чую від доньки: не хвилюйся, усе в порядку.

Лічені дні Віталій побув удо­ма. І знову - на передову.

- Де він, що з ним, не знаю нічого, - каже мама захисника.
- Мовчить. Не зізнається... На зв'язок виходить рідко. Сама себе заспокоюю: із сином усе добре.

А хіба не боліла у матері душа, коли донька торік тікала від війни із Харкова, який бомбили. Важко і небезпечно довелося вириватися з міста.

- Іра теж у мене — партизанка, - каже мама. - Дивлюся новини, по Харкову бомби кидають, а донька каже, у нас усе нормаль­но, не переживай.

Нині 24-річна донька в Чехії. Працює на заводі, який виготов­ляє запчастини до автомобілів. На роботі - по 12 годин на добу.

- Як не важко, але у безпеці, - каже мама. - Хоча на життя на чужині Ірина не скаржиться. А ось за мене переживають обоє: чи все в мене є, що купити на день народження, що мамі хочеться.

Хороші в мене діти. Віталик, як приїде, бува, усе на світі переро­бить. Він майстровитий у мене: і по металу, і по каменю - усе вміє робити. Та і по життю він дуже цілеспрямований. Як щось надумає - зробить обов'язково. Був такий випадок. Навчався в Реутинцях. Доїхати саме не було чим. То пішки пішов. Інші хлопці додому повернулися, а він - ні, бо ж на навчання треба.

Діти. Вони - смисл життя чи не кожної матері. Про них - усі думки, і коли малі, і коли вже до­рослі. А зараз, коли війна, до ма­миних думок додалися і страшні тривоги, переживання.

Ото щоб дурні думки у голову не лізли, каже наша героїня, і хоч чимось допомогти ЗСУ, бігала до будинку культури разом з іншими жінками маскувальні сітки для воїнів плела. Виручала Лариса Федорівна воїнів і своєю краплинкою крові. Вона - донор із багаторічним стажем. Каже, разів сорок уже кров здавала.

- Удень, коли постійно в ро­боті, якось легше, - каже бідова і невгомонна Лариса Федорівна. - А вночі, коли падаєш у ліжко, заснути довго не можеш, хоч і втомлений, сон кудись тікає. Якби ви знали, як важко і само­тньо буває на душі. Усе думаєш, як там Віталик, як усі наші хлопці. Надивишся новин по інтернету, так страшно стає, моторошно. Думаєш, дай Боже, щоб усі із війни повернулися живими. Кож­ного ж із них чекають вдома, як і я свого Віталика.

Чекають... Моляться і вірять: вони, наші мужні й нескорені во­їни, повернуться додому живими і з перемогою.

Людмила ВЛАСКО, “Нові горизонти”

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.