Валя Воробей не може жити без краси

Валя Воробей приїхала навчатися у Дігтярівське про­фесійно-технічне училище на майстра-плодоовочівника аж із Щорського району, тепер це Сновщина. Шлях від дому неблизький, та п'ятнадцятирічна сільська дів­чина любила землю, із задоволенням працювала на ній і дуже раділа, коли грядки були щедрими на врожай. А ще Валя вміла гарно малювати, особливо пейзажі, квіти, і на додачу Бог подарував їй чудовий голос. Дігтярі з тихоплинним Удаєм, з мальовничими сосновими лі­сами, перелісками, широкими полями з першого дня заполонили її душу і стали рідними.



Дівчина відразу у селищі стала своєю: гарно навчалась в училищі, записалася в гурток малювання, із задоволенням співала у хорі будинку культури. Особливо їй подобалося у вільний час малювати, оте давнє, ще з раннього дитинства захоплення, ніби прокинулося в її душі. Отож, з вели­ким бажанням відвідувала гурток, який вела зовсім юна дипломована худож­ниця Світлана з Варви. Вона відразу помітила талант дівчини і порадила після закінчення навчання у Дігтярях вступати у художнє училище. Обрали чомусь Тамбов, надіслали туди Валині малюнки і звідти прийшло запрошен­ня на навчання. Та батьки відговорили дівчину: були складні 90-і роки, без­грошів'я і невпевненість у завтраш­ньому дні, а в них у сім'ї семеро дітей, котрих треба було когось навчати, а когось підтримувати. Всі вони один за одним обирали життєві дороги і вилітали з батьківсько­го гнізда. Вирішили на сімейній раді, що вчитися донька туди не поїде, бо не вистачить статків на це в родині.

Колгоспи розпадались, тож і плодоовочівником ніде не влаштуєшся. Та трапилась робота на Дігтярівській фа­бриці художніх виробів і дівчина без вагань пішла туди ткалею. Тямуща, привчена до діла, вона швидко там освоїлась. А потім уже й ніколи не покидала се­лища. Пішла заочно на­вчатись у Ніжинське культосвіт­нє учили­ще, вийшла заміж за іванківського хлопця Віктора Михалка. Народились в них Віталій і Віка. Ща­стя - через край, і все життя попе­реду. Згадує давнє, як ви­ходив їхній сімейний ко­лектив на районну сцену і скільки оплесків подарували глядачі Валі, Віктору, Віці і Віталію. Робота, господар­ство, діти - вгору ніколи глянути. Тоді наче й забуло­ся малювання, за щоденними турботами не до нього було...

Валентина Андріївна Михалко стала працювати у Дігтярівському ліцеї вихователем гуртожитку, в цьому за­кладі трудився і її чоловік Віктор Петрович. Та в один чорний день життя цієї щасливої родини розділилося на “до” і “після”. Жахлива аварія, у якій постраждали чоловік і донька. Вікусю вдалося врятувати, а Віктора - ні. Як жити далі молода жінка не знала. Але в неї були маленькі син і донька, про яких треба щодня дбати. Якось зранку починати новий день і шукати роботу для рук, котра б лікувала душу... І тоді в ті найтривожніші миті життя Валентина згадала про полотно, про фар­би, стала відшукувати розраду в прекрасному. Хоч на мить забувалось горе, коли весняну землю розбуджував пролісок, на очах розквітала троянда, у вечоровій тиші прислухалась, як скриплять очерета в плавнях, похи­туючи оксамитовими голівками. Потім, продовжуючи в уяві хвилини спілкування з прекрасним, під пензлем вони оживали на її картинах. За тим заняттям хоч якось тамувався душевний біль.

А ще садила квіти. Вони і наразі ростуть на кожному вільному клаптику її подвір'я. Облаштовувала будинок, який дістався їй у спадок від дігтярівського баяніста Во­лодимира Омеляновича Сисуненка. Вони жили з дружиною вдвох, діток не мали і дуже прив'язалися до Вален­тини. Коли чоловік на схилі літ залишився один - Валя турбувалася про нього і він на знак вдячності залишив їй свою хату. Потім багато ще довелось ремонтувати старенький будинок, добудовува­ти, навчилась жінка виконувати майже всі ремонтні роботи. Тепер її дім - як справжня казка з нама­льованими на стіні у вітальні орхі­деями та у веранді - маками з во­лошками... Це її світ краси, котрий вона створила спочатку в мріях, а потім своїми руками. Сімнадцять літ пропрацювала вихователем у ліцеї, а пізніше пішла трудитись за дипломом у Іванківський бу­динок культури художнім керівни­ком. Це справа її душі, а не тільки тому, що має таку професію. Бо за великим рахунком жінка ніколи і не розлучалася зі сценою.





А діти стали вже дорослими: син Віталій живе в Дігтярях і працює на місцевій тваринницькій фермі, для доньки Вікторії, як ступила маленькою на сільську сценуа так і понині пісня, музика її доля. Спочатку закінчила Чернігівське музичне училище імені Ревуцького, потім - Київський університет культури і мистецтва. А по закінченню стала співати у дуеті “Оксамит” у відомому ресторані Михайла Поплавського “Батьківська хата”. Так складалась її доля у мир­ному житті, до великомасштабної війни з росією. Тепер Вікторія живе за кордоном, займається там улюбленою справою, співає українські пісні.
Війна внесла свої сумні корективи у життя кожного. Ду­малось, епідемія ковіду в світі, і в Україні теж, це вже найгірше, що може нас очікувати. Та ранок 24 лютого став найчорнішим для кожного україн­ця. Не до пісень. Не до краси, коли руйнується світ. Хоч як без краси? Коли в душі чорна не­проглядна темрява - так думками тягнешся до світла. Не знаю, як кому, але багато хто ділився сокровенним, що після перших днів відчаю, несприйняття розумом цього ніби страшного сну - хотілося чистого, світлого, яскравого. І так радісно, так тонко сприймалися всі паростки прекрасного, на які б раніше і уваги не звернув.

Валентина Андріївна зізнається, що після пер­ших днів, тижнів розпачу взялася за пензель.

Хотілося намалювати світ - прекрасний, мир­ний: спокійний зимовий ліс, де не рвуться сна­ряди, золоті берізки, що розбіглися пагорбом, а на подвір'ї біля кущів бузку пасуться кури. На її картинах дихає магія вечора і розпустили свої пелюстки пишні айстри, очікування щастя під дощем у багряному парку, застигла Удаю гладь в оче­ретах і дивні птахи з Петриківського розпису ожили на декоративних кухонних дошках. І жінка малювала - роз­квітали дивні кольори в її душі, вселяли оптимізм і віру, і народжувались картини, присвячені подвигу захисників і захисниць, нескорених солдатів, і міцніла впевненість, що все буде Україна.

Картинами своїми, котрі оживають під пензлем, Вален­тина прикрашає дім. Є ще в неї картини зі стрічок, із со­лоного тіста. Малює олійними та акриловими фарбами.

Оволоділа живописом мастихіном - спеціальним інструментом для нанесення олійних фарб крупни­ми об'ємними мазками.

А нещодавно Валентина Андріївна вирішила винести свою творчість на люди - у центральній бібліотеці Срібнянської громади нині працює виставка її художніх робіт “Душі моєї кольори”. За ко­роткий час роботи персональної виставки відвідувачі вже встигли оцінити творчість Валентини Ан­дріївни, непересічність і багато­гранність її душі. І щиро вдячні, що в цей складний час є нагода відволіктись від війни, отих безкі­нечних загроз, тривожних сирен і сумних звісток з фронтів.







І хоч заклади культури довгий час у зв'язку з воєнним станом перебували на простої, проте працівники куль­тури робили багато корисних справ для того, щоб до­помогти воїнам на передовій. Іванківчан зорганізовувала для корисних справ невтомна Валентина: разом плели маскувальні сітки, килимки для воїнів, щоб їм було те­пліше в холодних окопах, готували смаколики і донатили на потреби армії.

І ще про одну цікаву, як на мій погляд, деталь розповіла жінка в розмові. До ковідних локдаунів і початку війни серед іванківських дівчаток особливою популярністю ко­ристувався при закладі культури гурток “Умілі руки”, який вела Валентина Ан­дріївна. Звісно, тепер він не працює, та батьки попросили, щоб дівчатка прихо­дили по неділях до неї додому і вона їх далі навчала вишивати, в'язати гачком, малювати. Одним словом, розвивати в дітей любов до рукоділля. І жінка із задоволенням навчає дітей мистецтву творити.

- З весною на душі повеселішало, - зізнається наприкінці нашої розмови Валентина Андріївна. - Земля квітами прикрашається, все оживає, похмурі, холодні дні пішли слідом за зимою. Та добре на душі й від того, що зрештою працівники культури після простою по­вертаються до справи. Хочеться твори­ти, зустрічатися з людьми, робити гуртом добрі справи з тим, щоб своєю підтримкою допомогти нашим героїчним захисникам. А пісня, як і краса творіння наших рук, тепло наших душ і велика віра у Перемогу, допоможуть нез­ламним українцям пройти через усі складнощі.

Джерело: газета “Срібнянщина”, В. ПЕТРЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.