Житель Городні веде нотатки з окопів на передовій

Це записи городнянця – воїна, який зараз на передовій. Там, де саме пекло. Ми нічого не міняли й не прибирали «незручних» слів. Бо і в них теж – безжальна, жорстока правда реальності. Такі вони – наші хлопчики. Безмежно талановиті й чутливі. Вміють любити всією душею свій дім, родину, країну, кожного з тих, хто за їхніми спинами й беззаперечно вірить у них. Але й ненавидіти – теж. Читати ці рядки – боляче. Ніби перебирати уламки битого скла. Але їм болить ще більше… Болить серце й душа… І вся Україна…

Ніч холодна , поки що тиха . Навпроти хата з номером 33. Бува, вдень, а коли і вночі тихенько виходить бабуся , шкребоче замком , щось шукає в хаті , потім тишком-нишком вже йде до льоху і зникає . Ми спостерігаємо . Ми дивимося в ніч через око тепловізора в секторі .

– Павук, бачу рух на 12 годин! Три тіла повзуть , 300 метрів !
– Не бачу....
– Та дивись ...
Пішов шквал вогню , стрекоче кулемет , сусідні пости теж відкривають вогонь . Значить таки лізуть, засранці. Бій триває годину. Справно лупить наш АГС. Але трохи зачіпає і наших ...
–У нас два трьохсотих! – лунає в рацїї з сусіднього поста.
–У нас один триста в один двісті, – шипить рація з іншого.
Три секунди тиші ... Знову шквальний вогонь .... Нас прийшли змінити на СП. Ми йдемо відпочити хто в холодну хату , хто – до льоху .... Бушлат мокрий , аж тече ... Бронік чавить тебе, пригинає до землі . Натільне вже в'їлося в шкіру, там пече , там свербить , всюди страшенний бруд.
Відчуваєш, що тебе ковбасить температура , душить кашель , ти харкаєш зелені шмарклі і якийсь серозний гній плюєш собі під ноги.
Поспати не вдалося , бо команда до бою, всі на пости , реве бій. У нас знову поранений – ворожий АГС теж б'є добре . Його корегує чуже "мило" (дрон). Ти бачиш його всюди. Але це ще тільки ніч...
Ранок , тиша ... Та чи надовго.

Пролетіло "мило" .
– Працює мило, наше ?
– Мінус , мило не наше!

Чекаємо на обстріл . Перша міна. Не долетіла метрів тридцять . Десь гуде вороже мило . Почалося.
Вперемішку з 120-кою, 82 працює танчик і СПГ..... Все грохоче , земля великими фонтанами піднімається й падає, створюючи звуки, схожі на оплески глядачів ... Аншлаг... Хати розсипаються наче пісочні замки ...
Чех з Павуком пішли з кулеметом прикривати сусідів з боку городів ... Три міни. Три влучання.
Нема вже хати номер 33. Стріха розлетілася вщент. Це один...
Чех з Павуком контужені . Це два.

Сан Санич поранений в ноги , Зоря контужений , третій вояк, що перебігав дорогу – важкий поранений. Калюжа крові. Це три.

Все стрекоче , автоматно-кулеметна какафонія. Евакуація поранених ... Наче все вдалося, атака відбита...
Мокрий бушлат, бронік ще сильніше вминає тебе в землю. Ти вже не розумієш, від чого ти мокрий – чи температура, чи просто навантаження, якого ти на адреналіні не відчув.Всі плюють зеленими шмарклями й харкають під ноги серозну масу з бронхів ...
Затихло ....

***

О третій ночі тишком-нишком виходить з того, що було хатою номер 33, бабуся й питає, чи є можливість її евакуювати . Кажемо : «Так».

О 9-ій ранку Лис відводить бабцю на точку евакуації. Об 11.00 вона виїхала.....

Пощастило. Дали команду нас замінит . Ми йдемо на відпочинок . Треба пройти 500 метрів за хатами , потім перебігти 300 метрів поля до машини. Добре тим , у кого є сили. Собі ж розумієш , якщо впадеш – то все... Дихаєш так , що аж за чотири кілометри лякаються собаки . Слава Богу, Сліпий підхопив за руку й допоміг добігти . В кузов пікапа впав як гімно....
Через добу вдалося вибратися на тилову базу . Ніч в холоді бруді , липкий і мокрий , тебе ковбасять твої 39,5…
Нарешті після тривалої дороги ти біля лікарні. Все. Ти пацієнт ... Дівчата пропонують випрати речі , ти все знімаєш і віддаєш. Дякую, дівчата. Душ....Грьобаний душ .... Ніколи не подумав би, що три хвилини під теплою водою – то не те що Рай, а навіть набагато більше ..
Все. Тобі тепло .

А ось дивним чином і та бабуся з будинку 33 ....

***

Недільний ранок...
Сонечко крадькома пробилися крізь фіранки палати й ніжно променями , наче руками , маминими руками пройшлося мені по обличчю .
Ні , вставати взагалі не хочеться . Конче треба використати кожну секунду, хвилину , годину на свою користь, відлежатися , відіспатися на рік вперед . Хоча б на пару днів наперед.....

Завтра випишуть, і де ти будеш знов шукати прихисток від зими – невідомо . Які то будуть умови? Хто зна.

–Хлопчики, хто буде вівсянку ? – питає жіночка- санітарка.– З кількою, смачна!
–Давайте вівсянку , залюбки , тільки без рибки.
–Як скажете , хлопчики .

Вівсянка крупна , гаряча. Додаю в неї із учорашньої посилки від добрих друзів цукати з гарбузи, горішки , родзинки. Їм , дуже смачно. Довго жую кожну набрану ложкою порцію і смакую.

Згадую, що ці цукати – то своєрідне подвійне алаверди від жителів постраждалих від бойових дій районів Київської області , до яких мої друзі возили гуманітарну допомогу, а їм віддячували городиною – яблуками, які потім ставали джемом і їхали на позиції до наших військових, гарбузиами, які руками волонтерів перетворювалися на смачні солоденькі цукати і знову ж таки їхали до вояків. Ось і мені пощастило їсти цю смакоту.

Кожну хвилину, секунду , годину сьогодні я буду смакувати ... Кожну...

За вікном , десь дуже далеко чути як працює танковий кулемет . А ще чути як на всю гуде повітряна тривога . Можливо, то ЗУ-шка б'є по повітряних цілях ....

Кожну секунду ... Чому? Не знаю... Можливо, тому , що вони за ціною не стоятимуть . Їм байдуже, скільки вони втратять людей, захоплюючи якесь стратегічне невелике село.

Так, вони потім гуляються у велику "перемогу", пускаючи феєрверки у нічне небо з багатоповерхівок , в яких ще з місяць тому жили люди – вони слухали новини , подумки мучились від того , що навчилися читати поміж рядків "Сили оборони впевнено тримають під контролем Соледар...". На жаль, Соледару капець…

Люди до останнього жевріли сподіванням – не пройдуть кацапи ... Але ж вони ,суки, пройшли... Через гори своїх трупів і поранених , але пройшли . І тепер там – наче зона відчуження, як у Чорнобилі .... Пусті ,розбиті , почорнілі будинки і кацапи, які в п'яному угарі кричать своїми гнилими ротяками "Пабєдаааааа!!!!"...

Чому!? Не знаю ... Можливо, тому, що важко утримувати позиції до останнього , як того хоче керівництво, стрілковою зброєю, коли по тобі фігачать з усього що в них є і в безмежних об'ємах…

Тому що по десять , двадцять, а хто й ще по більше діб люди знаходяться в умовах, в яких неможливо витримати при здоровому глузді... Бруд, холод , опади, температура , бронхіти, виснаження моральне і фізичне , постійні обстріли і безмежні каравани кацапів, які пруть, мов ті таргани, з усіх шпарин, щоб з'їсти тебе і твоїх друзів ....

– Боже! Сущий на Небесах, да святиться ім'я Твоє! Най прийде Царство Твоє, як на Небі, так і на Землі! -–шепочуть зомлілі губи, висушені вітром.

-–Хліб наш насущний дай нам сьогодні! І прости нам провини наші , як і ми пробачаємо винуватців наших,– продовжують шепотіти про себе хлопці.

– І не дай ввести нас у спокусу, але визволи нас від лукавого...
Чому? Не знаю... Але постійно хочеться додому, в тепло, обійняти родину, вигуляти собаку, сходити в ліс і подихати розслаблено і повільно повітрям, набираючи його на повні легені ...
– Святий Боже , Святий Кріпкий , Святий Безсмертний, помилуй нас...

***

Чому мені болить ? ....
Нас в палаті шестеро. Молодший лейтенант , командир взводу, Сергій. Звання офіцера отримав наказом ОК «Північ», будучи сержантом на посаді взводного та маючи досвід бойових дій. В нього своя історія втрат особового складу, боїв з кацапами.

Ще лежать два гранатометники, один навідник БМП та два стрільця (один з яких я).
У всіх свої історії бойових втрат товаришів, поранених друзів . У всіх нас одна загальна історія початку війни з 2014 рок , спільна історія з 24 лютого 2022 року з початку повномасштабного вторгнення кацапів на нашу Неньку. Ми всі – українці, батьки наші українці, ми навіть говоримо між собою українською.

У нас у всіх спільний ворог – грьобана русня зі своїм гармузом пушкіних-лєрмонтових- достоєвських- шансона-балєта- машкова-вролі-Гоца, порєчєнкова, і всяка їхня тупорила руська фігня. Але ....

Але лише я один дивлюся і слухаю україномовний контент. На зауваження чому вони дивляться кацапське кіно або кіно просто кацапською мовою, на мене кидають погляди як на ідіота.

– Ваших друзів убивали з москальським акцентом, а ви? Як ви можете перемогти тих кацапів на полі бою, якщо ви не можете вичавити того кацапа з голови? При тому, що війні вже майже 10 років? Як? Чому?!

Це тільки в одній моїй палаті ... Так, лікарня в Слов'янську. Так, персонал москворотий патамушто бамбас... Бляха муха, десять років. Майже десять років війни, а ми і досі під впливом совкових рефлексій?
Чому мені болить ?...

***

Ніч. Мене тривожить , щось , в мене безсоння . Муза стука у віконце поруч зі мною і шепоче на вухо рядки, які я жадібно записую ...

Сльози душать, поки я набираю текст. ПТСР. Посттравматичний стресовий розлад. Точно знаю, це він.
Готово. Вірш готовий і дуже кортить з кимось негайно поділитися, поки свіжі емоції і почуття , щоб отримати будь-яку оцінку тому , що народила твоя голова, і ти жадібно розсилаєш повідомлення друзям.

Тебе трусить, тіло наче чуже, уявно відчуває що тебе наче пережовує велика Священна Корова, ковтає і ти шматками лізеш через Вселенську Сраку в невідомість ...

Моя мрія проста доволі,
І бажання одне - єдине.
Із усіх нагород нагорода –
Повернутись живим додому.

І тоді та простенька мрія
У єднанні з бажанням єдиним
Нададуть мені тую силу,
Щоб розправились мої крила.

Що тей брязкіт шматків металу?
Шелест грамот чи дзвін від кубків?
Я не хочу, щоб на поталу
Мого серця пустився стукіт.

Хочу я цілувати дружину,
Обійняти дітей рідненьких.
Боже, дай мені шанс і силу
Повернутись живим додому!

Мої руки візьмуть гітару,
Пальці стиснуть дзвінкії струни,
Й залунає чарівна пісня,
І загояться друзів рани.

І повстануть живі із мертвих –
Ті, що іншим себе віддали,
Ті, що сильні і дуже вперті ,
І бажали життя, а не смерті!

І засяє небо блакиттю
Над дозрілого хлібу жовтим
Безкінечною тою миттю,
Що далася і кров'ю, і потом!

Моя мрія проста доволі,
І бажання одне-єдине.
Із усіх нагород нагорода –
Повернутись живим додому.

Повідомлення пішли своїм адресатам і ти в очікуванні відповіді не помічаєш, як засинаєш ....

Ранок. Щось прийшло. Я читаю листа від побратима, молодого парубчини – бойового медика Хрестика, або ще його звуть Карпати, або просто Сашко Сенишин. Воїн, в якого мужності на батальйон:

"Тяжкі слова. Жорстокі, немов бите скло. Та все ж які правдиві. Ви теж хоробрий і мужній чоловік. Я знаю – Бог не дає того, чого ми не витримаємо. Або зжалюється і забирає до себе.

Скажу по секрету – я терпів вісім з половиною місяців заради батьків, братів, родини що молилися за мене. Я хотів прострілити собі ногу чи голову, взірвати гранату і зупинити цей жах і біль.
Але я казав собі: «Не сьогодні». Кожен день дивився на автомат з ріжком чи на гранату.

Коли я попав першого дня на поле битви, я думав, першого дня буде мій кінець. Мене вб'є і не треба буде ні про що думати. Але день за днем мене берегли побратими. Людей ранило, вбивало. Я бачив рани, бачив смерть. Я парамедик – я мав рятувати. А в мене не завжди виходило…

Ти кожен день їси бите скло всередині себе. Когось рятувати не виходить. Кров неврятованих на руках твоїх не видно, але знаєш – вона там є.

Кров... Скільки руки не мий, не відмиєш з душі... І коли уже мене поранило, я мав вибір або здатися або боротися. Я хотів здатися і зупинити це все– цей біль, страх смерті, рани.
Але згадуєш, скільки людей хочуть аби ти жив – виродок, який вбивав, який не зміг врятувати дорогих тобі людей...

Коли брали мене Жало і Патрон під свої плечі, казав Патрон: «Ти вернешся додому, у Франківськ. Тільки іди дальше. Рухай хоч одною ногою і цього вистачить!»…

А я хотів лягти на землю як Спартак, як Шаман. І перестати боротися. Спочити. Добре, що мені не дали хлопці. Вони мене витягнули,придурка такого.

Тому щоби з вами не трапилося, ідіть з мужністю – стільки, скільки буде потрібно. Навіть коли хочеш закрити очі, коли хочеш кінця. Боріться. Моліться і просіть Бога про Милосердя. Коли я йшов, в душі я кричав: «Господи, поможи! Помилуй дурного слугу твого, що не гідний і дивитися на тебе!»… Ні, не маєте права здатися. Як би не хотіли. Як би не боліло. Як би страшно не було. Ідіть шляхом, що Творець прописав вам. Я вірю в вас. Я бачив: ви – не боягуз. Боягузи сиділи в підвалі за нашими з вами спинами. Тому ще раз кажу вам як друг, як побратим. Не смійте здатися всередині себе"…

Сашко , ти ж знаєш, що я не з тих. Просто я творча людина, а найкращі твори митцю даються лише через почуття , які він переживає насправді, реально. Я навчився бачити людей ізсередини, такими, якими вони є насправді. Думаю, що десь про це ти здогадувався.

Інколи я навіть бачу ауру людини. Є Світлі Люди, є темні. Ти щасливий, бо є якраз Світлою Людиною – сильною, мужньою, але водночас тонкою і глибоко душевною, як кажуть – людина з великим серцем .
На жаль, зараз мене жере мій ПТСР. Це не вперше. Важка штука , бо це психологія. Психоаналітика поруч немає, зато є Той, хто завжди пору , якщо ти вмієш Його розгледіти серед життєвої мішури.
Так я відповів Сашкові. Хрестик ... Карпати ... Воїн.

Іван Ґог.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.