Комарівська громада: войовнича і нескорена, вразлива, але незломлена

Однією з громад, де війну можна було не лише почути, а й відчути на дотик, стала Комарівська громада. її жителі піз­нали всю щедрість «руського миру» з його пограбуваннями, пошкодженими хатами та смертю. Та попри все це люди зна­йшли в собі сили протистояти ворогові, прихистити та подба­ти про тих, кого бомби вигнали з власної домівки. Про своє 24 лютого 2022 року та життя «після» ми поговорили з сільським головою Віктором Бондаренком.



- Як Ви дізналися про по­чаток повномасштабного вторгнення та що відбувало­ся у перший день?
- Я прокинувся від незро­зумілого шуму, відчинив вікно і тоді вже дуже чітко почув, як прямо над моєю хатою щось пролетіло у напрямку Ніжина. Подумав, може, літак. Почав шукати інформацію в інтернеті і тоді вже картинка склалася до­купи - то була одна з перших ракет, запущених по Україні. Пізніше почали дзвонити зна­йомі та рідні, розповідати, що у них відбувається.
Коли почалася війна, питан­ня, з яким до мене в перший день люди зверталися найчас­тіше було: «Що робити й куди йти, щоб захищати країну?». Вночі ми шкільним автобусом відправили до Ніжинської вій­ськової адміністрації перших 12 добровольців. Їх мали на­правити на Чернігів, але вже не встигли, тож хлопці поверну­лися до Ніжина і воювали вже тут. Серед добровольців були зовсім різні люди: молоді і за «50», спортсмени, колишній по­ліцейський і вчитель, з бойовим досвідом та такі, які й строкової служби навіть не проходили.

Також створили місцеву са­мооборону, у кожному старо- статі обрали людей, хто слідку­вав за порядком і був на зв’язку в разі чого.

Люди надзвичайно згурту­валися. Того дня, коли стало відомо про рух ворожої техніки по Борзнянщині, у Комарівці на центральній площі зібралося до 300 людей. Вони були го­тові воювати, навіть вимагали зброю. Але її у нас майже не було. Єдиним підкріпленням був загін ЗСУ, який стояв у Кладьківці (ми їм перед цим до­помагали перебратися з Воло- виці, тому знали - вони поруч).

Для початку ми вирішили перекрити дерева­ми дороги до Ховмів і Степанівки. Ду­мали: це зупинить ворога на годину- другу, ми встигнемо зв’язатися із ЗСУ, і наша кладьківська підмога «накриє» їх там, між селами. Так як робила це неод­норазово, стріляючи по тимчасовій пере­праві, яку декілька днів невміло зводи­ли окупанти на Дес­ні. До останнього із бензопилами стояли хлопці і в бересто- вецькому лісі. Не по­спішали лише тому, що розуміли: має бути хоча б десь від­критий шлях, щоб самим возити про­дукти чи ще щось.

Але коли почули, що танки блукають Борзною, що не всі пішли че­рез міську центральну площу, повалили дерева й на шляху до Берестовця, Комарівки та Красносільського. Єдине село, що залишилося відкритим, були Прохори. Мабуть, хтось ворогові підказував, де можна буде прорватися. Туди росіяни й зайшли.

- Село потрапило у окупа­цію?
- Ні, окупацією це назвати не можна, адже фактично вла­да там не змінилася, залиши­лася українською. Ми постійно були на зв’язку із старостою і працівниками сільської ради, які живуть у Прохорах. Через село за три дні пройшли дві ко­лони російської техніки, перша - біля сімдесяти одиниць, друга більше - півтори сотні. Перша колона ночувала у селі, вони порозбивали та пограбували магазини, позбивали електро­опори, знівечили дороги, всю ніч ревла техніка, наводячи жах на людей. Так окупанти грілися, бо ніч була морозна. 4 танки, які йшли з першою колоною, чомусь після ночі не завелися, у селі залишився 21 військовий, які згодом вла­штувати перестрілку зі своїми ж! Тоді якраз йшли друга ко­лона, яка десь у Ядутах зняла нашого прапора та почепила на себе. На Московській трасі вони почали стріляти по на­шій техніці (там стояло ‘кілька одиниць БМП чи БТР, ГАЗ). Ті побачили, що йде «українська» колона й стріляє, почали гати­ти у відповідь. Хвилин 20 між ними тривав бій. У Прохорах від нього постраждали сіль­ськогосподарські ангари, троє рашистів було поранено.

Пізніше вони висунули умо­ву: вони здаються у полон, але спершу «швидка» забере по­ранених. На перемовини по­їхали хлопці з Борзнянської та Комарівської самооборони. Зі мною зв’язалися із ЗСУ, вій­ськовослужбовець із позивним «Сімба» провів інструктаж, як правильно провести всю проце­дуру (через скільки метрів ви­ходити, куди відкидати зброю), застеріг бути обережними. Але коли лікарі допомогли поране- ниму, а двох забрали до лікар­ні, «орки» передумали. Ска­зали, що простим, сільським дядькам здалися б, але не ЗСУ. До речі, поки ці перемовини ве­лися, один наш козак, житель Прохорів, заліз на танк й зняв із нього кулемета. Наші дівча­та його потім «конфіскували» й передали куди потрібно.

Увечері, щойно стемніло, «орки» налагодили свій авто­мобіль і поїхали до своїх, у Хо­роше Озеро по старій сиволожській дорозі. А танки, чимала кількість боєприпасів залиши­лися, їх потім забрали наші ЗСУ з Вертіївки. Вже пізніше наші піротехніки розміновували та збирали боєприпа­си, окрім Прохорів ще у двох старостатах.

- Крім побитих хат, серед людей не було постраждалих?
- На жаль, є один за­гиблий серед мирного населення. На початку війни керівник «Велико­го Бору», повертаючись додому з Ніжина, нама­гався об’їхати повалені дерева та підірвався на міні. Про це повідо­мили військові. Ще днів зо два піротехніки не могли до нього підійти, адже чоловіка викинуло з машини на заміновану територію, а через дощ міни могли здетонувати будь-коли.

- Із якими пробле­мами зіткнулася громада у перші тижні вторгнення?
- Як і у всіх - питання забез­печення продуктами. Передов­сім - хлібом. На моє прохання компанія «Агротрейд» надала пшеницю. У Степанівці відно­вили млин і мололи муку. Отри­мали дозвіл від керівництва фабрики печива «Борзна» й на базі їхньої філії у Комарівці налагодили випікання хліба. Компанія «Кернел» надала Ка­мАЗа, який переобладнали для перевезення випічки. Тиждень-півтора розвозили безкоштов­но, потім продавали по 10 гри­вень, щоб розраховуватися за електроенергію та роботу.

Було сутожно з паливом. Дизельне пальне дали інвес­тори, ще трохи - з комарів- ської заправки, коли почалися обстріли. Тоді ми заправили все, що можна було: автобуси, транспорт комунальних служб і самооборони, машини сіль­ської ради. Ми з нашим воді­єм, пізніше - й працівниками комунальної служби їздили за гуманітарною допомогою, за ліками (у сільській раді склада­ли список, що кому потрібно), в Ніжин, Козелець і Вересоч.

Також організували роздачу молока. Загалом трьома трак­торами з бочками розвезли десь 150 тон. СТОВ «Красно- сільське» давало не лише мо­локо, а й м’ясо, яке відвозили спочатку в наш Терцентр та Комарівську гімназію, решту розділяли по старостатах.

Та й люди самі допомага­ли один одному. Із внутрішньо переміщеними особами, а їх у громаді було 1200 осіб, ділили­ся всім, чим мали.

Про підтримку у непростий час розповів і директор згада­ної Комарівської гімназії Віктор Стриженко.



- На той момент у нас навчалося 62 дитини, на цілодобовому пере­буванні - 59. Коли 24 лютого ми дізналися про початок війни, попроси­ли як місцевих батьків, так і з інших сіл забрати дітей додому. Більшості вдалося це зробити, а 11 учнів так і залишило­ся в стінах гімназії. Це був один із найщемли- віших моментів, адже діти сприйняли жахливу звістку болісно, дехто навіть плакав. Вони не хотіли розлучатися з од­нокласниками.
З дітьми постійно працювали педагоги, 2 вихователів, вночі - 2 помічників вихователя. Найстрашніші моменти, коли були вибухи у Про­хорах, вони перечікува­ли у надійному підвалі відреставрованого гур- тожитка.
У перший день ми зі­ткнулися з проблемою забезпечення дітей хлі­бом, бо зупинилося цен­тралізоване завезення продуктів. До мого про­хання про допомогу з розумінням поставилося керівництво цеху фаб­рики печива «Борзна»,
тож це питання швидко вирішилося. Так само нас підтримали ПП «Піс­ки», благодійна організа­ція «Скоропослушниця» допомогла із засобами гігієни, Борзнянська фі­лія ТОВ «Українська мо­лочна компанія» забез­печувала заклад м’ясом, с/г підприємство «Надія» давало молоко, яке за­ступник сільського голо­ви привозила власним транспортом. Молока було вдосталь, тож наші працівники переробляли його на сир, твердий сир, кефір і сметану.
Також не було жод­ного дня, щоб дітьми не поцікавилися керівник громади, служба у спра­вах дітей Комарівської сільської ради, керівни­цтво обласного управ­ління освіти. Останні пізніше, влітку, подбали й про оздоровлення ді­тей у таборі відпочинку на Закарпатті, дістатися куди допомогли ще одні благодійники - БО «Мі- сія-823».

Всім нашим помічни­кам ми завдячуємо тим, що наші діти всім були забезпечені, не відчувши в повній мірі всіх жахіть війни.

Джерело: газета “Вісті Борзнянщини” від 02.03.2023, Марина ГРИНЕНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.