Іван Журавель переконаний: першим в області на «ковід» перехворів він

Добавить новость

Пятница, 29 Января 2021 09:10  |  Просмотров: 2862 | Обновлено 31 Января 2021 15:28

Першим осередком спалаху коронавірусу на Чернігівщині стала Комарівська громада. 26 березня там «запідозрили», а 28 березня офіційно підтвердили «ковід» у кочегара місцевого інтернату Володимира Дудки. Наступною стала Наталія Журавель. Сьогодні родина Журавлів тільки згадує, як воно, бути одними з перших, у кого виявили нову хворобу. Чоловік 65-річної Наталії Журавель, 66-річний Іван Сергійович, наполягає: першим в області хворів він. Задовго до дружини. А нюх повністю не повернувся і досі.


Іван Журавель із Комарівки

«Уже й пів року міг відпоминать»

— Мене посадили вдома, під розписку, що два тижні не виходитиму за хвіртку. Лікарка боялася зайти, щоб перевірити, чи я на ізоляції. Дзвонила. Я міряв тиск щоранку. Зробили дезинфекцію усієї хати, обприскали.

А в цей час жінка два тижні пролежала в лікарні.

— Тяжко перенесла?

— Уже і пів року міг би відпоминать, — каже Іван Журавель.

І пригадує, як усе починалось у квітні минулого року.

— Пішла температура. Ми поїхали в Борзну, зробили рентген. Лікар написав: вікові відхилення. На тому і все, їдьте додому. Кажу: «А послухать жінку?». Ні, кажуть, їдьте додому, у вас є сімейний лікар. А наш сімейний лікар на самоізоляції, бо вже ж один хворий у Комарівці був.

Так нас у п’ятницю і не послухали. Ми до приватника в Борзну — написано «карантин». Ми до сімейного. Наташа просила: «Чоловік привезе до тебе під двір, роздягнусь, ти тільки вийди на поріг послухай мене». Не вийшла. А в суботу почала підніматися ще вища температура. Викликаю «швидку». Ще лікар такий незадоволений.

Я йому кажу: «Заткнись, бо якби в мене вчора було б ружжо, я б вас перестріляв. Ще одне слово, візьму сокиру і зарубаю. Температура у людини росте, а вам до лампочки!».

Забрали жінку. Увечері її послухала лікарка: одностороннє запалення легенів. Одразу її під крапельниці, купу препаратів. А в неділю вже мали двостороннє запалення. Якби чекали до понеділка, то Наталю уже б ніхто не підняв.

І от дивина — в одній хаті з хворою, та я не захворів. Ми люди сільські, звикли з однієї миски їсти. І не підхопив «ковіда». Як таке може бути? У мене пояснення одне: я на той час вже перехворів і мав імунітет. Навіть підозрюю, коли. Я досі працюю в «Українській молочній компанії». Ще коли ніхто і не говорив про той «ковід», мо’, за півроку до того, приїхав до нас охоронець. Прихворів. Відвезли в Борзну — за два дні легені стали чорними. Помер він. Я ще відвозив тіло додому, майже під Полтаву, кілометрів за 50.

Повернувся — погано мені. Пом'яло мене кріпко. І нюх одразу пропав. Так повністю і не відновився. Як побриюсь, одеколон під самим ніс підсуну — трохи запах відчуваю. Але слабко. Не дарма ж він «ковід-19». Ото в 2019 році він бушував уже по повній. Я так думаю.

А люди ще доканували: «Де ви взяли хворобу?»: А звідки ми знаємо. Це ж не телефон, що можна сказати, де взяв. Вірус невидимий, звідки знаття, де взяли? Може, з магазину.

— Як воно — два тижні ізоляції?

— Ой, тоді все серйозно було. Це тепер хворі в магазин ходять. А то і за хлібом вийти не можна. Юрій Кантур, колишній голова ОТГ, дав добро, щоб дзвонив його шоферу, а той продукти привозив. Я подзвоню, замовлю, що треба. Він заїде в магазин, закупиться. Привезе. Дзвонить: «Я під двором, вийди забери, щоб собаки не розтягли». Назве суму. Я вийду. На лавці — кульок. Заберу. Гроші під цеглинку на лавку покладу. Він в машині, я у дворі, словом перекинулись. Я пішов. Він вийшов — гроші забрав. Тоді мене ще на два тижні з роботи відправили за власний рахунок, щоб точно хвороби не привіз.

А ще громада допомогла тисячею гривень.

Троянди — нехай і в день операції

— Це перше випробування здоров’я дружини?

— Де там! Онкологію мала, інсульт пережила. І все ми разом перемагали. Чотири пухлини видалили їй. Вісім місяців лікарні. Я навіть корову хотів збувати, а сусідка вмовила залишити. І вісім місяців худобину доїла, поки Наташа у лікарні була.

Перший раз Наташу різали у Борзні. На її день народження, 30 квітня. А я не міг по магазинах мінеральної води знайти, бо існує закон підлості. Знайшов у товариша у погребі. Той віддав усю без питань. П’ять скляних пляшок. Везу мінералку, а потім виявилося, треба була усього одна пляшка. Так от, везу. Тоді стій: у Наталі день народження. А жодного дня народження вона у мене не була без квітів. Я у квітковий у Борзну. Купив, троянди. Медсестра: «Не можна». Кажу: «Їй сьогодні усе можна!». Я до лікаря. Він жінчин односелець. Також не пускає з квітами. А він не пускав, бо анестезіолог прощолкав і в жінки дві хвилини стояло серце. Ледь вижила. Після інсульту також важко відходила. Я з нею возився, як з дитиною. Зате завдяки спільним зусиллям з медиками, домашнім крапельницям і тому подібному, — наслідків інсульту не залишилося.

Я тоді шнур-удліннітель брав, до телевізора «Горизонт». Поставив на кухні, її тут же на дивані лишив. На горщик посадив зранку. На роботу помчав, тоді завгоспом у лісництві був. До обіду попрацював, на годинник глядь — час додому мчать, жінку знов на горщик саджати.

Мені один каже: «Скільки ти на роботу ходитимеш?». Я відповідаю: «А як на пенсію жить? Бери лопату і могилу моїй Наташі копай. У нас одна пенсія іде тільки на таблетки».

«І море бачив, і наркоту пробував»

— Жінка бідкається, що моря не бачила. А я, як хворів, то і море бачив, і наркоту пробував.

Було мені років 55. Помагав на роботі розбирать коробку передач на техніці. По ній молотком стукнули. Чи від молотка, чи від якоїсь шестерні стружка відлетіла і зразу в око. У Борзну — не дали ради. Лісничий відвіз мене на Чернігів. Там в обласній лікарні око зашили. Наташа вранці приїхала з грошима. Київ за мене не взявся, а Одеса взялась. Наташа посадила на маршрутку на Київ. Там син Коля зустрів. На таксі відвіз в Одесу. Одинадцять місяців в інституті Філатова лікувався. «Піймав» лівим оком металеву стружку, загрузла на 22 міліметри, розбила сітчатку, кришталик. Сітчатку паяли лазером, поставили штучний кришталик. А операцію по встановленню кришталика треба робити так, щоб я при тямі був. Ото і наркотики покуштував. Дали мені медики дві маресенькі таблеточки, розміром як сірникові голівки. Одна жовта, друга коричневата. При лікареві проковтнув. Він заглянув мені в рота. Через десять хвилин прийшли мене забирати на операцію, так я строєвим кроком рушив, бо мене вже взяло. Нічого не боліло, було весело і прекрасно. Три години сорок хвилин тривала операція. Я всю дорогу з лікарями говорив. «Поверни око туди, поверни сюди», — перевіряли медики свою роботу. Під кінець я пальцями дьорнув. Лікар: «Чого ти танцюєш?». «Боляче стає», — кажу. Медсестра поставила крапельницю зі знеболювальним. Так і доробили.

Син і батько народилися в день Тараса Шевченка — 9 березня

29 січня виповниться 44 роки подружнього життя Івана та Наталії Журавлів.

— Буває усього. Не без лайок. Але стараємось зрозуміти один одного, — не приховує Іван Сергійович. — Вона родом з хутора Лісового на Борзнянщині, а я з Митченок на Бахмаччині. Познайомились у Чернігові на автовокзалі. Я з хлопцями білети на всіх купував. Дві дівчини попросили купити і їм. Купив. Зайшов у автобус, а Наташин білет і мій мають сусідні місця. Коло неї як сів, так і все. Додому, «мінчачок» (мотоцикл «Мінськ». — Авт.) завів — і до неї гулять. Як поїхав із 1975 року, так і гуляємо досі.

Двох синів виростили, Миколу і Павла. Онуків маємо.

Жінка іноді: «Хоч би одна дівчинка була». А я їй: «Подивись на людських дівчат і глянь на своїх хлопців».

Старший у Києві живе, вдало оженився. Зразу у патрульно-постовій працював, а зараз у якійсь цікавій організації. Як питаю де, каже: «Вам воно не треба». Як у патрульно-постовій робив, там і з жінкою майбутньою познайомився. У неї сумку вкрали, він прийняв заяву. Якось швиденько сумку знайшли, що рідко буває, знову — до неї. Від долі нікуди не дінешся.

Як Коля з Ірою познайомились, батько в неї вже давно помер, а мати, — чи два чи шість місяців перед тим. Лишилася сама. Трикімнатна квартира, машина, гараж, двоповерхова дача. Ото і вдало женився.

Менший у Ніжині. Він у нас домогосподарка. Ми з жінкою шість років тому відсотків 80 на хату їм з дружиною дали, оце машину купили. Батьки, мусим допомагати.

Дві невістки — Іри Олександрівни.

Не навчився за життя

— Оце майже 67 років живу, досі курить не навчився, — жартує Іван Сергійович. — І сини не навчились. Я за життя місяць покурив і кинув — не сподобалось. А старший син алкоголь до рота не бере! Навіть пива. На роботі спочатку насторожено до такої людини ставляться. А тоді звикають. На день народження він виставляється, тільки сам не п’є. А від меншого іноді запашок алкоголю є, але не шатається.

— А ви сто грам п’єте?

— Усе життя потихеньку вживаю. Ось як пішов на останню роботу, сів на «Газель», 21 місяць відробив сам, без вихідних. Стільки ж і не пив. А оце на Старий Новий рік три чарки по 60 грамів випив. Усього — 180 грамів горілки.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №3 (1810), 21 січня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: