Чудеса на світі бувають. Адже як пояснити той факт, що Антоніна Максимівна дивом вирвалася з Бахмута неушкодженою. А ще по ній цілилися двоє снайперів, стріляли, але не влучили. Бабуся впевнена, що Бог був на її стороні.
СІЛЬСЬКІ УНІВЕРСИТЕТИ
Народилася Ніна (так звуть її в селі) у далекому 1939 році. У батька-матері їх було три дівчини-красуні.
- Наша мама змалечку привчала нас до будь-якої сільської роботи - город обробити, корову видоїти, в хаті лад навести, - розповідає бабуся. - І кожного разу ненька наголошувала, що будь-яке діло треба робити як слід, аби вдруге не переробляти. Тоді й майбутня свекруха не буде чіплятися та сварити.
Дівчата в сім’ї росли добрими та слухняними. Антоніна, наприклад, ще і до школи не ходила, а вже вміла серпом жито жати, снопи в’язати.
Закінчивши місцеву школу, дівчина поїхала до Сосниці, де вступила до технікуму бухгалтерського обліку. Навчання промайнуло швидко, за направленням вона поїхала працювати до Сумської області помічником бухгалтера на одному з підприємств міста.
Та не довго Ніні судилося заробляти на власний кусень хліба - треба було повертатися додому до хворої мами, у якої були проблеми із серцем.
- Роботи за моєю спеціальністю в селі не було, то згодом я влаштувалася продавцем до сільського магазину, - пригадує бабуся.
А тоді в Ліски повернулася сестра Анто- ніни Максимівни, та не одна, а із сім’єю. І на родинній раді вирішили відправити дівчину на пошуки нормальної роботи, а можливо, і долю десь свою зустріне. Було два варіанти - далекий Мурманськ, в якому жила рідня чоловіка сестри, або ж вирушити на Донбас. Ніна вибрала другий варіант.
ЩАСЛИВЕ ЗАМІЖЖЯ
Гарна дівчина впала в око Олексію Саміську, який тільки-но демобілізувався зі служби в армії. І парубок сподобався Ніні. Тож позустрічавшись два місяці, вирішили одружитися.
- Мені дуже хотілося мати своє житло, а не поневірятися по орендованих квартирах. А ще мріяла створити міцну сім’ю, - розказує Антоніна Максимівна. - Правда, хатина в Олексія була така собі, на житло мало схожа - якась хібара, вікна якої ледь не вросли у землю. Та ми були щасливі, донечка у нас народилася.
І подружжя почало зводити добротну і простору оселю.
- У ній ми з Олексієм прожили 34 роки, - не стримує сліз бабуся. - Усе у нас було - і хата весело сміялася вікнами до сонця, і домашнє господарство водилося, і город оброблявся. Живи, як кажуть, і радій. Та у 56 років Олексій покинув цей світ. І Зайцеве, де ми жили, одразу стало для мене чужим. Я боролася з самотністю як могла, багато працювала, мої руки не знали спочину. І так усі 20 років без коханого Олексія.
ЧОРНІ ДНІ І РОКИ
А потім настав 2014 рік. Російські посіпаки зайняли Горлівку, Зайцеве. Палали хати, вибухи не стихали ні вдень, ні вночі. Гриміло, бахкало так, що аж земля стогнала.
- Ми з сусідами пів року жили у підвалі, - пригадує Антоніна Максимівна. - Та хіба то життя було? Кожної миті дивилися смерті у вічі і подумки прощалися з білим світом.
Коли трохи стрілянина стихла, бабуся вирішила поїхати до Харкова, до дочки, аби підлікуватися, зняти стрес від війни. Там вона пробула три роки.
- А тоді й Харків став неспокійним містом, усі тікали, виїжджали, - плаче Антоніна Максимівна. - Я разом із сім’єю дочки евакуювалися спочатку до Дніпра, згодом - до Шполи, що в Черкаській області. Поневірянням не було ні кінця ні краю, аж поки моя хрещениця, уродженка Лісок, а зараз вона живе в Мені, запропонувала приїхати на мою малу батьківщину.
Спочатку бабуся жила у знайомої, а потім сільська староста запропонувала оселитися у хаті її покійної матері. Житло цілком пристойне, умебльоване, тепле.
Антоніна Максимівна має вже багато друзів, гарних сусідів, які оточили її увагою, турботою, любов’ю.
Бабуся дає майстер-клас голові первинної ветеранської організації Любові Непрон (ліворуч) - будуть комусь теплі шкарпетки
- Іноді мені кажуть, що я неправильну собі хату обрала для проживання, оскільки через дорогу знаходиться сільське кладовище. Мовляв, страшно якось, некомфортно, - розповідає бабуся. - А я й кажу усім таким, що мертвих не варто боятися, а слід остерігатися живих, таких, як оті прокляті орки.
Антоніна Максимівна розповіла багато жахливих епізодів з життя Донбасу. На її очах вбивали ні в чому не винних людей, дехто з них від побаченого втрачав розум. Постійні обстріли, пожежі не давали донбасівцям вільно дихати, спати.
- Мене, мабуть, Всевишній від смерті врятував, - пригадує бабуся. - Вийшла я на город соняхів зрізати, аж бачу - на териконі два снайпери стоять і в мене ціляться. Просвистіло у мене над головою раз, потім ще, але не зачепило. А от хату мою рознесло, бо у вікно влетіла міна, пронизала усі стіни. І від будинку залишилася купа сміття. Я на той час вдома не жила, переїхала до Бахмута, там на той час було порівняно спокійно. А якби я знаходилася у рідній оселі, мене б уже не було в живих.
ЗГАДУВАТИ ТІ ЖАХІТТЯ НЕ ХОЧЕТЬСЯ
Українська мова на Донбасі була таємно забороненою. У магазинах не хотіли обслуговувати, примушували отримувати російські паспорти, а у разі відмови лякали невиплатою пенсій.
- Такого надивилася, такого напереживалась, що і досі тут, у тиші та спокої, не можу заснути ні вдень, ні вночі, - журиться бабуся. - І телевізора не вмикаю, аби не бачити кадрів лихоліття. На моїх очах там, на Донбасі, загинуло молоде дівча. У чому його провина перед ворогом? Усе моє життя пішло в нікуди, ніби і не існувала я на цім світі, адже ні будинку нема, та й взагалі нічого нема. А я ж перед війною ремонт свого житла зробила, хотіла, щоб і в мене було так, як у добрих людей.
Іноді, як не спиться бабусі, в неї перед очима пропливають жахливі картинки з життя її сусідів, знайомих. Як заживо згоріла хвора жінка, яка втратила можливість рухатись. Сусідка часник на городі копала, в неї влучив снаряд. Ще один чоловік
згорів. Снайпер позбавив життя людини, яка ремонтувала комусь дах...
- Я, мабуть, ніколи не позбудуся стресу від війни, - жаліється бабуся. - Таке не забувається. І нема прощення клятому ворогу, який стільки біди приніс на нашу землю.
Джерело: газета “Наше слово” від 16.02.2023, Раїса МИХАЙЛЕНКО. Фото авторки
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Самісько, Ліски, Бахмут, переселенка