Історія загиблих у прикордонному селі Єліне на Чернігівщині (репортаж)

Село Єліне розташоване на півночі Чернігівської області, неподалік кордону з росією. 1 лютого 2023 року по обіді місцеві побачили в небі російські безпілотники. Селяни знали: після них можуть полетіти міни. Люди виїжджали до сусідніх сіл — перебути, поки мине небезпека. Не всім це вдалося.



Сусіди — 63-річний Валерій та 61-річна Марія Пляскіни, 33-річний Василь Іванов, 50-річна Світлана Маховик і 51-річний Сергій Полянцев — не встигли. Коли почався обстріл, вони спустилися до погреба. Остання, десята російська міна того дня пробила його дах і розірвалася всередині.

Вижив лише Сергій Полянцев. Він, інші родичі та знайомі розповіли про загиблих і обставини трагедії.

Життя за чотири кілометри від росії

Село Єліне потонуло в лісах Сновської громади. До повномасштабної війни тут мешкало трохи більше ніж сотня людей. За 4 кілометри — кордон із росією. Українські мобільні оператори працюють у режим роумінгу, а час на смартфоні автоматично переводиться на годину вперед. У селі не ловлять українські телеканали, можна спіймати тільки радіо. Є супутниковий і подекуди — мобільний інтернет.

Місцеві розповідають, що до вторгнення бачили заграву за лугом у сусідньому російському селі. Зробили висновок: там, певно, база росіян. За два-три дні до широкомасштабного наступу чули, як гуде їхня техніка. Але 24 лютого 2022 року, коли окупанти, мов таргани, полізли в Україну звідусіль, Єліне вони оминули.

Завадила болотиста місцевість і щедра на розливи річка Снов. Місцеві чули обстріли, бачили, як російські літаки один за одним летять бомбити Чернігів і повертаються в напрямку «російської заграви».

Торік у квітні українські військові звільнили окуповану територію Чернігівщини. Після цього росіяни почали регулярно обстрілювати з мінометів прикордоння.

До Єліного, за словами місцевих, російські снаряди не прилітали. 2 січня 2023 року стався перший обстріл — пошкоджень зазнали дах, сарай і стовп на околиці. Люди вціліли.




Староста Тур’янського старостинського округу, до якого входить село Єліне, Олександр Артюшенко

«Усього було приблизно 25 прильотів, по селу влучило з десяток. Після цього обстрілу люди вивезли дітей. Тобто від січня в Єліному їх немає. А так у нас жило 23 дитини», — розповідає староста Тур’янського округу Олександр Артюшенко. Він щонайменше раз на тиждень навідується в село.

Після першого обстрілу місцева влада запропонувала селянам евакуаційний автобус. Проте на ранок охочих виїжджати поменшало, тож він не знадобився. Люди виїжджали власним транспортом, кооперувалися. Кілька родин вивіз своїм авто староста. Перечекавши — хтось кілька днів, а хтось тижнів, більшість родин без дітей повернулися додому.

Про смерть дружини дізнався через два дні



Сергій Полянцев — єдиний, хто вижив 1 лютого 2023 року, коли міна поцілила в льох у селі Єліне


«Я був на городі, бачив, як літали дві “птічки” (безпілотники — ред.). За годину-півтори почалися прильоти. Я пішов до тещі, кажу: “Володимирівно, збирайтеся, поїдемо на Сновськ” (центр міської територіальної громади в Корюківському районі, за 25 км від Єліного — ред.). Зайшов до сусідів Пляскіних, там була моя дружина Світлана. Вона злякалася, бо стріляли десь близько, тому прибігла до них. Звуки вибухів наближалися. Дідуля (так у селі називали Валерія Пляскіна — ред.) каже: “Перечекаймо в льоху, а потім поїдемо”. Ми й зайшли, думали, там безпечніше», — не стримує сліз Сергій Полянцев. Він єдиний вижив після влучення міни у погріб 1 лютого.

За його словами, Світлана з господинею будинку Марією Пляскіною спустилися вглиб льоху. Трохи вище сидів Валерій Пляскін. На останній сходинці був Василь Іванов, а Сергій залишився на першій — біля входу.

Влучення міни Сергій Полянцев згадує як сильний гуркіт. Чоловіка викинуло на вулицю. Він підвівся і, ще не оговтавшись від шоку, поповз назад у льох. Побачив загиблого Василя Іванова, а нижче — густий дим, який ховав усіх і все, що було в погребі.









«Я тоді ще не відчував болю. Побіг до людей, кажу: Вася загинув, троє під завалами. Мені перетягнули джгутом ногу і повезли в лікарню. Про те, що моя Свєта загинула й ніхто не вижив, син сказав тільки через два дні», — каже чоловік.

Зараз Сергій із тещею, 70-річною Любов’ю Маховик, живуть у Сновську. Він лікується — має пошкодження ноги та численні осколкові поранення тулуба, голови, обличчя.

Говорити про покійну дружину Сергієві важко. Вони прожили разом 18 років. Виховали спільного сина, 16-річного Микиту. У Світлани є дорослі син та донька від першого шлюбу, маленька онука. Сергій досі не може повірити, що його дружини немає. 2 березня їй мав виповнитися 51 рік.

«Свєта дуже хороша була, роботяща»



Мати Світлани Маховик — Любов Володимирівна

Світлана Маховик майже все життя прожила в Єліному. Навчалася в технікумі у Прилуках на гідромеліораторку. Але роботи за фахом не було, тому працювала на фермі. Після народження первістка багато років прибирала в будинку культури. Навесні 2022-го її скоротили.

«У нас тут яка робота в селі?.. Давно немає ферми. Ми всі живемо з лісу. Свєта збирала чорниці, лисички. Здавала заготівельникам. Ми так у сезон заробляємо й живемо на те весь рік», — розповідає про доньку Любов Маховик.

Селяни згадують Світлану як працьовиту порядну людину. Місцеві захоплювалися, як вона майстерно і швидко збирали ягоди. Кажуть, за день могла принести з лісу 50 кілограмів чорниці. Мала чимале господарство: городи, корову, свиней, курей.

«Свєта в мене дуже хороша була, роботяща. Вона обожнювала онучку. Взимку в’язала: шкарпетки, шапки, сукні. І в останній день в’язала шапку, але не закінчила», — згадує мати.



На фото - Світлана Маховик


1 лютого приблизно за пів години до трагедії Любов Маховик узяла найпотрібніші речі й пішла до будинку дочки.

«Ішла потихеньку, зупинялася біля кожної лавочки відпочити. Дійшла до їхньої хати, сіла й чекаю. Ніхто не виходив, тож я зайшла всередину. Потім вийшла надвір. Бачу — біля льоху Пляскіних люди вовтузяться. Підійшла, а мене не пускають», — Любов Маховик плаче.

Коли жінка зрозуміла, що її донька загинула, була сама не своя від розпачу. Не знає, як пережила ту ніч, коли залишилась у порожній хаті наодинці зі своїм горем.

Наступного дня поїхала до Сновська, де жив молодший онук Микита.

Виїхали під кулями з Лисичанська, але російська міна вбила в Єліному



На фото - вулиця, де сталася трагедія 1 лютого

Тиха вулиця веде до лісу, за яким уже росія. З обох боків стоять охайні кольорові будинки, огорожа в патріотичних кольорах. Фарба на ній вигоріла на сонці. Про те, що недавно на цій вулиці літали ворожі снаряди, нагадує продірявлений паркан. Трохи далі за ним — будинок Пляскіних і той сумнозвісний льох.

Подружжя Марії та Валерія Пляскіних родом із Лисичанська на Луганщині. Жінка працювала завідувачкою центрального складу нафтопереробного заводу. Чоловік був шахтарем. Будинок у Єліному 2016 року купила їхня донька Юлія Козловська з чоловіком. Подружжя орендувало тут землю, займалося фермерством.

Згодом бізнес закрили, а сюди приїжджали відпочивати. У сезон заготовляли лісові ягоди й розводили свиней на продаж. Повномасштабна війна застала Юлію в Києві, де працював чоловік. Батьки з онукою були вдома у Лисичанську.

«Батьки у Лисичанську мали гарний будинок, підвал. Тато з 2014 року робив запаси їжі на випадок загострення війни. Казав, що треба все це пережити. Після 24 лютого ситуація в місті з кожним днем загострювалася, тому батьки залишили все і поїхали в Київ. Виїжджали під обстрілами. Не знаю, чи наважилися б вони на таку подорож, якби не онука», — розмірковує Юлія.



На фото - Валерій Пляскін


Спочатку подружжя гостювало в доньки. А коли на початку літа з’явилася можливість дістатися до Єліного, перебралися туди. Їхати на прикордоння не боялися, бо в селі від початку війни було тихо.

«Батьки і до війни сюди приїжджали. Татові подобалося — риболовля, простір. Але мама сумувала за домом. Батько перед війною подарував їй кухонну машину, яка залишилася в Лисичанську. Щоб підбадьорити маму, він купив іще одну», — згадує донька.



Юлія Козловська — донька Валерія та Марії Пляскіних

1 лютого Пляскіни хотіли перечекати небезпеку і виїхати з села. О 14.00 Юлія говорила з батьками через відеозв’язок. Як виявилося, востаннє.



На фото - Марія Пляскіна

«Ми навідували батьків у Єліному наприкінці січня. Подарували татові бус. Він давно мріяв про сімейний автомобіль. Планували влітку вирушити на море, вірили, що буде перемога. Під час тієї останньої розмови ми багато сміялися. Я казала, що приїдемо на мамин день народження 28 лютого. А за годину їх не стало», — стримуючи сльози, говорить Юлія.

Валерій та Марія не встигли виїхати. Вдома у них були сусіди, збиралися виходити до машини, аж раптом почався обстріл. Усі сховалися в погребі.

«У мене були золоті батьки. Вони мали стільки любові. Пішли в один день. Це важко. Але я іноді думаю: якби хтось із них лишився, не знаю, чи пережив би втрату іншого», — міркує Юлія Козловська.

«Вася наче готувався до смерті»




Родина Василя Іванова зараз живе в Тур’ї. Зліва направо: племінник Євген Коваленко, мати Валентина Іванова, племінник Максим Коваленко, брат Михайло Іванов

Маленька квартира у Сновську заповнена дитячим голосом, він вимагає мультиків. Це племінник Василя Іванова — Женя Коваленко. Хлопчик уже знає про смерть не з телевізора. З бабусею Валею, дядьком Михайлом та братом Максимом він приїхав до Сновська — родичам треба владнати справи з документами після загибелі його дядька Василя.

Це друга біда в родині. У 2018-му через хворобу померла мати Жені та Максима. За хлопцями доглядає бабуся Валентина Іванова. Вона знову втратила дитину — її сина вбила російська міна.



Василь Іванов мав інвалідність, за словами матері, через затримку в розвитку. Разом із братом та сестрою навчався у школі-інтернаті в Городні — містечку за 55 кілометрів від Єліного. Згодом жінка забрала дітей додому, бо донька мала хворобу серця.

У селі про Василя кажуть так: був спокійним, ніколи нікого не образив. Якось під час збору врожаю Юлія Козловська взяла його на роботу. Коли родина закрила агробізнес, Василь хотів допомагати по господарству. Тож Юлія найняла його доглядати за домом і двором.

«Вася був для нас як член сім'ї. Коли ми познайомилися, він погано розмовляв. А потім розговорився. Його хата стоїть фактично в нашому городі. Приходив о 8 ранку і йшов пізно, бо в нас був супутниковий інтернет, а загалом у селі знайти зв’язок складно», — згадує Юлія Козловська.

Мати Валентина Іванова з молодшим сином Михайлом та онуками жили в окремій хаті в Єліному — на центральній вулиці. Після обстрілів 2 січня 2023 року виїхали до сусідньої Тур’ї. Але Василь невдовзі повернувся.

Валентина часто навідувала сина та господарство — проїжджала по 12 кілометрів в один бік велосипедом.

«Востаннє бачила Васю 1 лютого. Ми з онуками приїжджали в Єліне. Я казала йому їхати з нами. Відмовився, сказав, що має справи в селі. Він десь 5 років працював у Пляскіних, вони його любили. Того дня в обід почали літати дрони. Вася попросив забирати дітей і їхати, бо раптом щось упаде. Ми й поїхали», — згадує Валентина Іванова.

Увечері жінці зателефонували знайомі. Розповіли, що Єліне обстріляли і там загинули люди. Спершу казали, що Василь поранений. Згодом сповістили правду. Тепер мати, яка втратила другу дитину, вчиться жити далі.

«Вася наче готувався до смерті. Мені потім розповідали, що він поголився, помився, вбрав чистий одяг. Казав: доп’ю чай у Дідулі й піду додому», — каже мати.

Усіх загиблих поховали 4 лютого на кладовищі в Єліному. На прощанні були найближчі родичі та друзі. Ховали швидко: будь-якої миті міг розпочатися черговий російський обстріл.

Джерело: hromadske.ua, Наталія Найдюк

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.