Людмила Лобанова подолала 36 блокпостів та витратила 100 тисяч гривень, аби виїхати з Маріуполя на Ічнянщину

Вони подолали 36(!) блокпостів, витра­тили майже 100 тисяч гривень (!), аби виїхати з Маріуполя на українську тери­торію. Наша розповідь про переселенку Людмилу Лобанову та її родину. Проте, як тяжко люди переживають окупацію.



- Коли росіяни наше мі­сто почали перетворюва­ти на руїни та зрівнювати із землею, було страшно дивитися. Від фосфорних бомб горіли будинки. Ми, ніби у фільмі жахів жили..., - не стримуючи сліз почи­нає свою розповідь Люд­мила Лобанова. - Бо рашисти нічого не залишали живого.

І весь час, доки розказу­вала свою історію, маріуполька гірко плакала.

Пані Людмила родом з Ічнянщини, народилася у Хаєнках. 21-річною дівчи­ною вийшла заміж, поїхала із чоловіком у Маріуполь, там і зосталися. За 38 ро­ків місто вже стало для неї рідним. Там народилися її доньки, а згодом і вну­ки. Працювала у дитячому садочку, а останні 15 років присвятила себе підприє­мницькій справі - у мага­зині продавала канцтовари та все для навчання. Важко було, але щоб копійку від­класти, возила тяжкі сумки з товаром. Діти теж матері допомагали.

Назбиравши грошей, ще років 10 тому Люд­мила купила власний будинок, бо життя з чоловіком не склало­ся. Раділа, що наре­шті має оселю, в якій і жила з меншою донь­кою Оксаною.

- Я кожну стіну бу­динку цілувала - ті­шилася, що моя мрія здійснилася. Мину­лого року ремонт хороший зробили, - продовжує Людмила Миколаївна. - Атепер там все розтрощено. Замість даху - су­сідський паркан. Його вибухом занесло. На подвір’ї росли 19 ку­щів красивих троянд, бо я їх дуже люблю, - немає нічого.

З початку повномасштабного вторгнення росії на нашу землю по Маріу­полю вже летіли раке­ти, було багато прильо­тів. Місто обстрілювати рашистські свинособаки. Вороги швидко взяли у кільце Маріуполь і почалася окупація.

ЖИЛИ У ПІДВАЛІ, ГОЛОДУВАЛИ І МОЛИЛИСЯ, ЩОБ ВИЖИТИ

Оксані з двома синами Єгором і Владиком, яким по 9 і 3 роки, вдалося втекти з міста до родичів у селище Мангуш, це непо­далік Маріуполя. Людмила із старшою донькою Альоною та малою внучкою Софійкою переховувалися у підвалах сусідніх будинків: спочатку в одному, а потім - в іншому. В останньому довелося пробути близько місяця. Згуртувалися з іншими людьми, де перехо­вувалися і дорослі, й діти.

- Ми потерпали від обстрілів «градів», танків, бомбардування та усього, чим тільки міг бити нас ворог, - з жахом згадує наша героїня, як вони з дочкою під обстрілами набирали дощо­ву воду або в калюжах. - Літак летить низько, бачить, що ми біжимо і кидає по нам снаряди.

У підвалі було холодно, сиро, темно. Під час затишшя, яке тривало інколи й декілька хви­лин, намагалися вибігти на вулицю, щоб похапцем вдихну­ти ковток свіжого повітря або швидко збігати додому та ді­стати із погребу щось поїсти. Чи наламати гілок із вишні, щоб за­варити чаю. На багатті чоловіки, що теж жили у підвалі, готували їжу в каструлях, які від тих об­стрілів були побиті як решето. Практично голодували, про по­митися - ніхто й не говорив.

Так у сховку люди зустріли і Великдень - із хлібом та тюль­кою. Бо більш нічого не було. Хліб цілували, адже давно його не їли. Він настільки був для них смачним - просто не передати.

І з кожним днем маріупольці розуміли, що вижити у місті стає неможливо. Тримала лише віра в українську армію та надія на Бога.

- З Мангуша було видно як бомблять Маріуполь. А там були мої рідні. Зв’язку не було, я на­віть не знала що з ними, чи вони живі, - говорить Оксана.

- Пам’ятаю, як до нас у підвал зайшли декілька військових деенерівців, - згадує Людмила Миколаївна. - Ми перелякали­ся, думали, що зараз нас тут розстріляють. Вони пообіцяли, що не чіпатимуть. Лише попро­сили їсти. Ми трохи пшоняної каші їм дали, варення та води - це все, що мали. А ще вони роз­повіли, що самі з Донецька, що їм вручили повістки і змусили йти воювати на боці рашистів, в іншому випадку обіцяли розстріляти їхні сім’ї. «Не дали нам нічого. Сказали, щоб самі ви­живали як могли: «Відбирайте, крадьте, гвалтуйте!» - розпо­відав один із «гостей». Нарікали на скрутне життя без зарплат та пенсій. А потім сказали, щоб ми всі тікали звідси, бо тут зали­шаться небезпечно.

Людмила з дітьми вирішили негайно тікати з окупованого та знищеного Маріуполя. Та й ата­ки на місто все частішали. Влас­ного транспорту вже не мали, бо орки з двору забрали їхню автівку, але, ризикуючи життям, треба якось було прямувати на підконтрольну Україні тери­торію. Бігли від «руського міра» до селища Мангуша. Це близько 20 кілометрів. Бо там їх чекала менша донька Оксана із двома дітьми. А на Ічнянщині за них молилися і теж чекали на зустріч родичі та рідна сестра Валенти­на Чаленко, - вони теж півтора місяці не мали жодної звістки про Людмилу.

- Коли ми вийшли зі сховища і бігли у напрямку Мангуша - стільки могил у місті побачили: у парку, у скверах, під будинками. А скільки трупів... Серце стиска­лося від побаченого, - пригадує жінка. - Було моторошно.
Вони ледве добралися до сели­ща: втомлені, змучені, голодні. Люди, які теж тікали з окупова­ного міста зупинялися біля них на своїх розтрощених автівках... й просили вибачення, що не ма­ють змоги їх довезти - у салоні вже повно пасажирів. Розуміли, що їх можуть в будь-який мо­мент розстріляти, бо звідусіль щось летить.

ДОВГА ДОРОГА ІЗ ПЕКЛА

Нарешті, зустрівшись із мен­шою донькою, гуртом продов­жили добиратися далі. Але на підконтрольну українську територію дістатися було складно, тож змушені були їхати у Бер­дянськ, а звідти - у Запоріжжя.

- У Бердянську - немов за­мкнуте коло: або в росію, або тут залишаєшся, - розповідає співрозмовниця. - Ми винайняли житло і почали шукати шляхи як вибратися звідси. Декілька разів намагалися виїхати - пе­ревізники обіцяли допомогти. Але, простоявши у черзі декіль­ка годин перед рашистськими блокпостами, нас не випускали. Тож змушені були повертатися назад, і так - декілька спроб. Кожного разу перевізникам платили гроші, бо ніхто задарма не хотів везти - і, коли не вихо­дило пройти блокпост та їхали знову у Бердянськ, звісно, кош­ти ніхто не повертав.

Сім’я сестри Валентини та інші родичі, дізнавшись, що Людмилі потрібні кошти, щоб виїхати з того пекла, скидали їм на кар­ту. Адже без копійки за душею звідти не виїхати. Такі реалії. А загалом на дорогу із Маріупо­ля до Ічні, як пізніше підрахува­ла Людмила Миколаївна, у них пішло десь сто тисяч гривень.

- Скрізь брали лише готівку. Але банкомати ніде не працю­вали, щоб зняти із карти. Та були люди, які цим займалися. За таку послугу вони брали чи­малий відсоток. Наприклад, із двадцяти тисяч гривень собі міняйли залишали п’ять, - ділить­ся переселенка.

Десь за четвертим чи, можли­во, й п’ятим разом Людмилі з дітьми нарешті пощастило виїха­ти. Каже, допоміг у цьому чоло­вік на ім’я Женя, який привозив гуманітарку у місто. Він, водій з інвалідністю, пообіцяв, що спро­бує їх вивезти. Охочих виїхати було чимало: жінки, діти, пен­сіонери. Дорогою не один раз потрапляли під обстріли. Було дуже страшно. Плакали, ставали на коліна та молилися усі, навіть малі, які вже розуміли, що рашисти прийшли на нашу територію аби вбивати та нищити.

Змогли проїхати блокпости теж не за першим разом. Зага­лом, поки дісталися Запоріжжя, минули 36 таких перевірок. Пройшли і складну фільтрацію.

- У нас перевіряли все, що тільки можна. Відбитки пальців брали теж. Ми переживали, що не випустять - не всі докумен­ти у нас були, але слава Богу, - каже наша героїня. - А коли приїхали в Запоріжжя - землю цілували. Не вірили, що тут вже ніхто не стрілятиме.

Старша, Альона, подалася у Польщу. А Людмила Миколаївна із меншою Оксаною та н дітьми поїхали спочатку у Дні про, потім - в Ічню. Це був травень.

Переселенці з Маріуполя ка­жуть: росіяни не просто знищи­ли їхнє місто, вони знищили їхнє життя.

- Здається, що ти живий зовні, а всередині - мертвий, - так про свої почуття говорить Оксана.

ЧЕКАЮТЬ НАШОЇ ПЕРЕМОГИ, ЩОБ ПОВЕРНУТИСЯ

Удома у Людмили та її дітей все було, а в Ічні довелося починати своє життя заново. Зараз роди­на винаймає будинок, й дякує своїм рідним за підтримку. Вони усім необхідним забезпечили. Допомогли і город посадити.

-У нас усе було, а залишилися без нічого. Забрали рашисти, - додає Людмила Миколаївна. - До війни нам відбудували місто, були зроблені дороги, парки. Місто квітло, розвивалося. З нього наш мер Нью-Йорк ро­бив. Скільки в нього було вкла­дено, скільки зроблено!

Жінка та її діти ще й досі ніяк не оговтається від пережитих жахіть. А коли в неї знайомі запи­тують: «Я кти?», починає плакати, бо не може вимовити ні слова.

Тяжкі випробування випали на долю переселенців. У Людмили Миколаївни погіршився зір, адже стільки просидіти у темному підвалі - не на користь. Від того, що місто обстрілювали фосфо­ром - у жінки почало випадати волосся. Щоб якось трохи відволіктися від поганих спогадів, які постійно лізуть в голову, дов­гими зимовими вечорами в’яже.

А ще кожного дня Людмила мо­литься, щоб ми спокійно жили у своїй країні. Щоб один зять, Оксанин чоловік, повернувся із фронту живий. Щоб з іншим зя­тем та свахою було все добре, адже їх доля наразі невідома: обоє залишилися у Маріуполі. У чоловіка інсульт, а у його матері немає однієї ноги. Тож без сто­ронньої допомоги їм не обійти­ся. І ще й досі від них немає ніякої звістки. Залишилися сиротами й дівчатка Оксаниних кумів: мен­шій дівчинці 7 років, старшій - 8. Що з дітками - один Бог знає.

Людмила Миколаївна слідкує за новинами, вірить у перемогу України, вірить нашим захисни­кам і в те, що повернеться додо­му, у свій український Маріуполь:
- А ще мріємо прийти до моря та послухати його шум. Він ди­вовижний...

Джерело: газета “Трудова СЛАВА” від 12.01.2023, Світлана ЧЕРЕП

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.