У Шаболтасіці картоплю садять гектарам, а корову тримають у кожному третьому дворі

Шаболтасівка - типове українське село, де кількість населення стрімко скорочується, а ті, хто лишився, виживають зі свого господарства і ставку роблять на бульбу, а з іншого боку, воно не схоже на інші села, бо у ньому чимало фермерів, які дають місцевому люду роботу. Інфраструктура - досить скромна: із закладів соціальної сфери - тільки ФАП. У найближчому майбутньому буде клуб, який створюють на базі місцевої школи

Лелеки - гості тут не часті

Журналістські дороги... Куди тільки вони не водили. За чимало років об'їздили, як кажуть, вздовж і впоперек усю Коропщину, побу­вали в усіх віддалених куточках, і неодноразово. Нові знайомства, нові враження. Подобається від­кривати для себе щось нове, і в людях, і в населених пунктах. Нещодавно відкрили для себе Шаболтасівку - село, котре ко­лись було в межах Сосниччини, а нині у складі Понорницької громади, а значить, воно вже наше. Пригорнулося воно близе­сенько біля великої Авдіївки, яка за шість кілометрів від Понорниці. Село не загублене, від цивілізації не відрізане. Розташувалося на центральній трасі, маршрутки мо­таються щодня і в різні напрямки: Чернігів, Новгород-Сіверський, Короп, до якого, до речі, можна тричі на тиждень мотнутися. Словом, із транспортним сполу­ченням проблем немає. Було б кому їздити.

А їздити є ще кому. У селі про­живає 582 жителі. Щоправда, і в Шаболтасівці, як і в кожному укра­їнському селі, спостерігається, на жаль, тенденція до скорочення населення. І рівень смертності у рази перевищує рівень наро­джуваності.

Приміром, торік у Шаболта­сівку лелека взагалі не прилітав: жодної дитини не народилося. А ось позаторік влітку та восени лелека приніс у сповиточку двом родинам - Грищенкам та Шелегам - хлопчиків. Тож наймолодші у селі - двійко козаків, і обидва — Богдани.

Серед довгожителів найстарі­ша - Парасковія Михайлівна Макій. Бабусі 98 років уже. Мешкає вона сама, але нею опікуються рідні, котрі дороги до бабці не забувають.

А взагалі одинокі старенькі села - під крилом опіки сестри милосердя Антоніни Миколаївни Тібеж, у якої десятеро підопічних.

Молодята Смарагдового весілля

У Шаболтасівці ми відчули себе зовсім чужими. Утім, це й не дивно. У селі ми вперше. Люди нас не знають, тому багато хто підозріло до нас поставився, у балачки не вкидався, дехто навід­різ відмовився говорити, мовляв, нічого тут усе винюхувати, ідіть, куди йшли. Люди - різні, і їхню настороженість до чужинців зрозуміти можна.

Утім і на привітних та відкри­тих людей нам теж пощастило. Біля ошатного обійстя, де, ви­дно, дбають за чистоту, поря­док наводила бабуся, маленька, низенька. Не могли оминути її. Познайомилися. Це була Ма­рія Григорівна Серб, а почувши, що ми з Коропа, згадала свою хрещену матір, котра теж була з Коропа. Не прогнала нас бабу­ся від порогу свого, і за якихось декілька хвилин її життя, до­вжиною у 74 роки, як кінострічка, прокрутилося у пам'яті. Увесь вік - у трудах праведних, має аж 42 роки трудового стажу. Усе своє життя віддала колгоспу: і дояркою працювала, і в полі. Стільки за вік тих пайок своїми мозолястими руками переполола, обробила, зібрала. Картопля, льон, буряки.

Розповідала, що якось не­вдало впала, отримала серйозну травму хребта, довелося довго лежати.

- А тепер ось до землі з кожним роком все нижче і нижче хилить, - каже Марія Григорівна.

Мешкає вона разом із чоло­віком Анатолієм Григоровичем. Дідусю вже 81-й рік пішов. Він теж усе життя у роботі.



Подружжя СЕРБ - Марія Григорівна та Анатолій Михайлович. У парі вони вже 56-й рік

- 45 років трудового стажу маю, - не без гордості каже Ана­толій Михайлович. - У колгоспі 15 років працював: і овечок по­рав, і на фермі корми худобині підвозив, і різноробочим був. Та основне місце роботи - пожежна частина: тридцять років там во­дієм пропрацював.

У парі подружжя - аж 55 ро­ків. Уже відзначили на календарі спільного сімейного життя смараг­дове весілля. Дали життя трьом дітям: двом донькам та сину. Усіх трьох вивели у люди, освіту дали. Дівчата - медичну освіту мають, син на лісника вивчився. Одна донька у Чернігові мешкає, інша - у Понорниці, син - по сусідству.

- А як вам сьогодні живеться? - питаємо у стареньких.
- Ой, краще не питайте, - від­повіла Марія Григорівна. - Не­молоді вже, здоров'я не те, що ра­ніше, а дід мій взагалі незрячий. Спасибі дочкам. Допомагають в усьому.

Виживають із свого хазяйства

На відміну від сіл Коропщини, народ якої здебільшого вже давно відмовився від картопля­них плантацій, Шаболтасівка робить ставку на другий хліб. Розповідають, що місцеві садять чималі площі бульби - по три-сім гектарів. Та гіркі ті картопляні заробітки, якщо їх можна взагалі назвати заробітками. Із цього­річною ціною на бульбу аби хоч вийти на нулі. Коли ми були у селі, один фермер саме навантажував фуру своєю продукцією, за якою ціною продав картоплю, нам він не зізнався. Та, як відомо, ціни на другий хліб цього сезону немає.

Ще одне із джерел поповнення сімейного бюджету - корова. Станом на перше січня минулого року у Шаболтасівці було 132 корови. Якщо брати до уваги, що у селі - 414 жилих обійсть, то в середньому кожен третій двір тримає корівчину. 14 господарств утримують по дві корови. Але такого, як у селах Коропщини, де господарі мають у дворі по три і більше корів, у Шаболтасівці немає.



Микола ІРХА - один із господарів села, котрий тримає разом з дружиною у своєму хазяйстві годувальницю

Одного із власників корів ми спіймали випадково у магазині. Це Микола Михайловича Ірха, котрий працює опалювачем у місцевому клубі. Каже, нелег­кий то труд - корова, великого бажання тримати навіть одну годувальницю вже немає, але поки що з дружиною тримають, бо то - якась додаткова копійчина до сімейного гаманця. Та і собі є що на стіл поставити.

Розповідають люди, що мо­локо з двору забирає один за­готівельник. На який завод здає, не знають. Є можливість здати не молоком свою продукцію, а сиром.

- Та по грошах, що молоком, що сиром продати, виходить однаково, - каже Микола Михай­лович. - Тільки з сиром роботи більше, аби його переробити, зате свиням сироватка лишаєть­ся. І це плюс.

У селі - одиниці власників годувальниць, які возять молочну продукцію на базар до Новгорода-Сіверського. Бо далеко - 45 кілометрів до міста. А ті, хто базарує, гуртуються, винаймають машину - і на торги.

Зовсім невелика частина міс­цевого населення має у селі роботу. В основному - у ферме­рів, чи то шаболтасівських, чи то авдіївських.

Анатолій Кравченко, якого ми теж випадково зустріли на вулиці, - один з тих, хто працює у місцевого фермера. Трудиться трактористом.

- Як сів після армії на трактор, то його керма і не кидав, - каже 49-річний чоловік, родове корін­ня якого, до речі, з Покошичів. Звідти родом була його мама, вже покійна. А він же - корінний шаболтасівець. Тут його родина: дружина, двоє синів-студентів, з молодшим батько саме займав­ся домашніми справами. Село ж бо. Роботи у ньому вистачає на кожен день. І для всіх.



Анатолій Кравченко зі своїм молодшим сином-студентом Антоном

У старій школі буде клуб

Інфраструктура невеличкого села дуже скромна. ФАП - один із важливих закладів соціальної сфери. У ньому, як і в медичних закладах медицини громади, зроблений ремонт. Працює у ньому Віра Дмитрівна Кубарєва, за плечима якої 35 років медич­ного стажу. Жінка не із місцевих, але за тринадцять років роботи стала у селі своєю. А для села, де багато людей похилого віку, надважливо мати свого медика.



Віра КУБАРЄВА, фельдшер місцевого ФАПу

І місцеві дуже тепло відгукуються про свого фельдшера, досвідче­ного, людяного, чуйного.

Школи у селі немає. Позато­рік її закрили. Дітки, і школярі, і дошкільнята, підвозяться до за­кладів освіти сусідньої Авдіївки.



Місцевий ФАП

Утім приміщення старої дев'ятирічки не порожнє. Йому вирішили дати друге життя: у ко­лишній школі буде місцевий клуб. Той, що був раніше, в аварійному стані, хоча ще два роки тому тут відбувалися концерти. Тож заклад культури вирішили переселити до будівлі школи. Ремонт пла­нували розпочати ще навесні, та війна внесла корективи. На­разі вже відремонтували систему опалення: встановили новий твердопаливний котел, додаткові батареї, але опалюватися буде половина приміщення, яка від­ведена під клуб. Кажуть, тут має бути актова зала, більярд і теніс. На облаштування вже витратили сто тисяч гривень, потрібно ще стільки ж. Більшість залучених коштів - це допомога місцевих підприємців. Щоб зекономити, підрядників не наймали, ремонт роблять своїми силами.

У селі - три магазини. То­варів, кажуть, вистачає, були б ваші гроші. А ще - був би мир, кажуть шаболтасівці, і, як кожен українець, мріють вони про одне-єдине, заповітне — Перемогу.

Джерело: “Нові горизонти” від 12.01.2023, Людмила ВЛАСКО. Фото авторки

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.