Від колгоспу до власної справи: Катерина та Микола Скоробагатьки з Мени знають ціну праці

Ця родина добре відома не лише в Мені. Близько 20 років тому Скоро­багатьки започаткували свій бізнес, який суттєво полегшив організа­цію рідними та близькими проводів в останню дорогу покійних. До цієї справи Скоробагатьки йшли довго Вони у парі майже 54 роки. Живуть у любові та злагоді.



СВИНАРКА І ШОФЕР

Катерина Іванівна і Микола Ілліч на­родилися і зросли в Жовтневому (тепе­рішньому Покровському). Там і покохали одне одного, побралися.

Розпочинати подружнє життя вирішили в Мені. Працевлаштувалисяутодішньому колгоспі «Перше травня». Катерина зма­лечку була привчена до будь-якої сільської роботи, тому і в колгоспі не стала шукати теплого місця, а пішла працювати свинар­кою. Робота ця була не з легких, бо багато чого доводилося виконувати вручну.

Микола Ілліч шоферував. З дитинства знав ціну шматка хліба. Його батько Ілля Омелянович хоча і був без обох ніг, але близько 40 років доглядав колгоспних те­лят. Звісно ж, Микола допомагав батькові поратися. Так і пізнавалися на практиці нелегкі сільські заробітки.

У Катерини Іванівни батько теж був інвалідом війни, то дівчина мала нелегке дитинство, оскільки треба було в усьому допомагати батькам. А в селі, як відомо, ні домашньої, ні городньої роботи ніколи не переробити. Голова менського колгоспу «Перше травня» Микола Лось був дуже задоволений ставленням Скоробагатьків до роботи, житло їм виділив. Але молоді згодом вирішили залишити колгосп, зна­йти кращу роботу, побудувати власний дім. Сказали про те керівнику господар­ства, а той і слухати не хотів, обіцяв ледь не золоті гори. Та Скоробагатьки були невблаганними.

НОВА ОСЕЛЯ І НОВА РОБОТА

- Ми не одну хату збудували за своє життя, - кажуть Скоробагатьки. - Свій дім, а ще будинки для синів. Довелося і перебудовуватися, шукати краще місце для оселі.

На той час Микола отримав спеціаль­ність будівельника - вивчився в Остерському технікумі. А Катерина трудилася в комбінаті побутового обслуговування. Жили собі як усі люди - працювали, рос­тили дітей.

Атоді Микола Ілліч вирішив застосувати здобуті знання на практиці, тим більше, що робота ця йому подобалася.
- Я укладав угоди з будівельними орга­нізаціями і віддавався улюбленій праці сповна, - розповідає Микола Скороба­гатько. - На той час були популярні так звані фінські будиночки, які замовляли як селяни, так і промислові підприємства для своїх працівників. Таких я облаштував десь з пів сотні.

А ще ж були замовлення на зведення котеджів, складів, ангарів. Миколі Іллічу було все те під силу. Дуже радів, коли новосели схвалювали нове житло, дякували майстру за роботу. І так протягом 20 років дарував людям радість.

ВІДПОЧИВАТИ ВОНИ НЕ ЗВИКЛИ

Якось хтось із родичів Скоробагатьків помер і потребувалася допомога в орга­нізації похорону. На той час потрібно було добре побігати по місту, аби купити все необхідне - труну, вінки, свічки, хустки. А ще домовитися із батюшкою, щоб він провів обряд поховання. І копачів могили треба було знайти. Словом, турбот багато.
Микола Ілліч взявся допомагати ро­дичам покійного, тим більше, що мав власне авто, тож вирішувати проблеми було простіше. Люди, які прийшли на похорон, висловили побажання Миколі Скоробагатьку, щоб він взявся за орга­нізацію похоронних церемоній. Добре все обмізкувавши, Микола Ілліч відкрив похоронне бюро. Дуже скоро воно набуло популярності, адже родичам померлого не треба вже було бігати по базару чи ма­газинах - усе, що було потрібно, надавали Скоробагатьки.

- Я завжди допомагав рідним покійни­ка, щоб усе було як треба, - каже Микола Ілліч. - Навіть опускати труну в могилу. Доводилося надавати ритуальні послуги і в деяких селах Менщини.
Зараз Скоробагатьки на заслуженому відпочинку. У Миколи Ілліча стали дуже боліти ноги, тому він свій бізнес пере­дав сину Геннадію. А Катерина Іванівна захопилася вирощуванням квітів - як кімнатних, так і вуличних.

ЗНОВУ НОВИЙ ДІМ І НОВІ СУСІДИ

Скоробагатьки-старші вже не дужали утримувати свій великий дім - сили по­троху покидають обох. А обоє люблять чистоту, порядок у всьому. Тому й ви­рішили з сином та його сім’єю поміня­тися будинками. Тепер син господарює у батьківському обійсті, а батько - у синовому.

- Ми тут дещо удосконалили, - каже Катерина Іванівна, - перекрили дах, утеплили стелю, у хаті тепер у нас тепло. От тільки землі біля оселі обмаль - лише чотири сотки з будинком та господарськи­ми будівлями. На квіти випадає зовсім мало місця.

Коли Скоробагатьки оселилися в сино­вій хати, то, окрім того, що її відремонту­вали, стали наводити лад на вулиці. Не­подалік від їхнього дому довгі роки стоїть занедбана хата - хазяйка її померла, а спадкоємців немає. Поруч із тією будо­вою стояла ще старіша хата-розвалюха, а навколо неї - дикі кущі, кропива. Було й бите скло та інший непотріб.

Микола Ілліч та Катерина Іванівна орга­нізували суботиик, кожен, хто хотів, долу­чався до прибирання занедбаної території. Одного дня роботи виявилося замало, тож Скоробагатьки завершували розпочату справу самі. Тепер на той клаптик землі любо-дорого глянути. Периметр заквітча­ний низькорослими хризантемами, посе­редині - ягідні кущі та різноманітні квіти. Господар зробив лавочку біля квітника, аби й сусіди могли відпочити в затінку та помилуватися веселковою красою.

Зробив Микола Ілліч ще одну лавочку - для сусідських вечірніх посиденьок. А ще він почистив і відремонтував колодязь.
З появою водогону колодязем перестали користуватися, «доброзичливці» туди на­кидали сміття, пластику. Скоробагатько обладнав колодязь механізмом, який до­зволяє качати воду, а не тягати її з глибини відром. На жаль, колись прозора і смачна вода сьогодні вже не та. Дуже шкода.

Якщо у Катерини Іванівни захоплен­ня - квіти, то у Миколи Ілліча - риболов­ля. їздить власним авто на Десну та її за­токи разом із сусідом Василем Ющенком. І відпочивають там душею. Без улову Ілліч ще не повертався ніколи. І сусідського котика обов’язково пригостить. А той, як почує гуркіт машини, вилітає зі свого двору і чекає на гостинця.
Ось так і живуть Скоробагатьки - у що­денних турботах і в злагоді. Наступного 11 травня святкуватимуть 54 річницю подруж­нього життя. А привітати їх є кому - сини з невістками, троє дорослих онуків. Адрузів у них - годі й порахувати!

Джерело: газета “Наше слово”, Раїса МИХАЙЛЕНКО. Фото з архіву Скоробагатьків 

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.