Тетяна Троцик майстер тату малює неймовірні портрети

Тетяна Троцик має рідкісний дар малювати і портрет людини може завершити за три години. Бухгалтер за освітою знайшла себе в творчості і 17 років займалась нігтями. Вже два роки, як майстриня робить тату і перманентний макіяж брів. Тетяна зізнається, що змінити рід занять переконала саме тяга до малювання. Під час роботи над портретом жін­ка бачить тіні, які на перший погляд непомітні і велике значення надає очам, адже в них вона передає настрій, характер і глибину свого таланту. Тетяна не вважає себе самородком і каже, що тим, ким є, вона завдячує своєму батьку, який мав золоті руки та був справжнім майстром.



Менянка Тетяна Троцик є відомим майстром в інду­стрії жіночої краси. Черга до неї чітко розписана на мі­сяць наперед. Жінка робить тату і перманентний ма­кіяж брів. До салону їдуть з Чернігова, Новгорода-Сіверського, Корюківки, Сновська, Сосниці. Бажаючих побувати в неї багато, адже майстриня дійсно професіо­нал своєї справи. 17 років Тетяна займалась тим, що ро­била гарні нігті жінкам. А два роки тому почала робити тату і брівки.

- За освітою я бухгалтер. Наша тітка жила в Сосниці і працювала в місцевому технікумі бухгалтерського облі­ку. Нас у батьків три сестри. Я наймолодша, тоді Оксана на чотири з половиною роки старша і Наташа на дев'ять. Ну куди ж нас, як не до тітки? Ми всі три там навчались. Тільки ось освіта та жодній, крім Наташі, яка рік про­працювала в Чернігові у виплатному центрі і поїхала до Італіі, де живе вже 11 років, не згодилась. Оксана рік про­плакала в Пенсійному фонді гороховими слізьми і кину­ла. Вона стригти дуже любила. Пішла на курси перука­рів, щоб мати диплом майстра, але це скоріше формаль­ність, адже вміла це робити задовго до того.
Пам'ятаю, як стрижки і зачіски робила мені тринадцятирічній. Мама вирішила, щоб хоч одна донька мала вищу освіту і на­полягла, щоб я вступила до Чернігівського регіонально­го інституту економіки та управління. Перевелась заоч­но і пішла працювати. Це було щось страшне. Знайшла роботу на оптовій базі і через місяць, слава Богу, ска­зали, що я їм не підходжу, - сміється Тетяна. - Оксана на той час відкрила перший приватний салон в Мені в готелі «Десна» і сказала, щоб йшла до мене працюва­ти, будеш манікюр робити. Я любила творчість,тому по­годилась.

Якось вже через декілька років пішла на кур­си. Думаю - навчусь квіти на нігтях малювати. Прийшла, спробувала і більше туди не пішла. Стала малювати, а дівчата наді мною повисли і з захопленням спостеріга­ють, як гарно виходить. Зрозуміла, що мені ті курси не потрібні, адже нічому новому не навчать.

А тоді настав карантин. Сиділи вдома. Думаю, спробую помалювати. Раніше малювала акварельними фарбами, але менша Соломія мала, незручно. Тому взяла простий олівець і намалювала перший портрет, свою племінницю. Вже за­раз дивлюсь на нього, а він бліденький. Наступного разу намалювала портрет сестри Оксани. Теж простим олів­цем, тільки губи зробила червоними. Цю роботу показа­ла в фейсбуці на своїй сторінці і навіть не очікувала, що він так сподобається людям. Коментарів написали безліч і всі казали, що робота просто неймовірна і очі переда­ла дуже сильно і глибоко. А тоді «понеслось».
Знайомий чоловіка, Василь Григорович, прислав фото і попросив його змалювати. Намалювала на одному подиху і за той портрет він дав сто гривень. Мені так ніяково було гро­ші брати. Люди звертались. Одна жінка замовила пор­трет свого чоловіка і повезла подарунок до нього за кор­дон.

Якось малювала бабусю і двох онуків. Причому це були три фото, де вони окремо один від одного і мені до­велось їх зобразити разом на одному портреті. І закохані часто звертаються - коханий коханій сюрприз робив. Всі кажуть, що малюю швидко. Найкоротший час - це три го­дини. Зазвичай треба два вечори. Намалювати, відвер­нутись і назавтра свіжими очима подивитись. Тоді видно, що треба підкреслити, щось десь змінити. Я не з нату­ри малюю, а з фото переношу. Є обличчя, на які ходжу і довго дивлюсь, щоб передати якомога точніше. Коли ро­бота завершена, сама дивуюсь, як вийшло очі переда­ти - погляд, характер, адже це головне в портреті.





А ще коли змальовую, з'являються тіні, яких відразу не видно. Зчитую кожну і передаю їх на акруш. До своїх робіт відно­шусь критично - наступного дня щось зміню. Доньок сво­їх теж намалювала, а ось ідеального портрета чоловіка нема - ходить по дому поряд живий і здоровий, - смієть­ся Тетяна. Гостювала в Італії у сестри. Там малювала чо­ловіка по фото. Тінь від сонця падала на очі і їх майже не видно. Важко, коли очей не бачу. Я колись в дитинстві малювала і вірші писала, років у І2. Дома є дві папки з малюнками, на яких звірі і рослини. В мене була велика книга і я звідти всі ті малюнки брала. Писала ще на арку­ші назву, де росте, або де живе. В школі любила креслен­ня, геометрію, малювання - аби попрацювати олівцем. В школі всі знали про мої здібності, але ніколи вчителька образотворчого мистецтва не говорила, щоб я розвива­лася в цьому напрямку, - посміхається Тетяна. Портрет формату А3 коштує 1000 гривень, 40-річна художниця багато малює друзів і дарує їм їх портрети.
В мене дві доньки. Софії 15 років, а Соломії тільки 4. Старша також малює, в неї на це своє бачення. Ходила на гурток і працювала з олійними фарбами. Сестра Наташа, що в Італії, назамовляла в неї більше півдесят­ка картин, і Соломія вже виконала замовлення. Чекаємо, коли вона приїде до України, щоб віддати. Донька дуже відповідальна і самостійна. Зараз малювання змінила на гітару. Навчилась грати і до музичної школи теж піш­ла сама. Навчається в ліцеї для обдарованих дітей, хоче бути вчителем хімії і біології.

Манікюр робила, а сама в душі виношувала, що тре­ба зайнятись тату, адже це теж мистецтво. Два роки тому пішла на курси і втілила мрію в реальність. А через пів­року освоїла і перманентний макіяж брів. Зараз тату по­пулярне. Час йде вперед і мода на «тілесне» мистецтво теж. Йдуть і жінки, і чоловіки. Останнім часом багато вій­ськових стали звертатись. Патріотична тема популярна. Я люблю чорне тату більше, ніж кольорове. Воно, як і чорно-біле фото, більш естетично виглядає. Молоді до 18 років роблю тату тільки з дозволу батьків. Буває, приходять і кажуть: зробіть щось невеличке, щоб і мама не знала. Е, ні, так не буде. Відмовляю. Якось робила три­надцятирічній дівчині. Я дізналася, що вона зі Сновської школи інтернату. Дуже наполягала на тату. Я звернулась до директора і повідомила про її наміри. Та зв'язалася з опікунами і вони дозволили. Сказали: зробіть, бо вона все рівно свого доб'ється. Я нанесла їй тату - це малень­ке сердечко на нозі знизу. Непримітне, але вона вважала його значимим.

Люди звертаються до мене і зазвичай по­казують бажаний малюнок. Я оцінюю його на свій погляд і в багатьох випадках пропоную щось змінити. Буває пе­реконую, що на цій частині тіла цей малюнок не дуже личить. А може оцей вам більш сподобається? І люди ча­сто прислухаються до моєї думки. А деяким взагалі від­мовляла. Казала: не буду робити, бо якщо дізнаються, що я таке набила, то це пляма на моїй репутації, як майстра.
Тату робила 65-річній жінці. А перманентний макіяж брів зробила бабусі, якій понад 80 років. Вона слідкує за со­бою, зачіски, фарбування волосся. Приємно, що в тако­му віці їй в першу чергу для себе приємно гарно вигля­дати. Я люблю з брівками працювати. Буває, що їх взага­лі нема, або доводиться підіймати. Знаєте, який для мене найбільш хвилюючий момент? Коли з новими брівками жінка підходить до дзеркала, дивиться з захоплюючим по­глядом на себе і в неї відразу вирівнюється осанка, плечі ніби розгортаються, - розповідає з посмішкою майстриня.







Моя сестра, окрім того, що має перукарню, відкрила і спортзал. Мене теж на спорт підсадила. В мене зайвої ваги ніколи не було, хоча шоколад страшенно люблю і їм його майже щодня, та заняття спортом мене ніби пе­рероджує. Раджу всім: якщо поганий настрій, депресія, погано зі здоров'ям - ідіть в спортзал. Це ліки стовідсо­ткові! Мій чоловік просто випхав (сміється) нашого сусіда Олексадра. Казав йому: ось іди, ось іди, вагу зайву ски­неш і побачиш, як тобі покращає. Сусід пішов і тепер жит­тя свого без спорту не уявляє. Вагу скинув і став фітнес тренером. Тепер допомагає іншим набути впевненості в собі і позбутися зайвого. До спортзалу варто ходити три­чі на тиждень. Та я туди бігала б кожен день. Зараз бага­то літніх людей ходить і займається. Це так приємно ба­чити, коли людина працює над собою.

До речі, в самої Тетяни тату на тілі нема. «Я виношую думку, що колись зроблю, але поки в роздумах, що це буде. В чоловіка Сашка теж нема. Він до цього відно­ситься байдуже, хоча показую йому свої роботи і він їх оцінює. Йому подобається мінімалізм. Він завжди гово­рить: краще зробити і ніколи не жаліти, ніж жаліти, що не зробив.

Він у мене добрий, спокійний і завжди усміхаєть­ся. Я дуже йому вдячна за підтримку і щаслива, що він у мене такий є. До речі, 30 грудня йому виповниться 42 роки і я його щиро вітаю. Мій чоловік мені наснився ще до нашого знайомства на свято Андрія, коли ворожать на судженого. Ніби я йду по дорозі, а на містку стоїть авто. Чоловік мені відкриває двері і запрошує сісти в нього. Він сам з Блистови. Одного разу приїхав з хлопцями в наше село і загрузли в багнюці. Я підійшла до них і допомогла витягти автомобіль. Жваво так кричала «давай, газуй». Там ми і познайомились, - розповідає Тетяна. - Ми зу­стрічалися довго і одного разу поїхали в Київ. Гуляли на Хрещатику і саме тут він мені освідчився і запропонував одружитися. Була і каблучка в червоній шкатулці. Тоді на Хрещатику нас намалював художник. Через багато років на річницю весілля ми знову поїхали в Київ на добре зна­йоме і приємне в спогадах місце. Гуляли по Хрещатику і знову там попросили художника нас намалювати на згадку», - розповіла Тетяна.





Скільки вже намалювала сама, жінка не рахує. Та каже, що достатньо багато. Та є в її думках один запо­вітний портрет, який дуже хоче намалювати і виношує це бажання в собі - це портрет батька, якого нема вже 11 років на цьому світі. Володимира Федоровича Молочка знали багато людей і поважали. Він був майстер на всі руки. Вдома мав верстати, на яких постійно майстрував. Ліжка донькам поробив сам. Двері в будинку, вікна, стіл, стільці - чого тільки не створював і собі, і людям. Криниці з різьбою по се­лам і досі є, створені його золотими руками. Техніку сам вмів скласти. Мав трактора, якого зробив сам.

Маму поважав і прислухався до неї. Він для нас взірець і приклад на все життя. Він міг так похвали­ти нас, як ніхто і ми тоді розцвітали. Від цього хо­тілося ще краще зробити. Якби він зараз був жи­вий, то пишався би нами. Ми від батьків успадку­вали вміння робити і добиватись результатів. Син Оксани, Артем, чоловічий перукар-барбер. Працює в Мені і я бачу, який він талановитий. До речі, зять Олександр, його батько, масажист і теж відомий алеко за межами нашого містечка. До нього ве­зуть багато діток, хворих на дцп. Старша сестра зі стрічок створює різні вироби. То сніговиків, то ще щось. Раніше ми продавали її вироби на ярмарках. Зараз вона займається волонтерством. Ми всі дуже дружні між собою і це заслуга наших батьків. На свята збираємось обов'язково родинами, - розповідає майстриня.

Тетяна має таланти, та є в неї ще одна родзинка - вона своїм щирим спілкуванням прив'язує до себе людей. Її душа така тепла і відкрита, що відразу зігріває. Добра, ніжна, лагідна, талановита і просто красуня. Вона завжди усміхнена. Колись її називали батюта або Володька, че­рез велику схожість на батька. І вона пишається, що є та­кою завдяки тату, який їх навчив любити, поважати, твер­до стояти на ногах! Хай щастить!

Джерело: газета "Вісті Сосниччини" від 15.12.2022,  Наталія МАТВІЄНКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.