Ні сина, ні житла усе вкрала війна. Переселенка за Бахмута розповіла, які жахи пережила її родина через росіян

 

Під чужим дахом

Війна примусила мільйони українців залишити свої домівки і шукати прихистку у більш безпечних місцях. Хто подався за кордон, хто осів в Україні. Серед біженців і 76-річна Валентина Андріївна Моргунова з Бахмута, яка приїхала до Коропа. І якщо багато вимушених переселенців уже змо­гли повернутися додому, то жінці поверта­тися нікуди, як і її подрузі Любові Іванівні. Рашистські війська вже півроку воюють за Бахмут, але ЗСУ відважно утримують місто. Ідуть важкі бої. Там здригається земля від постійних обстрілів, а від «при­льотів» ніхто не застрахований.

З Валентиною Андріївною познайо­милися ще наприкінці серпня, коли вона з подругою Любов Іванівною Школою прийшла до редакції у пошуках житла. У Коропі це непросто - винайняти квартиру. Та пощастило. Зараз жінки вже обжилися на новому місці. Та як би не було добре, але вдома у стократ краще.

Приїхали вони в Короп ще навесні. Любов Іванівна залишила Бахмут у квітні. Зрозуміла, що треба тікати, коли розбили балкон. Їхала автівкою з донькою та зятем на Коропщину, бо тут рідня, куми у Нехаївці, знайомі у Коропі, братова хата. Любов Іванівна частину свого життя прожила у Коропі, працювала у селищній раді, а 28 років - у Бахмуті. А інакше б, каже, куди везли, туди і їхали б, аби подалі від війни. А потім стала кликати до себе і Валенти­ну, аби та тікала звідти, бо залишатися у місті вже було дуже небезпечно. Напри­кінці травня вони зустрілися. Залишивши у Бахмуті все своє життя, сьогодні вони змушені жити під чужим дахом. Як не при­кро, а свого дому у них уже немає.

Втеча від війни

Хоча, коли тікали жінки з міста, їхній будинок ще стояв, було і світло, і газ. Гарна велика багатоповерхівка, на шість під'їздів, поряд парк. У Любові Іванівни квартира на третьому поверсі, у Валентини Андріївни - трикімнатна - на першому. Нещодавно мала з ними розмову. Обох росія «освободила» від домівки.

- Нас уже тоді, навесні, сильно об­стрілювали. Коли було небезпечно, хо­валася в туалеті. Спати лягала в залі. А ось у спальню боялася навіть заходити, бо вікна виходили у той бік, звідки летіло. Тільки за одягом на хвилинку забіжу і тікаю з тієї кімнати. Мене Люба все звала до себе, та я не наважувалася. А тоді вона якось телефонує, а я саме сховалася в туалеті, плачу, мене всю трясе. Якраз тривав обстріл. Так страшно було. Каже: «Їдь звідти, кидай усе, не сиди». Ось тоді і прийняла рішення. Спакувала у валізу найнеобхідніше, а вранці - на соціальний автобус. Бігла вулицями під свист ракет, які літали над головою, якраз йшов об­стріл міста. Страшно, оті ракети. Двома маршрутками виїздили бахмутовці того дня до Дніпра. І вже коли їхали в автобусі, над нами, так низько, пролетів російський літак. І знову серце у п'ятках. Боялися, що скине на нас щось, - розповідає Валентина Андріївна про те, як тікала з рідного міста у невідомість.

Довезли біженців до Дніпра. Звідти поїздом - до Києва. А в столиці зустріла внучка Любові Іванівни, посадила на марш­рутку до Коропа. Тут стріли її донька та зять. Ось так зустрілися подруги у мирному Коропі. Колись разом співали у хорі вете­ранів, там і зав'язалася їхня дружба. А ще і жили в одному будинку. А тепер змушені бути переселенцями і ділити своє горе і невеликі радості навпіл. І вже не співають, не до пісень.

- Зараз у місті ні в кого немає ні елек­трики, ні газу, ні тепла, ні води. Не знаю, як і зимуватимуть ті, хто залишився. Їсти люди варять у дворах на вогнищах. Усі один одному допомагають, діляться продуктами, у кого немає. Але у місті дефіцит харчів. Магазини закриті, а коли і привозять щось, то на порозі розмітають враз. Декілька ра­зів, казали знайомі, привозили гуманітарку від якоїсь релігійної організації. Із ліками також великі проблеми, - розповідають про сьогоднішнє життя у їхньому місті.

- Щодня розбивають по 10-20 приват­них будинків та по 2-3 багатоквартирних, - каже Валентина Андріївна. - Земля гуде від постійних бомбардувань та обстрілів. У нас був такий гарний залізничний технікум, знаходився в історичній будівлі, спалений повністю. Багато історичних пам'яток зни­щено. Уже пів міста немає, а раніше було дуже красиво, а скільки троянд квітнуло.

- Рашисти спершу якось стріляли по інфраструктурі, а тепер по будинках наче спеціально гатять. Недавно бачила по телевізору, міськрада наша ціла, я там трішки працювала, і прапор наш, український. І так радісно стало, - каже Любов Іванівна.

«Асвабадітєлі» звільнили від житла

Жінки постійно підтримують зв'язок з бахмутовцями, яких залишилося у місті з 80 тисяч - це лише четверть жителів. Цікавляться новинами у їхньому місті. По­стійно хвилюються, як там їхнє житло, бо мародери промишляють. Шкода нажитого. Але новини всі тільки погані. А 20 жовтня обоє були надзвичайно схвильовані. Піс­ля нічного авіанальоту їхній будинок став зовсім непридатним для життя. Рашисти скинули на нього дві бомби ... Поверта­тися вже нікуди.

Мені показують у телефоні світлини їхнього зруйнованого будинку. Знайомі надіслали. Боляче дивитися на розбомб­лене людське житло, де ще вісім місяців тому жили щасливі українські родини, сміялися діти і пахло українським бор­щем. А сьогодні. Немає будинку, є вбиті і поранені мирні мешканці, яких діставали з-під завалів.

- Ось дивіться, оце був перший під'їзд, авіабомба зруйнувала його до самого фундаменту, тільки самотня стіна зали­шилася. А оце друга бомба знищила три поверхи у другому, третьому та четвертому під'їздах, - показують наступну світлину, яка нагадала мені наш чернігівський готель «Україна». - Наш шостий під'їзд зруйно­ваний наполовину, від двору більше. Даху немає. Вікна всі повилітали. Від дощу позатікали квартири, що більш-менш збе­реглися. Нам сказали, що будинок вже тільки під знос. Можливо, хіба речі можна буде забрати, якщо не розіб'ють повністю.

Валентина Андріївна каже, що по­кійний син із внуком приходили забивати вікна фанерою, щоб мародери не залізли, а Любов Іванівна по телефону шукала людину, яка вікна заколотить.

- Фанерою з шафи забили. За тисячу гривень, на карточку перерахувала, - каже.
Поряд із будинком, розповідає, за парком через дорогу знаходиться військо­ва частина. Напевне, по ній цілилися, а дісталося, як часто буває у рашистів, і людському житлу.



Будинок у Бахмуті після авіаобстрілу. Повертатися вже нікуди

- Хоча ще у чотирнадцятому році вій­ськову частину розбили повністю. Нічого там живого не залишилося, мо, хіба, якась казарма. Що там уже було бити. Потім ремонтували БТРи та танки, а зараз там вже нічого немає, - розповідає.

- І куди вам тепер повертатися? - це питання задавала переселенкам відразу після руйнації їхнього будинку. Любов Іванівна молить Бога, щоб збереглася доньчина квартира. А Валентина Андрі­ївна всі надії покладала на сина - він її не залишить. Але росія «освободила» жінку і від сина.

Касетний снаряд забрав життя

Це трапилося 7 жовтня. Якраз у неві­стки був день народження. Син Валерій, невістка Олечка, так називає її жінка, та онук Женя вийшли до під'їзду. А тут при­летіло. Валерій, напевне, почув, бо крик­нув: «Падайте». Він впав на сина, закрив його своїм тілом. Це був не звичайний снаряд, а заборонений. Касетний. Не страшний для будівель, але смертельний для великої кількості людей. Він розірвав­ся якраз над головою. Осколком Валерія прошило наскрізь, зайшло зі спини, а вийшло в живіт. Миттєва смерть. Йому було лише 52 роки. В онука вирвало весь бік. Лікар, який робив операцію, сказав, що хлопець родився у сорочці. У невістки роздробило пальці. Сімох людей, хто тоді перебував у дворі, поранило.

- А чого ж вони там залишилися, не виїхали? - цікавлюся.

- Аби ж вони мене слухали. Сваха моя хворіє, у неї онкологія. Слабка дуже. Вона не схотіла виїздити. Отож діти і залиши­лися. Хоча, могли б і виїхати всі разом. А ще мене звинуватила, каже: «Своїх не кидають». Якби вона виїхала, то і син би залишився живим, - каже Валентина Андріївна. - А за мене Валерій радів, що поїхала звідти. Бо він дуже хвилювався, кожного разу після обстрілу телефонував, цікавився, як я. Коли поїхала, казав: «Тепер мені легше стало, хоч за тебе не перейматимуся, тільки за свою сім'ю».

Валентина Андріївна не могла про­вести сина в останню дорогу, попрощатися із своєю кровинкою. Дорога неблизька і дуже небезпечна, та і здоров'я б не дозволило. Тиск за двісті. Ця втрата під­косила жінку.

- Олечка мені заборонила їхати. Самі ховали. Купили дорогу домовину. Ось тіль­ки поклали його у целофанованому чорному пакеті, а наготований одяг - поряд. Чомусь зараз так хоронять, - плаче жінка. - Коли привезли копачів яму копати, то з градів якраз обстрілювали, прямо над головою снаряди літали. Попадали всі на землю, так і лежали, поки обстріл не за­кінчився. А коли ховали, то обстріли чути було з іншого боку міста. А онука тільки вчора з лікарні виписали, а сьогодні вже сидить у підвалі...

Невимовний біль крає серце, болить душа за рідними. З трьох дітей у Ва­лентини Андріївни залишилася тільки донька, яка живе на кордоні Луганської і Белгородської областей. Їхній населений пункт в окупації.

- Життя б'є ключем і все по голові, - каже. - Аби вже ця війна скоріше скінчи­лася. І хто їх просив нас «освобождать». Це не ми до них, це вони до нас прийшли і принесли отаке горе.

У Коропі Валентині Андріївні дуже подобається. Каже, що люди тут гостинні, дуже добре ставляться до біженців, допо­магають. Але душу тягне додому. Хоча і їхати вже немає куди. І ніяких перспектив у завтра. На схилі літ залишилася наче біля розбитого корита. Ось тільки це не казка і не сон. Це реальне життя, яке зруйнувала війна.

Джерело: газета “Нові горизонти” від 24.11.2022, Людмила КОВАЛЬЧУК

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.