Вглиб села М. Устя, за декілька кілометрів від центру, проживає Раїса Григорівна Труба. Їй вже 87 років. За документами на рік старша, рік дописали, щоб раніше почала працювати. Жодного дня бабуся не сидить без діла. Вона не уявляє, як це не хотіти робити. Ми застаємо її біля городу - жне серпом межу. Серпом вона вижинає і біля свого двора, і навпроти, де нема жилих будівель. «Якби не жала, то вже б ліс навколо хати поріс, - бідкається Раїса Григорівна. - Ніхто не хоче покосити, лад навести». Ні зілинки і в саду, теж серпом пожала. Город у неї в ідеальному стані. 25 соток картоплі сама виполює і обгортає. Насаджує різної городини. Просимо жінку відпочити та розповісти нам про своє життя. А розмов тільки про роботу.
Народилась Раїса Григорівна по-дівочому Лось у Хлоп’яниках. Батько пішов на фронт і не повернувся, прийшла похоронка, що загинув на фронті. А мати п’ятьох дітей ростила сама, найменший брат 1941 року народження, а найстарший 1931. Раїса закінчила два класи школи. У 14 років, рік дописали, їздила на заробітки у Носівку.
- Нас таких карандашів, так називали тих, хто ріс без батька, була ціла бригада. Господар сам забирав нас із села навесні. І сезон ми працювали. Садили вручну буряк, пололи і копали його. Хто яку виконає норму, той стільки й заробить. Крім грошей, давали нам ще цукор. Працювали від темного і до темного. Там я працювала декілька сезонів.
А коли виповнилось 18, Раїса пішла на свиноферму. Доглядала 10 свиноматок і їхніх поросяток, аж поки не виростуть. Корми розносили вручну. Пійло носили за півкілометра коромислами та ще одне відро у руці. За роботою не зчулась, як і молодість минула. «Мене ніхто не брав, а я ні за кого не хотіла йти», - так пояснює жінка. А тоді приїхали хлопці з Малого Устя. В ті часи хлопці їздили до дівчат не лише у сусідні села, а й далекі, у Авдіївку і навіть у Новгород-Сіверський район. Серед тих малоустеців був і Михайло Іванович Труба, 1933 року народження. Сподобалась йому Раїса. «А мені вже пора було виходити заміж, - каже Раїса Григорівна. - Він був парубком, жив у хаті в матір’ю». Так побрались молоді, але вже не юні Раїса і Михайло. Їй було майже 30 років, він на 2 роки старший.
Привів чоловік невістку до свекрухи. Так і почали разом господарювати. У Малому Усті жінка пішла на ферму, а
чоловік працював каменярем у міжколгоспбуді в Сосниці. З часом і Раїса пішла працювати до чоловіка у бригаду підсобником. А потім, «під рукою робила» і дали їй 3 розряд штукатура. Спочатку квартирували і разом будували собі житло у Сосниці. У 1964 році у подружжя з’явилась донечка Галина, а у 1968 - синочок Микола. Тоді разом і поселились у новобудові. Близько п’яти років перед пенсією Раїса Григорівна працювала у сирзаводі.
Першою з сімейного гніздечка випурхнула донька. А коли і син привів невісточку, то батьки вирішили повернутись у Мале Устя.
- Жалію, що в своїй хаті не залишилась, - каже бабуся. - У селі по сусідству вже нема нікого. Коли ми повернулись, то на кутку було веселіше. А нині все заростає бур’янами, ні з ким і словом перекинутись. Доглянула я свекруху. Потім 10 років доглядала чоловіка, він був лежачий, вже давно помер. Залишилась сама. До магазину не ходжу, далеко. Дітей пожаліла, а тепер...
Жінку обслуговує соціальний робітник Наталія Куриця, якій Раїса Григорівна дуже вдячна.
- Вона мені і водички витягне з колодязя, і дров взимку унесе до хати, пропонує і речі випрати, але я ще сама цю роботу зроблю. Діти навідуються. Дочка рідше, бо проживає у Мені і працює на крохмальному заводі. А син зі своїм сином, моїм онуком, частіше, бо проживає в Сосниці. Невістка готує консервацію, то і мені передають. Город вони мені посадили і вибиратимуть, бо я не подужаю, може, і викопаю трішки. Страву для себе я готую сама на електроплитці. Син у Сосниці на пошті забирає мою пенсію і все мені купує: і продукти, і ліки, і коли треба до лікаря повезе. Я не дивлюсь новин, бо не маю ні телевізора, ні радіо. Але знаю, що йде війна. А вже переживши одну війну, переживаю, знаю, що таке війна, що таке голодовка. Із рідних у мене залишилась у Хлоп’яниках одна двоюрідна сестра, з нею спілкуюсь по телефону.
Для бабусі щоденна робота понад усе. Вона хоче, щоб усі так працювали, як вона. Каже, теперішні діти і внуки не люблять багато працювати. Вона мріє, щоб було здоров’я, бо треба робити.
Ось так живе Раїса Григорівна. Поки робиш - доти і живеш. Робота продовжує вік. Так вважає жінка і всім радить більше рухатися.
Джерело: газета "Вісті Сосниччини", Олена КУЗЬМЕНКО. Фото Віктора ШЕВЧЕНКА
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: пенсіонерка, село, Труба, Сосниччина