87-річна Раїса Труба жодного дня не сидить без діла

Вглиб села М. Устя, за декілька кілометрів від центру, проживає Раїса Григорівна Труба. Їй вже 87 років. За документа­ми на рік старша, рік дописали, щоб раніше почала працювати. Жодного дня бабуся не сидить без діла. Вона не уявляє, як це не хотіти робити. Ми застаємо її біля городу - жне серпом межу. Серпом вона вижинає і біля свого двора, і навпро­ти, де нема жилих будівель. «Якби не жала, то вже б ліс навколо хати поріс, - бідкається Раїса Григорівна. - Ніхто не хоче покосити, лад навести». Ні зілинки і в саду, теж серпом пожала. Город у неї в ідеальному стані. 25 соток картоплі сама ви­полює і обгортає. Насаджує різної городини. Просимо жінку відпочити та розповісти нам про своє життя. А розмов тіль­ки про роботу.



Народилась Раїса Григорівна по-ді­вочому Лось у Хлоп’яниках. Батько пі­шов на фронт і не повернувся, при­йшла похоронка, що загинув на фрон­ті. А мати п’ятьох дітей ростила сама, найменший брат 1941 року народжен­ня, а найстарший 1931. Раїса закінчи­ла два класи школи. У 14 років, рік до­писали, їздила на заробітки у Носівку.

- Нас таких карандашів, так назива­ли тих, хто ріс без батька, була ціла бригада. Господар сам забирав нас із села навесні. І сезон ми працювали. Садили вручну буряк, пололи і копа­ли його. Хто яку виконає норму, той стільки й заробить. Крім грошей, да­вали нам ще цукор. Працювали від темного і до темного. Там я працюва­ла декілька сезонів.

А коли виповнилось 18, Раїса піш­ла на свиноферму. Доглядала 10 сви­номаток і їхніх поросяток, аж поки не виростуть. Корми розносили вруч­ну. Пійло носили за півкілометра ко­ромислами та ще одне відро у руці. За роботою не зчулась, як і моло­дість минула. «Мене ніхто не брав, а я ні за кого не хотіла йти», - так по­яснює жінка. А тоді приїхали хлоп­ці з Малого Устя. В ті часи хлоп­ці їздили до дівчат не лише у сусід­ні села, а й далекі, у Авдіївку і навіть у Новгород-Сіверський район. Серед тих малоустеців був і Михайло Іванович Труба, 1933 року народ­ження. Сподобалась йому Раїса. «А мені вже пора було виходити заміж, - каже Раїса Григорівна. - Він був па­рубком, жив у хаті в матір’ю». Так по­брались молоді, але вже не юні Раїса і Михайло. Їй було майже 30 років, він на 2 роки старший.

Привів чоловік невістку до свекрухи. Так і почали разом господарювати. У Малому Усті жінка пішла на ферму, а
чоловік працював каменярем у між­колгоспбуді в Сосниці. З часом і Раїса пішла працювати до чоловіка у бри­гаду підсобником. А потім, «під рукою робила» і дали їй 3 розряд штукату­ра. Спочатку квартирували і разом бу­дували собі житло у Сосниці. У 1964 році у подружжя з’явилась донечка Галина, а у 1968 - синочок Микола. Тоді разом і поселились у новобудо­ві. Близько п’яти років перед пенсією Раїса Григорівна працювала у сирзаводі.

Першою з сімейного гніздечка ви­пурхнула донька. А коли і син привів невісточку, то батьки вирішили повер­нутись у Мале Устя.

- Жалію, що в своїй хаті не залиши­лась, - каже бабуся. - У селі по сусід­ству вже нема нікого. Коли ми повер­нулись, то на кутку було веселіше. А нині все заростає бур’янами, ні з ким і словом перекинутись. Доглянула я свекруху. Потім 10 років доглядала чоловіка, він був лежачий, вже давно помер. Залишилась сама. До магази­ну не ходжу, далеко. Дітей пожаліла, а тепер...

Жінку обслуговує соціальний ро­бітник Наталія Куриця, якій Раїса Григорівна дуже вдячна.

- Вона мені і водички витяг­не з колодязя, і дров взимку унесе до хати, пропонує і речі випрати, але я ще сама цю ро­боту зроблю. Діти навідують­ся. Дочка рідше, бо проживає у Мені і працює на крохмаль­ному заводі. А син зі своїм си­ном, моїм онуком, частіше, бо проживає в Сосниці. Невістка готує консервацію, то і мені пе­редають. Город вони мені по­садили і вибиратимуть, бо я не подужаю, може, і викопаю трішки. Страву для себе я го­тую сама на електроплитці. Син у Сосниці на пошті заби­рає мою пенсію і все мені ку­пує: і продукти, і ліки, і коли треба до лікаря повезе. Я не дивлюсь новин, бо не маю ні телевізора, ні радіо. Але знаю, що йде війна. А вже пережив­ши одну війну, переживаю, знаю, що таке війна, що таке голодовка. Із рідних у мене за­лишилась у Хлоп’яниках одна двоюрідна сестра, з нею спіл­куюсь по телефону.

Для бабусі щоденна робота понад усе. Вона хоче, щоб усі так працю­вали, як вона. Каже, теперішні діти і внуки не люблять багато працювати. Вона мріє, щоб було здоров’я, бо тре­ба робити.

Ось так живе Раїса Григорівна. Поки робиш - доти і живеш. Робота продов­жує вік. Так вважає жінка і всім радить більше рухатися.

Джерело: газета "Вісті Сосниччини", Олена КУЗЬМЕНКО. Фото Віктора ШЕВЧЕНКА

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.