«Обезбашений» батюшка возить на фронт бронежилети та їжу українським воїнам

Обезбашеним отця Андрія (Романюка) прозвали військові. Удома у Городні йому дякують, ним пишаються, багато хто вважає взірцем — і раптом це.

- А що не так? - сміється. — Це був неймовірний комплімент, після того, як ми прорвалися до нашій воїнів під вогнем ворога. До них досить давно ніхто не приїжджав, а ми з отцем Романом (Кіником, секретарем Чернігівської і Ніжинської єпархій. — Авт.) привезли продукти, бронежилети та інші необхідні на війні речі.

Йому 32 роки. Отцю Роману - 43. Обидва із Західної України. На початку війни відвезли туди родини й відкрили свій - гуманітарний — фронт. Спочатку, коли ще не було благодійної допомоги, ліки, продукти, військово спорядження тощо, за словами отця Андрія, купували власним коштом. І розвозили самі — у першу чергу туди, до цього потребували найбільше. Для цивільних — у Чернігів, Новоселівку, Сеньківку...



На фото Андрій Романюк - справа



На фото Роман Кіник

- Вони щодня трудилися, щоб допомогти людям. Часом по Чернігову проїжджали по 150 кілометрів за добу, щоб усюди встигнути, — говорить про священників керуючий Чернігівською Єпархію Євстратій Зоря.

Батюшки допомагали вивозити тіла наших загиблих військових і евакуювати людей. Іноді це доводилося робити одночасно.

— Якось дорогою помітили людей, що в розпачі металися узбіччям .Зупиняємось. Вони благають підвезти, розказують намагалися евакуюватися самотужки, та потрапили під обстріл - автівка розбита. А в нас у машині - вантаж-200: мішки з останками загиблих. Та вони на те но зважають - аби тільки подалі від жаху, який пережили. Так і доїхали — живі і мертві, дорослі і діти.

Щойно Андрій з Романом повернулися з Донбасу.

Краматорськ, Слов'янськ, Бахмут. За тиждень проїхали понад дві тисячі кілометрів. Відвідали наших бійців і жителів цих міст із допомогою та молитвою. Старалися доїжджати в ті місця, куди через постійні обстріли рідко хто потрапляв. Ризиковано, та коли бачиш, як у солдатів. що пройшли справжніє пекло. - сльози на очах від того, що їх но забули, розумієш: воно того варто.

І знаєте, що вражає найбільше? Були випадки, коли у військових майже не залишилось продуктів, а вони кажуть: «Може, хтось потребує більше, ніж ми - везіть туди». Таке западає в душу назавжди. І повертаючись із таких поїздок, ми вже знаємо, що будуть наступні. Незважаючи ні на що, - говорить отець Андрій.
За кермом — він. І автомобіль його. Як і господар, цей «пежо» - щасливчик: під час війни побував не в одній колотнечі, та й досі на ходу.

12 березня в Чернігові під час обстрілу постраждав будинок, неподалік якого стояла моя автівка. Ударна хвиля пройшлася по ній сповна. Та нічого, на СТО полагодили. Тепер ми знову разом працюємо на перемогу.

Зізнається любить хороші і великі машини. Мріє після війни взяти у друзів джип, посадити в нього родину і поіхати кудись далеко — туди, де ще не був. І залишитися там хоча б на місяць — порибалити, пограти у волейбол, побути разом із найріднішими, вимкнувши мобільний й відгородившись від усього пережитого й побаченого.

— Воно ще не сниться?, — запитую.
— Зараз ні, певно, ще не настав час. Або не встигає, бо висипатись вдається нечасто. Іноді тримаєшся, поки не вирубить.

Учора вночі зателефонували хлопці, які воюють на Сході. Кажуть: «У нас тут жах. Страшно. Побудь на лінії. Просто поговори».

— А що Вам допомагає, коли страшно?
Пір обстрілами? Бахкає, машину хилитає, а я тисну на газ. Саме у той момент не страшно. Швидкість — до 180, а на думці тільки одне — як би й цього разу проскочити. Страшно потім, коли вже все позаду. Але до всього звикаєш.

Чи не найбільше уваги Андрія Романюка у Городні дістається дитячому відділенню міської лікарні. Так було ще до війни. Останній мирний подарунок — за кошти, зібрані під час святкування Йордану. Тоді батюшка придбав для відділення сучасний принтер, накупив дитячого харчування, памперсів. А під час воєнних дій і поготів.

- Місто було відрізане від світу. А діти народжувалися. Купити для них навіть найнеобхідніше не було де. Потрібні були й ліки. Довелося шукати таємні шляхи та їхати на свій страх і ризик.

- В умовах війни така допомога неоціненна, — стверджує завідувачка відділення Тетяна Ходико.

Отець Андрій дуже опікується дітьми, ще й тому, що сам батько. У них і матушкою Тетяною двоє дітей: Даринці скоро буде 8. Тимофію - 6.

- Моя копія, — посміхається тато. — Такий самий неслух.

- І як неслух став священником?
- То було у дитинстві - тягло на всякі ризики. А потім відбувся якийсь внутрішній перелом. Сам по собі - ні рідних, ні друзів серед священників немає.

Зараз він — настоятель храму Василія Великого. Церква нова (освячена у 2015 році). Із самого початку — Київського патріархату. Переконаний:
- Так в Україні і має бути. Ті священники, у яких є віра у Бога і совість, переходять до Києва. З Москвою залишаються тільки іуди .У багатьох в голові — каша від путінської пропаганди. Деякі здавали окупантам наших військових.

Його часто просять помолитися за поранених бійців, за тих, які потрапили в полон. Жодне прохання не запишається невиконаним. А за Україну, за військових, за нашу перемогу отець Андрій разом з прихожанами молиться постійно. Нерідко після служби - одразу в дорогу.

— Такі вчинки надихають робити добро у відповідь, - висловлює думку багатьох городнянців Людмила Борисовець. — Я завжди вважала себе сильною і старалася сама з усім справлятися. Та коли отець Андрій без будь-яких прохань привіз необхідне дів моєї лежачої мами, я, може, вперше відчула. як це приємно, коли отримуєш те, на що взагалі не розраховував, особливо в цей нелегкий час.



Після поїздок Андрія Романюка зустрічає вдома — поки що — тільки пес Вулкан. Коли господар у від'їзді, за ним наглядають, годують друзі. Два роки тому дружина подарувала йому ньюфаундленда маленьким цуценям.

- Тепер, як стане на задні лапи, ростом майже, як я, — посміхається батюшка. Великих собак він любить так само, як і великі машини.

Джерело: газета «Гарт» від 14.07.2022, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.