Отець Олександр розповів про життя сільського батюшки
Олександр Яковенко церковні свята і неділю присвячує службі Богу і відпочинку. 40-річний чоловік вже 18 років править у Свято-Покровському храмі села Лави. В той день, коли іде до святині, всі молитви читає по 2 рази. А все тому, що після завершення служби за будь-якої погоди їде в ще одне маленьке село, де його приїзду дуже чекають люди. Батюшка Олександр любить читати історичну літературу. В його церкві вже з’явились нові книги, завдяки яким віряни готуються до дуже важливого кроку, який змінить майбутнє громади.
Олександр Григорович вже майже два десятки років є батюшкою в селі Лави. Священнослужитель не місцевий, народився в селі Бігач Менського району. Там ходив до школи і там його бабуся Ганна Григорівна водила онука до церкви. Вона перша навчила його молитвам і деякі з них, жартома каже батюшка Олександр, бабуся, мабуть, придумала сама. Адже коли він став священнослужителем, то серед тих молитов, які вивчив і прочитав, бабусиних ніде не зустрів. Село Бігач має цікаву історію. У 1960-му році там закрили церкву, яку збудував князь Кейкуатов у візантійському стилі. Сам князь володів двома цегельними заводами. Побудував і спиртзавод. Він був архітектором і збудував собі будинок, в якому окрім інших кімнат, налічувалось аж 72 спальні. А ще він спорудив очисні споруди - озеро і підземні ходи для води. Прийдешня радянська влада відібрала унікальну споруду Божого храму і зробила там склад міндобрив. Цегла увібрала в себе вологу від хімікатів і стала крихкою. Саме тому у 60-роках цей храм закрили. 9-10 класи Олександр закінчував у Сахнівці, тоді назва була Ленінівка. Любив малювати, мріяв, що буде художником. Хотів вступити до Білоцерківської академії, та не вийшло. Бог вирішив по-іншому. В селі відновили прихід і восени 2000-го року хлопець пішов до церкви паламарем. Час минав.
- Що ж паламарити, треба далі рухатися, - подумав хлопець і у 2002 році вступив до Київської семінарії. - А у 2004 році вже був на приході у селі Лави, - розповідає батюшка.
Будинок надали. Та служитель приїхав не сам, а з дружиною. Леся Іванівна родом зі Львівщини. її батько також священнослужитель. А познайомились вони ще тоді, коли батюшка Олександр паламарив. В одного знайомого батюшки, який приїхав зі Львівщини, народилась донька і Леся приїхала сюди, щоб похрестити дівчинку. Там і познайомились. Довго листувались, а тоді поєднали долі. Народились діти. Старший син Іван, який тільки но закінчив школу. Ще підростає 4-річна Анна.
В селі, як і годиться, обзавелись господарством. Садять городи.
- В цьому році посадили не багато, всього 30 соток біля хати для своїх потреб, - каже отець Олександр. - ще посіяли огірки для продажу, та в цьому році урожай не дуже.
- А які сорти висівали? - поцікавились ми.
- В мене тільки огірки і все, - засміявсь Олександр, - і картопля тільки двох сортів - біла і рожева. Люди візьмуть картоплину, оце вічки в неї такі і отам, це сорт такий, такий, а ця гладенька, це отакий сорт, а та он яка. Я ж визначу тільки колір, - жартома відповідає батюшка.
Серед сільської рутинної роботи треба знаходити час і для себе. Отець Олександр не буде ніколи нічого робити в свята і в неділю - це час для відпочинку.
Яка б робота не була, нехай зачекає. Багато бачу таких, що на лавочці сидять або просто в будинку а як тільки неділя, то починають щось робити. Це не правильно. Яка б робота не була, нехай зачекає. Багато людей помічали, якщо в такі дні робити, то тоді з роботи не вилізеш. І це дійсно так, - ділиться батюшка.
Отець Олександр любить історичні книги і дома має невеличку бібліотеку. Деякі видання подарували, щось купив сам.
- Свята і неділі - це ті дні, коли можу відкрити і почитати. Якщо видання цікаве, то намагаюсь по вечорах знайти вільний час, щоб зануритись. Ось, наприклад, Іван Нечуй-Левицький написав «Кайдашеву сім’ю». І ми всі знаємо цей твір. А знав його роман про гетьмана Івана Виговського? Ми знаємо, що він був генеральним писарем Богдана Хмельницького. Його дружина Олександра була княгиня Люберецька із давніх наших князів. Завдяки цьому шлюбу польський король домігся від інших монархів Європи, що його визнали великим князем Русі Київської. До речі, Нечуй-Левицький родом з Черкащини і в романі описує побут тих часів. Наш радянський етнограф доносив нам тодішні часи і страви, ніби тоді був ледь не первісний лад. Насправді ж все інакше і в романі це описано. Деякі книги почитати радив син Іван. Він також любить книги. Дружина Леся Іванівна працює у військкоматі головним спеціалістом. Раніше займалась вишивкою бісером. Та коли народилась донька, то всю увагу стала віддавати дитині. Жити в Лавах звикла. Син Іван частенько проводить час за комп’ютером, та батьки його не відривають від мереж, він сам знає коли треба відпочити і йде до хлопців поганяти м’яча, позайматись на турніку.
- Люди йдуть до церкви, щоб помолитись Богу, покаятись.
- А що повинен зробити батюшка, якщо, наприклад, під час каяття людина зізналась в тяжкому гріху, вбивстві? Чи повинен він повідомити в поліцію, - поцікавились ми.
- Ні. Це залишається між нами і ця таємниця ніколи не буде розкрита. Я можу дати тільки настанову, порадити йому піти в поліцію, але людина сама має прийняти рішення.
Хоча колись батюшок примушували працювати на поліцію - вони про все розповідали в органи, але це було століття тому. Дуже часто вчасно треба зупинитись, щоб не дійшло до гіршого. Одна родина розпалась через склянку води. Дружина налила собі в склянку і закрутила пляшку з водою, поставивши на стіл перед чоловіком. Той сказав: «Налий і мені». Вона цього не зробила. Він зі злості плюнув в її склянку. Вона розізлилася і нігтями роздерла йому обличчя. Це призвело до розлучення. Але, щоб з тобою сталось, якби ти налила йому попити і чоловік не правий, що плюнув. А якби хтось з них зменшився, наступив на свою гординю, то шлюб не розпався б. Ось чому важливо вчасно зупинитись.
- А ви сердитесь на дружину або вона на вас? - запитали ми.
- Ми всі живі люди і теж можемо гніватися, любити, ми такі ж, як і інші. І з дружиною у нас на побутовому грунті іноді можуть виникнути суперечки. Але ми довго не сердимось один на одного. Будь-яка образа закінчиться вибаченням і порозумінням і так повинно бути. Вважливо вміти вибачати і вибачатись. Гординя - це те почуття, якому не місце в душі людини.
- А чи сповідується батюшка сам? - запитали ми.
- Звісно, 4 рази на рік зустрічаються священнослужителі перед постами і наш духовний наставник Отець Ярослав з Чорнотич сповідує нас.
- А хто сповідує отця Ярослава? - цікавились далі.
- Отець Іоанн з Сосниці. А його отець Ярослав. Тобто ми сповідуємо один одного, - з посмішкою відповів батюшка.
На всі церковні свята батюшка Олександр править службу два рази. А все тому, що після завершення богослужіння він їде ще до Масалаївки. Це село колись належало до Загребельського приходу, та ще за старих часів це був Лавський прихід. Отець Олександр знав ці факти і зробив чимало аби повернути історичну справедливість. Чернігівська єпархія дала дозвіл на повернення. В селі Масалаївка церкви не було і служби проводились у березовому парку, де колись було кладовище. Від могил на тому місці не залишилось і сліду. Те, що там колишнє місце вічного спокою, - пам’ятали тільки старі люди. І ще одна могила, хрест якої встановив Загребельський священнослужитель, коли дізнався, яка таємниця пов’язана з тим місцем. В селі пустувало приміщення школи. Там і вирішили облаштувати одну кімнату під святе місце.
Жителі тепло на це відгукнулись: хтось приніс рушники, хтось дав ікони. За церквою в школі доглядає колишній директор і учитель Марія Василівна Дідовець. Вона завжди каже коли, на скільки годин чекати отця Олександра і він за будь-якої погоди обов’язково прибуде до маленького села відправити службу. Взимку на свята були великі заметілі, дороги не чищені, батюшка просив односельця і той привозив його конем на санях. В приміщенні не топиться, але люди йдуть все-рівно.
Саме село Масалаївка має жителів трохи більше півдесятка. Клуб давно згорів, магазин закрили і розібрали. Єдине життя в селі - це ФАП, який відкривають декілька разів на тиждень на пару годин. Машина з Сосницького хлі- бокомбінату у вівторок і п’ятницю привозить хліб. В четвер приїздить єдиний підприємець, якого в селі називають по-своєму - «Сирник», він купує сир у людей, звідси й така назва. В селі ще утримують 9 корів і майже стільки ж коней. Він привозить продукти і люди вдячні, що хоч одна людина рятує немічних від проблем, де купити. І церква - це четверта «розвага», де люди можуть зійтись, побачитись і поговорити. Люди люблять батюшку, цінують і поважають. Буває, на службу прийде всього три людини, іноді 5-6. На свято Пантелеймона завітало 8, а на Маковея в церкві слухали богослужіння аж 15 жителів. І нехай буває мало людей, та батюшка приїде все-рівно.
Це мій прихід і людям так важливо зійтися, побачитися і поговорити, - каже отець.
За роки Божої служби батюшка похрестив 56 дітей і відправив 240 похоронів. Така сумна статистика. Зараз отець Олександр придбав нові книги для церкви, які мають визначити новий хід у православній історії. Це богослужіння і молитви на українській мові. Події, які знівечили наше життя, змусили задуматися - все більше людей проти церкви московського патріархату.
- Ми почали читати і вивчати проповіді і молитви українською мовою. Поступово переходимо до нової сторінки, але все залежить від людей: якщо громада захоче, то церква буде українською, - так каже отець Олександр.
Село Лави натерпілось страху, коли ворог на танках зайшов до них у лютому. Орки ходили по хатах і пропонували солянку за харчі. Добре, що нікого не вбили, не знищили нічийого житла, покрутились і поїхали.
Ми постійно молимось за мир, просимо до Бога, щоб зупинив це страшне кровопролиття, - каже отець Олександр.
- Ви поховали 240 людей. Це біль і сльози рідних. Чи звикає людина до цього і чи траплялись випадки, що ваше серце щемить? - поцікавились ми.
- Свій перший похорон пам’ятаю. Це був чоловік, який згорів. Банально, випив, закурив під копицею сіна. Він встиг відповзти від палаючого сіна, але синтетичний одяг згорів і шансів на життя не дав. Коли помирає стара людина, шкода її, але ми розуміємо, що вона має дітей, онуків і своє віджила. Якщо тяжкохвора людина іде у вічність, розумієш - вона відмучилась. Ховав і вбитих, це молоді хлопці - один з Масалаївки, інший - з Лав. Теж шкода, не пожили. Вбивства, знову ж таки, побутові - спиртне, сварки. Та найбільше болить, коли доводиться ховати солдатів. Молоді, красені, вони сміливо пішли землю нашу захищати, їхнє життя обірвали вороги. За що? Вони мали жити, будувати, діток своїх ростити і ти розумієш, що він життя своє віддав за нас, щоб ми могли зараз ось тут ходити і жити, це найболючіше, - з болем в голосі розповів батюшка. - Тут люди є віруючі і ні, але на фронті, як казав мені один знайомий командир, атеїстів нема. З "гарячими" словами віддають накази, при цьому хватаються за хрестики і хрестяться, кажучи: Господи спаси і помилуй.
Ось таке життя священнослужителя Свято-Покровського храму. Хист до малювання іноді проявляється і вдома є декілька ікон, які намалював батюшка. У Бігачі живуть батьки - 63-річна Людмила Василівна і на рік старший Григорій Олексійович. В родині є ще один син, він інженер і проживає у Чернігові. З братом відносини дружні. Буває отець Олександр і в рідному селі. За батьків завжди молиться, щоб Бог їм послав здоров’я і довгі роки життя. Отець Олександр народився у квітні і свій день народження він не завжди святкує. А все тому, що частенько воно припадає на час посту. Буває, що і в страсний тиждень. Вважається, що будь-які святкування під час посту не бажані і люди в багатьох випадках дотримуються цього - не одружуються, не вінчаються. В такі дні просто приймає вітання по телефону і пригостить прихожан церкви солодощами. Таке скромне життя сільського батюшки, якого люди люблять і в розмові про нього кажуть «Наш батюшка». Знаєте, в цьому слові «Наш» закладено багато поваги і любові і заради цього варто жити. Многії літа Вам, наш батюшка Олександр.
Джерело: газета “Вісті Сосниччини”, від 18.08.2022,Наталія МАТВІЄНКО
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.