Опікунша не віддає сироті паспорт та пенсію

Сашко з Дмитром Миколайовичем

«Здрастуйте. Вас хочу попросить, щоб ви мені допомогли. Я сирота, жить мені ніде, живу по людях. Я не хочу попасти у погану компанію. Мені охота пожить хорошо. Мати померла, батька нема. Мене узяла під опіку баба у Прилуки в листопаді 2002 року, а в 2009 році я опинився на вулиці. У травні мене привезли у село Іржавець Ічнянського району до їхньої дочки, щоб я у неї працював. Я не схотів і пішов до сестри. Вона вийшла заміж, і я остався сам. Я вас прошу, щоб опікуни віддали мені паспорт і гроші, которі я не получаю, свою пенсію. Опікунша каже: «Я тобі нічого не віддам, ні паспорта, ні грошей». Що мені робить без копійки і криші над головою? Навіщо вона мене брала? Я б попав у дітдом, була б у мене пенсія і житло. Я від неї пішов, бо вона мене обижала. Допоможіть мені стать на ноги. Я вас прошу, щоб не пропала моя молодість.
Рєзнік Олександр Михайлович».

Стиль листа трохи насторожував. Навряд чи так писав би про свої проблеми підліток. Але слова «Ясирота, жити ніде, живу по людях» викликали тривогу. І ми поїхали до Іржавця.

У Дмитра Миколайовича

Сашка Рєзніка знайшли у Дмитра Миколайовича Галича. Про цього чоловіка варто було б розповісти окремо. Уже не перший сирота, залишившись без даху над головою, прибивається до його теплої хати.
Володю Мойсеєнка завезли в Іржавець аж із Іркутської області. Хлопчику було два роки, як від раку померла мати. 90-річна бабуся оприділила внука до дитбудинку. Далі він потрапив до жінки, що була родом із Іржавця. Вона й завезла хлопця сюди. Пізніше повернулася назад, а Володю кинула. Було йому на той час п'ятнадцять літ. Катався по вагонах. Дмитро Миколайович тоді працював на залізниці і примітив підлітка, якому точно не було куди подітися. Покликав до себе.
— Прожив Володя у мене вісімнадцять літ, — розповідає Дмитро Миколайович. — Коли привів у хату, жінка запротестувала: «Або Володя, або я». «Ну, що ж, іди, — кажу. — Я хлопця не викину». В армію його виряджав. Служив у льотній частині у Криму. Писав листи, у відпустку приїздив. Як додому. І повернувся сюди. Оженився, пішов у прийми на двох дітей. Уже й общого сина нажили. Моє ім'я дали — Діма. Ну, я, звісно, коляску за 1000 гривень онуку купив, комбінезон, ще там щось.

Ще Саша Бортник у мене жив. Теж сирота. Ходив по Ічні. Я раз його побачив на базарі, вдруге. А тоді кажу: «Ходім до мене. Місця хватить». Це два роки тому було. Тепер Саша вчиться в Сумах, по кулінарії.
А цього Сашу Рєзніка знаю давно. З Прилук він часто в село їздив. Жив у тіток. Літом на точку робив. У лісі зі мною. Роботящий хлопець. Коли похвалився, що йому жить ніде, я кажу: «Як хочеш, іди на врем'я до мене». Оце й живемо. Що він, об'їсть мене? На городі всього наросло, десяток курей держу, дві кози. Пенсію получаю і заробляю. У мене дві хати. Одна буде Володі, а в цій ми з Сашком. Тільки непорядок, що в хлопця нема паспорта. Щитаю, що паспорт опікунша должна йому віддать. І пенсію з мая. Як він у неї не живе. Або хай покладе хлопцю на книжку. Хочу Сашка на хорошу роботу встроїть. Чи в Ічню вчиться на кранівника. У його інтерес до техніки. Он купив мотоцикл за ті гроші, що за літо заробив. Не новий, конешно. Без кінця ремонтує. А вони все його у сантехніки пруть. Ну, не хоче хлопець, не хоче!

«На похоронах матері я не був. Саме катався»

Батька у Сашка ніколи не було. Звісно, був, може, й досі живе в Семенівці. Мати назвала сину його ім'я та прізвище, але Саша ніколи того Михайла не бачив.
І хати своєї у них ніколи не було. Так, приб'ються до якогось чоловіка, живуть у нього, доки не розсваряться. З Семенівки, де Саша народився, вони з матір'ю приїхали до Іржавця. Мати познайомилася із закарпатцем Юрком Вегешем. Прожили вони у нього в сусідній Ступаківці п'ять років. А тоді мати тяжко захворіла. Уколи їй робив сам Саша. І до школи з першого по третій клас там ходив.
Коли матір забрали в лікарню в Ічню, а потім перевели до тубдиспансеру в Прилуки, у Саші теж виявилася позитивною реакція Манту, і його відправили в Чернігів до дитячого відділення протитуберкульозного диспансеру. Чотири місяці був там. Двічі його провідувала тітка Надя з Прилук. А мама вже не здужала, тільки передавала привіти.

Одного разу вони з хлопцями вирішили з диспансеру втікти. На поїздах доїхали до Конотопа. Там впіймала міліція. Коли втікачів доставили назад до тубдиспансеру, друзі по палаті повідомили Саші, що в нього померла мама. Приїздила з Прилук тітка, щоб забрати його на похорон.
— З 12 на 13 жовтня 2002 року мати померла. Я саме катався, — каже Саша. — Коли узнав, день лежав на ліжку, нічого не їв, плакав. Думав, що тепер мене вже точно відправлять в інтернат. Я вже вилікувався, але після втечі з диспансеру треба було ще відбути місячний карантин.
Знов приїздила Надя. А тоді подзвонила баба Любка і сказала, що забере мене до себе. Я зрадів. Спали ми з Тольком, тьоті Олі сином, на дивані. У першу школу пішов, до п'ятого класу. Год було нормально. На вихідні і на літо ми їхали в Іржавець, усе робили на городі. Мені в селі дуже подобається. Тут і друзі мої.

 «Не хочу я на сантехніка вчитися. Не хочу!»

— Після дев'ятого класу баба повезла мене в Чернігів, у залізничний ліцей. Я хотів учиться на машиніста, а вона каже: «Не потягнеш. Іди на сантехніка». Год провчився, а на другий не поїхав. Не хочу я сантехніком буть і все! Приїхав в Іржавець, жив у тітки Люби, материної сестри. А вони мене з міліцією шукали, ну, ті, з ліцею. Де дівся, де дівся... Уже осінь була. Приїхала в село баба з зятем Віталиком і забрали мене в Прилуки. Тоді ми ще їздили в Чернігів, за документами. І мене знов направили в Прилуцький професійний ліцей. І знов на сантехніка. Кажу їм: «Хочу на автослюсаря», а баба: «Ні, так не можна. Іди на сантехніка». Ну, я трохи походив, а тоді покинув. А в маю приїхав у село. У тітки Олі мене заставляли на городі робить, а я не схотів. Пішов до тітки Люби. Літом робив на точку. Являється баба: «Напиши розписку, що не хочеш учиться в ліцеї». Ну, написав.
У тітки Люби теж своєї хати нема. Жила зі своєю дочкою Анею в Івана Калинича. І я з ними. А тоді вона від нього утікла. У Петрушівку чи ще кудись. Іван каже: «Хай Дня живе, а Сашка куди хочете, туди й діньте».

— Сашко з нами в лісі робив. Рубав кущі, пиляв дрова, — доповнює розповідь хлопця Дмитро Миколайович. — Хотіли вони з Анею якусь хату в селі знайти. Аня сказала йому: «Якщо ти підеш, я з Іваном не останусь». Я бачу, що хлопець нікому не нужен. Побалакав з Володею моїм, Мойсеєнком. Мовляв, візьму його до себе. Той каже: «Як хочеш. Хоч забирай, хоч не забирай». Аня собі пару знайшла, Володю Павлюка з Іваниці. Гарний хлопець, з хорошої сім'ї. Перевезла речі до мене, а сама пішла за Володю заміж. Ну, а Саша зостався в мене. Треба забрать у баби паспорт да встроїть його на хорошу роботу. І з житлом щось рішить.
— Так йому ж навесні в армію, — кажу я. — У грудні ж вісімнадцять.
—  Ну, від армії якось відкараскаємось.   Хай би вчився.
— Так не хоче ж!
— На сантехніка не хоче. А на шофера чи кранівника вчитиметься. Мене   послухає! Хлопець неплохий. У руках, правда, держать треба.

«Яка я Саші родичка? Сестра його покійного діда»

Любов Євгенівна Котко, що у 2002 році стала Саші Рєзніку опікуном, живе в Прилуках, працює маляром у «Будартілі».
—  Яка я родичка Саші? Сестра його покійного діда, — каже вона. — Коля загинув у 1974 році, ударило током. Було йому 32 роки. Троє діток осиротіли. Світлані три роки, Тані — два, а Любі тільки два місяці минуло. Жінка його якась безпутна була. Трикімнатну квартиру в Ічні профукала. Так вони і бродили по світу. І  мати,  і дочки. Усі  ненадійні. Пили, курили. Нема вже ні матері, ні старших дівчат. Таня і Світлана померли   від   туберкульозу. Таня лежала в тубдиспансері в Прилуках. Така страшна, що без сліз згадувати не можна. Кажу їй:
—  Таню, Таню, що ж ти так себе занапастила? Кому ж дитина останеться, твій Саша?
— А він ваш, — відповідає. — Ви його не кинете, заберете.
Наче приказала. Поховали її в селі, а я поїхала в Чернігів за хлопцем, взяла опіку над ним. У мене своїх три дочки і двоє онуків уже було на той час. Але в інтернат пожаліла віддати. Вирішила, що в сім'ї йому буде краще.
Доки в школу ходив, слухався. Курив, правда, з першого класу. Але ж і Таня курила. Ховався від мене. А вже як відвезла його в ліцей, сказала: «Не ховайся. Кури, якщо не можеш кинути».
Любить він волю. Випивати потроху почав. Малим і в «Артеку» побув, і в «Зеленому гаї», ще в якомусь таборі від церкви в Чернігові вже на початку цього року. Вчиться ж ніяк не хоче. А чому б же й не вчитися? В ліцеї в Чернігові гуртожиток, дворазове харчування, стипендія. Пенсію одержувала я, а всі інші гроші Саша витрачав, як хотів. Гостинці давали і власті, і спонсори, і ліцей. Гроші давали. На що витратив, невідомо. Нічим не дорожить. Тих мобілок у нього вже й не знаю, скільки перебуло. Нічого не береже.

Обижається, що в селі треба робить? Аякже. Дочка моя Оля держить хазяйство, город порає. Усі ми там робимо, звідти ж і продукти беремо. Саша хлопець роботящий. Заробить — це будь ласка, а от вдома щось зробити — не хоче.
Пече мене думка, що він так і не получив ні середньої освіти, ні робочої спеціальності. Ну, скажіть, чим погана робота сантехніка? Спасибі людям із служби у справах дітей, влаштували в Прилуцький професійний ліцей. Крім монтажника сантехнічних систем та устаткування, ще й спеціальність електрозварника міг там одержати. Так походив на заняття, може, з місяць і кинув. Його й виключили. Соромно перед людьми, які непокоїлися, клопотали про нього. А йому все байдуже. Може, треба б у селі здати екстерном за одинадцятий клас. Тоді буде хоч документ про середню освіту.
Йому треба б до армії піти. Може, там навчать дисципліни і порядку.
12 грудня Сашкові виповниться вісімнадцять. Тільки тоді я передам йому свідоцтва про народження і про смерть матері, паспорт, довідку про ідентифікаційний код, документи про 4 гектари земельного паю. І складу свої повноваження опікуна та піклувальника. Цього вимагає закон. Але не можу не думати, що з ним буде далі. Батьківської хати у Саші нема. З його пенсії я зібрала трохи грошей, за які в селі можна купити житло. Чи прислухається до моїх порад, не знаю. Не доведи, Господи, повторить материну долю.

За два дні — повноліття

Працівники служби у справах дітей Прилуцької міськради Сашком Рєзніком займаються вже сім років, відтоді, як Любов Котко взяла хлопця під свою опіку. Кажуть, опікуном вона була хорошим. Квартирка невелика — дві маленькі кімнатки в сімейному гуртожитку, власні діти й онуки, але Саша мав усе, що повинен мати хлопець у його віці. Ніяких конфліктів не виникало аж до вступу в Чернігівський залізничний ліцей. Коли кинув навчання, шукали його всі. Ніякі вмовляння повернутися не допомогли. Служба ж клопотала перед керівництвом Прилуцького професійного ліцею, щоб зарахували втікача на навчання до себе. Був уже листопад, але пішли назустріч. І теж нічого не вийшло. За пропуски занять Сашка виключили з числа учнів. Ні на які запрошення прийти до служби він не реагує. Після 12 грудня буде складений акт передачі документів від піклувальниці йому. Ще Саша одержить одноразову матеріальну допомогу. Круглим сиротам держава платить пенсію до досягнення ними 23 років, незалежно, вчаться вони чи ні. Одержуватиме її й Саша. Але у вісімнадцять літ треба вже думати, як жити далі. «Допоможіть, щоб не пропала моя молодість», — написав від імені юнака добрий Дмитро Миколайович. Настає час, коли людина мусить думати над цим сама.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №50 (1230)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.